П’ятдесятивосьмирічний старший сержант Анатолій Довгаль – найстарший за віком. Служив розвідником-кулеметником розвідувальної роти 74-го окремого розвідбатальйону, в/ч В0136. Народився 21 січня 1959 року в селищі Комісарівка Луганської області. Мешкав у Павлограді, потім у Дніпрі. А 2008 року придбав будинок у селі Перемога Дніпровського району Дніпропетровської області (стара назва – Куроєдівка). Це село, всього на дві вулиці, територіально належить Підгородненській міській раді. Тут, у грудні 2011 року, дружина Анатолія Ольга народила сина Максима. Хлопчик ще не ходить до школи, але вже знає, що тато-герой загинув, захищаючи його, маму і Україну. Разом з матусею відвідав краєзнавчий музей ім. О.Коваля у місті Підгородному, бачив там портрет свого татка… В осиротілого хлопчика є два дорослі брати – сини Анатолія Довгаля від першого шлюбу: Сергій (1978 р.н.) та Анатолій (1985 р.н.). 

Побратими кликали старшого сержанта «Дідом», «Батею». Окрім того, що був батьком п’ятирічного синочка, він був і дідом, адже підростають дві його онучки.

14 березня 2016 року Анатолій Олександрович Довгаль підписав військовий контракт – «до кінця особливого періоду». Цьому передувала не одна відмова у військкоматі – за віком і за станом здоров’я. Та впертий солдат домігся свого: пішов на службу у Збройні cили України. До того ж ще з часів строкової служби в радянській армії він мав дефіцитну військову спеціальність. Спочатку пройшов навчання на Яворівському полігоні (Львівщина), а далі – Донбас, служба в роті глибинної розвідки…

Коли я запитала дружину Анатолія Ольгу Веклюк про те, що розповідав чоловік про службу в ЗСУ, відповідь була: нічого, адже він служив у розвідці, а розвідники вміють мовчати… Лиш його мобільний телефон залишився на згадку: вцілів, бо в момент смертельної небезпеки не був поруч з Анатолієм. Військові, приїхавши з фронту на похорон, передали телефон дружині. З небагатьох фотокадрів дивиться на нас мужній воїн зі зброєю в руках, бачимо бліндаж ізсередини, веселих побратимів, нехитрі гімнастичні пристосування, які вояки самі для себе й зробили… А ще вразили знімки засніженої природи (Яворівський полігон).

Наприкінці лютого 2017 року дворище родини Довгалів у селі Перемога спіткало кліматичне лихо: хату підтопило талою водою. Велися рятувальні роботи, приїхала мер міста з рятувальною бригадою. З фронту відпустили й господаря будинку. Він мужньо і стримано сприйняв надзвичайну ситуацію. Таким і запам’ятався людям, які з ним тоді спілкувалися. Скоро поїхав назад, на передову…

Попрощалися з Анатолієм Довгалем 13 червня, під дощем, на площі перед Меморіалом воїнів, загиблих у Другій світовій війні, біля міської ради Підгородного. Похований воїн на алеї почесних поховань, відкритій цього року на місцевому цвинтарі («на горі»).Для міста Підгородного, з його майже 19 тисячами населення, це сьома смерть від початку війни.

 

Він був лише кілька днів на фронті, коли в бліндаж під Павлополем прилетіла та сама ворожа міна…

У липні 2015-го Сергія Горо призвали за мобілізацією, з вересня того ж року й до жовтня 2016 року служив у 74-му розвідбатальйоні. Був відзначений почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу ЗСУ «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеня.

Контракт із ЗСУ він уклав 4 червня 2017 року. У званні молодшого сержанта повернувся у свій 74 окремий розвідувальний батальйон (ОРБ). Став у розвідроті на посаду розвідника-кулеметника. Всього через шість днів, 10 червня 2017, Сергій Горо загинув.

Він народився 9 жовтня 1981 року в Молдові, село Кетросу Аненій-Нойського району, неподалік від Кишинева. Мешкав на Херсонщині, в Горностаївському районі, в маленькому селі Зелений Під (де всього 220 жителів). Там і поховали молодого воїна. 

Ось як розповідає про похорон інтернет-видання «Новинарня» (редактор Дмитро Диховій):

«Провести в останню путь та попрощатися із Сергієм прийшли не одна сотня земляків, очільники району та селища, представники з області та громад району, колективу Ольгинської школи, побратими-військовослужбовці із сусідніх районів, приїхали й бійці з військової частини – здавалося, за всю історію це село ніколи не бачило стільки людей. Вони утворили живий коридор і, стоячи на колінах, проводжали героя від рідної домівки, щоб віддати йому шану.

До місцевого цвинтаря, що розташований за понад два кілометри від села, домовину героя несли на руках. Останню дорогу Сергія Горо встелили трояндами до самого кладовища. Прощаючись із загиблим, говорили про відвагу тих, хто сьогодні захищає країну. Розповідали про Сергія, його відданість, доброту, відповідальність та товариську підтримку.

Насправді, як говорять його односельці, він ніколи не говорив про патріотизм, та й взагалі не любив показухи. Він жив своїм простим сільським життям, думав про сім’ю, про майбутнє своїх доньок. Та коли над Україною нависла загроза втрати територіальної цілісності – узяв зброю і пішов захищати рідну землю, свій народ, свою родину.

«Сергія пам’ятають у селі як звичайного чоловіка, який жив поруч, ходив тими ж стежками, що й вони, порався по господарству. Добрий, уважний, щирий. А виявилося – справжній патріот, який захищав Вітчизну та мирне життя своїх земляків», – написала Любов Рудя в місцевій районній газеті.

У Сергія Петровича Горо залишились батьки, дружина та дві доньки, 2002 і 2007 років народження. 

 

Третій загиблий 10 червня 2017 р. від прильоту російської міни в бліндаж під Павлополем.

Віталію Звездогляду було 24 роки. Народився 12 серпня 1992 року в селі Косенівка Уманського району на Черкащині.

Після школи хлопець закінчив Уманський професійний ліцей, заочно навчався в Тальнівському будівельно-економічному коледжі (Черкаська область). У 2011-2012 роках проходив строкову службу в Криму, в Сімферополі, у в/ч 3009 Внутрішніх військ України.

Після демобілізації Віталій завершив навчання в коледжі.

У лютому 2014 року вступив на контракт до ЗСУ — служив на 222 ЦАББ (Центральна артилерійська база боєприпасів), в/ч А1588. З 2015 року ніс службу в зоні АТО, у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Військовослужбовець 10 ОМПБ «Полісся» 59 ОМПБР.

У Віталія залишилися батьки та молодша сестра.

На превеликий жаль, це не останні загиблі у війні, що веде проти нас Росія. Пам’ятаймо кожного з них. 

Лариса ОМЕЛЬЧЕНКО, 

м. Підгородне,

Дніпропетровська область.