Мова українська та язык русский виросли зі спільного кореня, ймення якому Київська Русь, та пройшли свої шляхи тернисті. І в «мові», і в «языке» свої тонкощі - що літературні, що усні. Дуже багато слів схожих за значенням, семантикою, етимологією. Але є нюанси, які можуть упіймати на слух тільки ті, хто жив, живе в Україні та Росії - там чи тут. На цих нюансах розігруються часом дуже комічні ситуації.

ЮРІЙ та Ірина для мене були втіленням непорозуміння буремних дико-ринкових дев’яностих. Така пара могла скластися тільки в ті часи. Хоча Бог його знає: у різні віки, століття, роки пов’язували своє життя докупи різні люди – старий з молодою, бідний з багатою і навпаки. Прикладів із нашої невмирущої класики більш ніж досить.
Він – високий, ставний, майже блондин, ледь не блакитноокий, якби не червоні прожилки в очах від недосипання та часом надмірного вживання міцних напоїв. Ніс мав скривлений уліво і трохи горбатий, дещо покалічений від неприємного удару после однієї “стрєлочкі”, як він казав, себто бізнес-розбірок.
- У тебя прямо-таки благородный орлиный профиль Леонида Ярмольника, - сказав якось я йому.
Вона – невисока, пишнотіла, з темно-коричневими очима та воронячими довгими косами, мов у циганки.
Він – випускник Тюменського вищого військового училища, після розвалу великої армії великого Радянського Союзу подався в бізнес. Добре не вийшло. Навпаки – наробив у цій невдячній справі боргів і мусив зробити ноги у сусідню, нашу тепер Україну, де забезпечено жив двоюрідний дядько.
Вона – кров з молоком. Ірина не знала нестатків, єдине, чим Бог її обділив, так це жіночою вродою. Над усе вона хотіла чоловіка для душі і тіла та маленьку дитинку – крихітного жіночого щастя.
Так воно і сталося. Юрій, хоч і не був принцом на коні, але все ж підходив під категорію Ірининих чоловіків і навіть більше - її серце заспокоїлося на його широких та волосатих грудях.
Я із замилуванням дивився на цю несподівану та дивну пару. А чому б і ні?.. Не знаю, чи любив Юрій Ірину – нестямно, так, як закоханий чоловік може любити єдину та неповторну для нього жінку, але коли дивився на свою чорнявку та в її довірливі очі, то сам щиро посміхався.
Колись я не витримав і спитав:
- Ты Иру, надеюсь, не обидешь?
- Коля, нет. Ириша хорошая. Хохлушка моя сердечная.
- Притворяешься?.. Нахватался в кино красивых слов…
- Нет. Я понял, что любить надо того, кто тебя искренне любит.
Дуже важко було сягнути в тонкощі їхніх стосунків. Я й не намагався. Хотілося, щоб лад був у їхніх душах. Вони, незважаючи на свою відмінність, ладили, горнулися одне до одного, хоч і були так зовнішньо несхожими. Але особливі баталії розгорталися у них на фронті мовному.
- У вас, на Украйне вашей такая спека, - казав, смакуючи, Юрій. Звісно ж - служив на Півночі.
Йому дуже важко вдавалися фонетичні особливості не рідної з дитинства мови. А найбільше полюбилися чомусь оте «спека». Іноді він відверто потішався з української мови. Незлобиво, щоправда.
- В России как красиво говорят – хлебушек. А у вас?
- А у нас - хлібчик, хлібець.
- Ага, хлибец-холодец, - і Юра самовдоволено тішився зі своєї дотепності чи пак остроумия по-російськи.
- Вивчай нашу мову, - порадив я йому. – Більше знатимеш, більше тебе поважатимуть.
- Согласен…
А мені пригадалася школа. У сьомому класі у нас з’явився новачок – у село приїхала родина з Росії. Хлопця звали незвично для краю нашого – Клим. Сам він був довгий та худий, мов очеретина. Та й ще завеликий коричневий піджак на ньому просто висів, закриваючи руки.
- Ну й опудало, - сказав мені сусід по парті Вітя.
- Та чого ти? Може, хороший хлопець, - відказав я.
- Подивимося…
Учителька української мови дала Климові завдання вивчити напам'ять уривок із Шевченкового «Мені тринадцятий минало…» Наступний урок почавсь із Клима. Він, ледь згорбившись, несміливо вийшов до парти і почав:
- Мєнє трінадцятий мінало, я пас ягнята за сєлом…
Клас дружно зачмихав, а Вітько покотився від реготу по парті.
Клим сердито глянув і рвучко спрямував зі своїх довгих рукавів на мого сусіда дві смачні дулі. Вітько аж оторопів. Але шепнув мені:
- Наш хлопець.
- От бачиш, - сказав я йому.
Трапилася оказія і з нашим бравим російським офіцером Юрою.
Однієї суботи наприкінці літа Ірина вирішила познайомити свою бабусю Меланію, котра жила у передмісті, зі своїм нареченим.
- Бабцю Мілю, ось мій Юрій, - щасливо мовила Ірина за хвірткою дому. Вона й усе в село звали бабусю Мілею, бо, хоч і була від роду Меланія, Меля якось не гречно звучало.
- Ой, гарний же, гарний, - бабуся дивилася на гостя знизу вгору, бо своєю головою у барвистій «празниковій» хустці ледь дотягувалася до його грудей.
- Сідайте, любенькі, поїсте смачненьке, - припросила бабуся до столу з наїдками, що стояв у тіні під розлогим горіхом. - Ось салатик із помідорів і огірочків, ондечки беріть варенички – з печінкою, капустою, вишнями, сметанка домашня свіженька. А оце горілочка. З коренем калгану – мужчини від нього стають ще сильнішими…
У словах та й горілочці був свій підтекст. Бабуся Міля чомусь думала, що цей обід піде на велику користь молодим, і вона через осінь, зиму та весну зможе побачити довгожданого правнука чи правнучку.
- Вот кухня украинская сельская – просто чудо! Спасибо вам, бабушка, – приязно мовив Юрій.
- Воно як виросло вдома, то дуже добре, - радо сказала бабуся Міля. – Накладайте в тарілочки та випивайте калганової, – і сама пригубила з маленької чарочки.
За хвильку щоки бабусі аж трохи почервоніли.
- Не знаю, що там у тій Тюмені, Юро, а у нас все на землі росте, як рук докласти, - повела бабця. – Хто не лінується, той має хліб і до хліба. Ой їжте, їжте вареники, бо я щось собі мелю та мелю. А я піду пораться.
Ураз Юрій аж здригнувся. Вигляд він мав такий, що ось-ось вдавиться вареником, а очі наче збігаются на кінчику його скривленого носа. Він глянув на Ірину і майже прошепотів:
- Куда-куда? Пороться… - і після вагань нерішуче, тихенько спитав: - К деду что ли она пошла какому-то?..
Ірина, уже веселенька після домашньої, не надала значення здивуванню судженого:
- Та пішла поратися у сарай.
Юрій ще більше спантеличився:
- А там что - сеновал?..
- Юра, какой сеновал - там свиньи.
- Как же это… возле свиней и… с кем?! Ну у тебя и бабка..
- Что - с кем? - Ірина почала вже розуміти, в чому справа. – Боже ж мій, ти що подумав? У нас кажуть «поратися», коли йдуть годувати свиней, курей, корову. – Ірина смачно зареготала.
- А-а… - відлягло у Юрія.
Звідки було знати не філологу, дипломованому війському офіцеру, що слово « пораться» є і в російські мові, щоправда, це більше говірка південна, а за словниками Ушакова та Ожегова означає «убираться, управляться по хозяйству», як, власне, і в мові українській. Юрій усе розумів тільки у вульгарному значенні і не спіймав на слух відмінність: пораться - не пороться, останнє слово, до речі, теж цілком пристойне, означає за тлумачним словником “рватися по шву”.
Коли молода пара розповіла про цю «словесну» пригоду, я довго сміявся. А потім спитав:
- Ну, що поїдете до бабусі наступного разу допомагати пораться?
На що Юрій весело відповів:
- Бабка Миля – ого-го-го! Сама всё может. А мы с Иришей будім кахатися? Правда, Ир?
- Будемо…- і вона засіяла від щастя.
Ось така вам родная речь рідної мови!..

Микола ШАРИЙ.