Поточний № 4 (1431)

16.04.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Старе танго


10.03.2013

З кожним роком ми віддаляємося від воєнної пори. Виросло нове покоління. Для нього війна - це наші спогади про неї. Але нас, учасників тих подій, маленьких «дітей війни», яким було найстаршим по 10-13 років, а малюкам від 2 до 5 років, стає менше і менше. Але я переконаний, час не владний над тим, що ми тоді пережили.

МИ, зовсім ще малі діти, у ті буремні роки, шукали погреби, траншеї, окопи, коли поливали нас свинцевим вогнем, годували ворожими осколками від снарядів та бомб. Залишившись на самоті, матусі та бабусі, як могли, оберігали нас від цих бід, прикривали своїми крильми дітей. Хочеться низько їм вклонитися і, перехрестившись, прошепотіти: «Нехай вам буде царство небесне, бо на білому світі ви цього царства не бачили».
У купах руїн постала земля, визволена від німецько-фашистських ворогів.
Восени 1943-го року наш район (колишній Щорський), а потім і моє село Калинівка було звільнено. Фронт покотився далі, але бої продовжувались. Закарбувалось у моїй дитячій пам’яті, коли в небі над Калинівкою розпочався повітряний бій між нашим «яструбком» та двома німецькими літаками. Довго тривав цей бій, поки «яструбок» збив одного німецького, другий втік.
Ще довго ми чули канонади боїв, але наше село уже звільнили. Вийшли з погребів, ям наші матері та бабусі, а з ними і їхні діти, голодні, худі, у рваних одежинах. Але головне – живі. Наші матері у 40-45 років посивіли, але знали, що треба відбудувати сільське господарство, потрібно одягати та годувати своїх дітей, яких у сім’ях було по шестеро-семеро.
У моїх батьків нас було п’ятеро: три сини та дві доньки. Тато був на війні, а моя мама залишилась зі своєю долею і своїми турботами та душевним болем. Вони, наші берегині, зуміли зберегти своїх діточок. І цілком заслужили на почесне звання «Мати-героїня». Цього звання була удостоєна і моя мама, і наша сусідка Уляна Тищенко, яка запам’яталась добросердечністю, щирістю, теплотою душі і людяністю.
Кілька слів про неї. З початку війни чоловік Уляни, Семен Тищенко, як і мільйони наших батьків, пішов захищати Батьківщину, залишивши вдома сина Миколу та чотирьох доньок. Коли німці окупували наше село, у тітки Уляни, як у моєї мами, залишилось п’ятеро дітей, - найстаршому Миколі було 10 років. Виживали, як могли, у голоді та холоді.
Страшно подумати, як тітка Уляна і наша мама змогли пережити цей окупаційний час. Сьогодні, коли все є, і то важно виростити п’ятьох дітей, а це у війну, коли майже в кожній хаті були фашисти. Скрізь стояли німецькі постові і, не дай, Боже, вийти з хати у передвечір’я.
Проходили роки, підростали і ми, - дехто ходив у дитячі ясла та садки. Відкрилась і у нас в селі початкова школа, але уроки майже не проводились, діти не мали ні сил, ні одягу, щоб відвідувати ті заняття, ходили до школи швидше хіба заради миски баланди чи каші, що для них тоді готували.
З кожним роком ставало краще жити, відбудовували ферми та свиноферми. Підростали і ми, і здавалось, що життя пішло на краще. Але настав голодний 1947 рік.
Страшенна засуха, рік неврожайний. Знову почався голод. У цей рік у нас в Калинівці відкрилась початкова школа. Приїхала вчителька, молода, гарна, як лицем, так і душею і серцем, Дуся Олексіївна Жовтоверх. А її чоловік, інвалід війни, офіцер, йому на фронті на обох ногах майже до п’ят відірвало пальці, був директором нашої школи. Його любили і поважали всі діти від першого до четвертого класу і ми, малюки. Коли він з’являвся у школі, завжди кричали: «Школо, струнко, здравія бажаємо, Іване Яковичу!»
Важким було літо 1947 року. Стояла гаряча жнивна пора. Блакитне марево неба тремтіло і переливалось над безмежним степом. Хоч і був той урожай нікудишнім, але треба було зібрати те, що вродило. Комбайнів не було. Збирали збіжжя жниварками та косами, якими орудували жінки та посивілі дідусі. Кращі косарі не повернулись з фронтів, а залишились діди та каліки, що прийшли з війни і сиділи на припічках з обрубленими ногами або руками. Тоді в поле справді йшли лише жінки, дівчата та їхні діти. У жовтих хвилях полів майоріли білі хустини, сиві чуприни постарілих дідів та поруділі голівоньки дітей і підлітків.
Пече сонце, дзвенять коси, співають жайворонки - одвічні супутники хлібороба. Пам’ятаю: засмагла тітка Уляна Тищенко орудує косою з граблями. Рівними покосами лягає золота пшениця. Ледве встигають за нею збирати колосочки в снопики її доньки: Валя, Галя, Зоя, Зіна. Снопиків вони не в’язали, бо були ще малі, а щоб перев’язати сніп, була потрібна сила. А ось справно косою орудує тітка Комариха зі своїми доньками Раєю, Марусею, Валею та Галею, її доньки бігають по стерні, бігають і збирають кожний колосочок і складають у копну. А майже поруч з ними із мамою сім’я Шинкаренків: Рая та Соня та їхня мала і дівчатка Чечель – Ася і Зоя. Багато з них одержали похоронки, бо їхні батьки не повернулись із фронтів.
Маленькі хлопчаки та дівчатка, як мишенята, розбрелись по колючій стерні, багато з них були босі, і кровоточили поколені дитячі ніжки, але вони збирали кожен колосочок цього неврожайного 1947 року.
А коли закінчувався жаркий жнивний день, зморені та зголоднілі, вели мами своїх діточок додому. Не всі діти могли йти, особливо дівчатка і як співається у тій пісні:
Впали роси на покоси,
Засвітили все навколо.
Там дівча ходило босе,
Білі ніжки покололо.
Так і тоді багато дівчаток ходили збирати колоски по стерні босоніж. Кололи свої ніжні дитячі ніжки, а потім по декілька днів не виходили. Ні на стерню, ні в школу. Але наставала ніч, снопи потрібно було охороняти. І по черзі залишались ночувати в полі цілими сім’ями, жіночки зі своїми діточками. Одного разу і мені та моїй сім’ї довелось чергувати.
Якими словами змалювати літню ніч, особливо в жнивну пору. Коли у полі стоїть щемливий дух зерна та гіркого полину, насолоді немає меж. Принаймні, отут на стерні, що примарно світиться, віддзеркалюючи сяйво зір, схожих на бусине зерно, висипане на тік неба. Затихає все, лише пливе серед хмаринок своїми проблисками місяць.
Пройшов рік. Моєму батьку дали роботу у Щорську. Наша сім’я переїхала туди на постійне місце проживання. Отак закінчилось моє сільське життя і дитинство. У Щорську ми почали навчатися уже в середній школі, мої братики Вітя, Ваня та сестрички Люба, Рая уже працювали. Нові друзі, нові вчителі і, звичайно, нові умови для здобуття середньої освіти. Минали роки, ми дорослішали.
Пройшов час, закінчилось навчання, по різних куточках нашої країни розлетілись мої ластівочки – сестриці-однокласниці, «діти війни». Кожен з нас пішов навчатись до середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. Особливо наші дівчата, хто мріяв стати артисткою, учителем, стюардесою. Зоя Реп’ях-Вікарева стала артисткою театру і кіно, а також телеведучою столичної програми. Людмила Бублик закінчила педагогічний інститут і майже 40 років працювала завучем Червоноіванівського дитячого інтернату, зараз на заслуженому відпочинку. На жаль, з багатьма своїми дівчатками у мене був загублений зв’язок, тому не знаю, як склалась їхня доля. Дуже хочеться дізнатися про них. Відгукніться любі! Особливо з нашого класу, я вас кохав і кохаю своєю юнацькою любов’ю.
Багато моїх однокласниць у свій час, будучи студентками на заклик партії та комсомолу, їхали піднімати цілинні землі. Жили в палатках, але не рюмсали, розуміли: так треба. Зводили будинки, прокладали дороги, сіяли і жнивували в безкрайніх степах Казахстану. І це неоцінений подвиг наших «дітей війни», а потім був БАМ, тайга, мерзлота, треба було прокладати залізничну магістраль.
Те, що зробило моє покоління, починаючи із далекого 1943-го року і понині - безцінний подвиг. Та чомусь про це забувають, не шанує нас держава, а свої права та пільги ми зі своїм підірваним здоров’ям маємо відстоювати у судах!
Дуже хочеться низько вклонитись моїм милим, любим дівчаткам мого дитинства із Калинівки, а тепер уже жіночкам та бабусям: Валі, Галі, Зої, Зіні Тищенкам; Раї, Марусі, Валі та Галі Комарам, Раї та Соні Шкуренкам, а також Асі та Зіні Чечелям, також моїм рідним сестричкам Раї та Любі, які в ті лихі години оберігали, самі недоїдали, а віддавали нам, меншим, бо ми часто плакали і завжди просили хліба.
Найщиріші вітання напередодні жіночого свята шлю і своїм однокласницям, особливо Лілії Микитась, Людмилі Бублик, Ніні Карамишевій, Валі Архипенко, Валі Цебратенко, Аді Колесник, Валентині Назаренко, Катерині Снітко, Людмилі Афанасьєвій та іншим. Можливо, хтось із вас, мої дорогенькі, відгукнеться. Мій телефон 067 660 59 66.

Олександр БОЖЕНКО, лауреат всесоюзних мистецьких конкурсів.
селище Кринички, Дніпропетровська область.