Поточний № 46 (1284)

22.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

«Эти письма эпохи войны...»


05.05.2011

Фронтові листи! Живі свідки грізного 41-го та радісного 45-го! Пожовклі, вицвілі від часу, вони незримою ниткою зв'язували автора з домом, рідними та близькими його серцю людьми, давали надію на зустріч та сили у боротьбі з ворогом... Як часто ті надії так і не справджувалися і пропахлі порохом фронтові трикутнички ставали останнім і єдиним, що залишалося від сина, чоловіка, батька... І досі зберігаються вони у сімейних архівах, як найдорожча, найсвятіша реліквія... Чимало листів наших фронтовиків Михайла Ковтуна, Паші Дубинець, Григорія Чабаненка, Філіпа Шевченка, Павла Севастьянова та багатьох інших можна знайти і в Орджонікідзевському історико-краєзнавчому музеї. Один із них заслуговує на особливу увагу. Надісланий він не з фронту чи підпілля, а вже через багато років після закінчення Другої світової - у лютому 1991-го. Адресант – уродженка Орджонікідзе Галина Таран - з далекого Уралу описувала місцевому пошуковцю Надії Морозовій події років Великої Вітчизняної на території нинішнього с. Рудник. Події, одним з головних учасників яких, вона, власне, і була...
Юна патріотка
«Мені було лише 11, коли почалася Велика Вітчизняна війна. З приходом фашистів на рідну землю, власне, і закінчилося моє дитинство. Чорні важкі дні німецької окупації наступили й на шахтарському руднику ім. Орджонікідзе. Своїми кованими чоботами фашисти топтали нашу землю, забирали в далеку Германію наших хлопців та дівчат. Ми, діти війни, почали дуже рано працювати. Я трудилася розсильною в рудоуправлінні. Навпроти, через дорогу, в будівлі колишнього клубу, розташовувався табір військовополонених. Я щодня бачила їх - вимучених, голодних і обірваних, яких фашисти під конвоєм водили на роботу і з роботи. Територія табору була огороджена колючим дротом, по якому проходив електричний струм. А навкруги - будки з поліцаями-охоронцями...
Вже тоді моє дитяче серце переповнялося болем за нещасних земляків. Болем і бажанням хоч чимось допомогти в'язням. Зовсім скоро доля подарувала такий шанс. У табір прибула чергова партія військовополонених - радянських офіцерів. Вони намагалися налагодити зв'язок з потрібними людьми. Працюючи розсильною, у справах служби я часто відвідувала одну з місцевих організацію (не пам'ятаю її назви), що знаходилась позаду табору. Німецькі охоронці завжди бачили маленьку дівчинку з кісками та папкою в руках, тож не звертали на мене ніякої уваги.
Якось, під час чергового робочого завдання, один з військовополонених через дріт кинув мені до ніг камінця, до якого була прив'язана записка. Крихітний папірець адресувався дівчині на ім'я Ніна Цуркан. Звісно, я не знала її особисто, а, отже, розуміла: вона знайде мене сама. Ніна Цуркан знайшла мне раніше, ніж я сподівалась. Це виявилась одна з працюючих у рудоуправлінні дівчат. Вона підізвала мене вже на зворотньому шляху біля рудоуправління і лагідно спитала: «Ти підібрала камінець?». Так я стала зв’язною між табором і дівчатами.
Як з’ясувалося потім, у записці був список прізвищ військовополонених офіцерів. Відтоді я часто перекидала камінці в табір, і, відповідно, підбирала послання з-за колючого дроту.
Звісно, я ризикувала, але свою роботу виконувала добросовісно. Вдома, у коробці з ляльками та різноманітними дівчачими дрібничками, я зберігала нічні пропуски, посвідчення особистості, і ще багато доручених мені документів. Вночі до мене часто приходили люди, називали пароль, і я віддавала їм ці папери. Я тісно співпрацювала з Ніною Цуркан та Раїсою Морозовою. Окрім них, ніхто з дівчат не знав, хто передавав їм листи від офіцерів. Згодом я навчилась підробляти підпис німця Крамара, і відповідальних обов’язків побільшало. Це була наша маленька перемога. Адже тепер я могла підписувати чимало необхідних радянським військовополоненим паперів.
Небезпечна місія
Одного разу Ніна спитала мене, чи можу я піти на дуже відповідальне завдання. Я горіла ненавистю до ворога, мріяла навіть утекти з дому і потрапити на лінію фронту, тож із запалом відповіла, що готова виконати будь-яку роботу. Ніна пояснила, що на кону може знаходитися не тільки моє життя, але й доля військовополонених та дівчат... Від почутих слів я ще більше захотіла виправдати надану мені довіру. Завдання полягало в тому, що я повинна була отримати пакет від керівника ув'язнених офіцерів Ігоря Садка, а значить - підійти впритул до самого паркану. Всю ніч напередодні я не могла зімкнути очей. Все чекала ранку, аби швидше виконати задумане. Іти знайомим маршрутом цього разу було як ніколи страшно. На диво, мене покликав поліцай (напевне, з ним була домовленість), і, роблячи вигляд, що зайнятий, дав зрозуміти, щоб я підійшла до паркану. Там вже чекав Садко. Швидко віддавши листа, шепнув: «Будь обережна, за тобою спостерігають». Я ледве встигла покласти дорогоцінний пакет у халяву чобітка, як з комендатури вибіг німець і закричав: «Ком! Ком!», вимагаючи віддати отриманий від офіцера папірець. Я повторювала, що нічого не розумію, тож він відправився за перекладачем. Скориставшись тим, що залишилась сама, почала судорожно думати, куди сховати пакет. Ковтнути його? Надто товстий. Спалити? Ніби навмисне, буржуйка була виключена. Сховала під спідню білизну.
Перекладач, приведений німцем, був одягнений у військовий бушлат і шапку, на якій ще виднівся слід від червоної зірки. Він вимагав у мене пакет, кричав, бив по щокав, змушуючи зняти чобітки... Не знаю, скільки тривав допит, та мені здавалося, що цілу вічність. Я не розуміла, що він говорив поліцаю, та відчувала, що він на моєму боці. Надто лагідно дивився на мене радянський військовополонений. Нарешті перекладач промовив: «Іди звідси геть, щоб і духом твоїм не пахло. І більше не лазь біля паркану...!». Вийшовши з комендатури, зустрілась поглядом з військовополоненими, в очах яких прочитала відчай... У ті миті понад усе мені хотілося закричати їм, що я не зрадила їх, та, пам'ятаючи про спостереження за мною, йшла мовчки, низько опустивши голову. Ніна Цуркан, що стояла біля рудоуправління, прошепотіла: «Галка, що ти на робила!?». Ніхто з них ще не знав і не міг навіть уявити, що все вийшло!!! Лист знайшов свого адресата. Вже згодом, коли ніхто не бачив, дівчата обіймали мене, а полонені, дізнавшись радісну новину, ніби за командою, одночасно підняли руки, вітаючи таким своєрідним салютом.
Частинку серця - маленькій батьківщині
Та перша зустріч з перекладачем, що так мене налякала, виявилась доленосною. Адже відтоді я співпрацювала саме з ним. Його звали Миколою. Була сувора конспірація, тож, окрім імені, я більше нічого про нього не знала. Микола вибачався за той випадок у комендатурі, за ляпаси, та щоб ніхто не запідозрив зговору, він мав так учинити. З появою Миколи мені стало легше. Більше не доводилося, ризикуючи життям, забирати документи через колючий паркан. Все листування відбувалося через нього. Вже згодом я дізналася, що в пакеті, з яким я потрапила до комендатури, знаходився план визволення військовополонених з проханням підготувати одяг, документи та знайти провідника до партизанів...
Але з табору звільняти нікого не довелося. Під час евакуації Микола на ходу потягу, через дах, зміг дістатись до потрібного вагону, відкрити двері і... разом з усіма - тікати.
Багато хто з них дістався лінії фронту, своїх частин, продовжуючи нищити ворога. Вже після закінчення війни я отримала кілька листів від колишніх військовополонених. Вони писали про своє життя, суворі бойові будні, і, згадуючи маленьку дівчинку з кісками, дякували за все, що робила я для них...
Я рано поїхала з Орджонікідзе. Спочатку в серпні 1945 року, потім, після короткочасного повернення - у вересні 1947-го. Тому чимало листів, що приходили на мою адресу, поверталися адресатам. Знаю про долю Ніни Цуркан. Вона повинна була мати зв'язок з людьми, через яких отримувала доступ до потрібних паперів. Земляки ж, нічого не знаючи про це, затаврували її. І жінка змушена була поїхати з маленької батьківщини. А скільки ще таких, хто в роки окупації не сидів, склавши руки, а робив свій внесок у наближення Перемоги. Минули роки, і багато що забулося. Та я б дуже хотіла, щоб у міському музеї був куточок про подвиги земляків, а підростаюче покоління пишалося своїми дідусями і бабусями...»

Наталія П’ЄНТАК.