У Німеччині її замикали німці, а на старість вона сама ховається у власній кімнатці

РІДНОГО батька Варя не знала. Виховував її вітчим. Бог обділив його не лише власними дітьми, а й людяністю. Він чомусь ненавидів свою пасербицю і за найменшу провину карав. Мати, тиха і покірна, не насмілювалась перечити чоловікові.
Початок війни запам‘ятався Варі найдужче. Вона щойно закінчила п‘ять класів, їй було лише чотирнадцять. Війна, мов страхітливе чудовисько, увірвалася у її і без того несолодке життя. Німці одного дня зібрали молодь і на конях повезли у Дніпропетровськ. Мов худобу, силоміць загнали у товарні вагони і зачинили двері… А разом з ними для дітей потьмянів і білий світ. До самої Німеччини ніхто й не поцікавився, чи хоч живі там полонянки.
Разом з меншими дітьми Варю відправили на завод, де вони збирали деталі до літаків. Майже чотири роки непосильної рабської праці! Тільки думка про домівку теплила надію на визволення.
Мама вже й не сподівалася побачити дочку живою. Та дома Варя не затрималася. Вітчим нагадав, що пора самій заробляти на хліб. У Дніпродзержинську вона працювала у міському тубдиспансері, отримала двокімнатну квартиру. На пенсії нею, як учасницею бойових дій, опікувався військкомат, поруч були доброзичливі сусіди.
Аж тут нагодилася двоюрідна сестра з Царичанського району і почала умовляти переїхати жити в Царичанку. Ближчої рідні на той час вже не було, то Варвара Степанівна погодилася. Родичі допомогли продати квартиру в Дніпродзержинську, поселили її в себе, а потім підшукали двокімнатну в Царичанці.
Після купівлі квартири Варвара Степанівна зраділа, що більше не буде заважати родичам. Та не так склалося. Невдовзі приїхала племінниця з дочкою, речами і заявила, що буде жити тут, бо від тітки ближче до роботи. Наміри племінниці були добрі – доглядати тьотю. Та пройшло небагато часу, як гостя почала поводитися не як квартирантка, а як господарка. Вона забрала документи на квартиру, почала користуватися речами Варвари Степанівни, без дозволу вивезли старі меблі зі своєї кімнати в село. Поступово стала притісняти стареньку, виживати її з власної квартири. Через що та змушена була звернутися до ветеранської організації за допомогою.
Голова первинної організації направила її скарги в міліцію і прокуратуру. А через рік Варвара Степанівна дізналася, що вона… вже не господарка квартири. Племінниця під виглядом, що переоформляє дніпродзержинський 1999 р. заповіт, запропонувала їй підписати у нотаріуса документ. Варвара Степанівна без окулярів, думаючи, що все так і є, поставила свій підпис. Насправді ж це був договір купівлі-продажу. Державний нотаріус поставилася недбало до своїх службових обов‘язків, не розказавши Варварі Степанівні, в чому вона розписується. Міліція і прокуратура порадили звернутися до суду, бо лише він може допомогти у цьому випадку.
Що й казати, нелегко на схилі літ оббивати судові пороги та ще й за захистом свого добра… Кілька разів судові слухання переносилися на прохання племінниці. Однак Царичанський суд більше повірив її свідченням та діям державного нотаріуса, яка заявила, що детально роз‘яснювала наслідки правочину. І ухвалив рішення – в позові Варварі Степанівні про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним відмовити. Це рішення не набрало законної сили, позаяк оскаржене до Апеляційного суду Дніпропетровської області.
Варварі Степанівні, не дивлячись на свої літа, доведеться їхати аж до Дніпропетровська. Вона вірить, що захистить своє право на зароблену нею квартиру. За яку їй ніхто не дав, як вона пояснює, ні копійки. Та вона б їх і не взяла… Єдина її «провина», що надто довірлива, слабохарактерна. Тому щиро повірила словам рідної людини, не перевіривши їх.
Подібні випадки, на жаль, є непоодинокими. Нещодавно житель Могилева Царичанського району Іван С. аж у Апеляційному суді відстояв право на власну хату, збудовану до того ж своїми мозолями. Знайома жіночка взялася доглядати його. Через два тижні вона повезла чоловіка з документами до державного нотаріуса буцімто для укладення договору довічного догляду. Насправді ж це був також договір купівлі-продажу. Дарма п‘ять свідків-сусідів в один голос стверджували у Царичанському суді – ну не міг Іван С. на схилі літ продати власну хату! Та і його «доглядальниця» не могла її купити, бо і сорока тисяч, як записано в документі, у неї ніколи не було. Як не виявилось їх і в Івана С. Дарма – суддя теж відмовив ветерану. Лише Апеляційний суд Дніпропетровської області таки скасував його рішення і визнав договір «купівлі-продажу», завірений Царичанською державною нотаріальною конторою, недійсним. Два роки ветеран прожив у щоденній тривозі, з вилами під дверима, якими збирався боронити власну хату…
Звідкіля вони беруться, оці паростки бездушності до одинокої людини в літах? Причому інколи навіть до рідної, яка вже заповіла одного разу своє майно? Яка їхня природа? Думаючи над цим, мимоволі пригадується, що колись говорили – все добре в міру. Саме почуття міри в ставленні до людини в літах, з її віковими особливостями, і не було в обох цих випадках. У першому повага і пошана, можливо, ще з‘являться… І потрібно для цього зовсім небагато - лише добра воля.
Варвара Степанівна сподівається, вона вірить, що зможе довести в суді, що власне право на свою квартиру нікому не продавала. Зараз вона лікується в лікарні і бідкається, як доїхати до Дніпропетровська, які слова там говорити, щоб старість її була спокійною. «У Німеччині мене замикали німці, - каже Варвара Степанівна, - а зараз доводиться у власній квартирі самій замикатися у спальні».
Наша ветеранська організація звернулася до голови Дніпропетровської облдержадміністрації О. Вілкула і  Президента України В. Януковича з проханням про захист ветерана.

Олександр ЛЯШЕНКО, голова ради ветеранів Царичанської територіальної громади.