Поточний № 37 (1275)

22.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Пастка для наївних чи здорова конкуренція?


23.04.2012

З приходом цьогорічної весни українські села все більше лихоманить: якісь заїжджі агітатори ходять по дворах і обіцяють селянам манну небесну - райське життя тепер з соціальним пакетом, де «все включено», й не менше комфортний відхід у світ потойбічний в обмін… на пай

СПОКУСА неабияка. Тим паче, що до психологічної атаки недарма долучають активістів з числа місцевих, яких добре знають в селі і яким довіряють. І мало хто з наївних селян здогадується, що в такій, здавалося б, простій справі, як поговорити душевно й щиро на порозі хати чи за хвірткою є «своя «такса» - від трьох до п’яти сотень гривень за кожну загітовану душу.
Що це – здорова конкуренція, від якої селяни лише виграють, здаючи в оренду земельні паї новим землевласникам, чи підступна пастка для збіднілих і часто одиноких людей, що доживають віку у віддалених селах? У Новогригорівці Юр’ївського району агітатори всіх мастей шарпали ошелешених селян всю зиму - то збирали в сільському клубі, то відряджали по хатах «засланих козачків».
- Шкода людей, - каже Надія Черноус, яка живе в Новогригорівці більше двадцяти років, - дехто не встояв, взяв гроші наперед з умовою, що перепише пай від одного орендаря на користь іншого.
- А хіба таке можливе,- цікавлюся по ходу розмови,- є ж договір оренди, щонайменше, на п’ять, а то й десять років?
- У тому й біда, - зізнається Надія Петрівна, - що люди в селі старі живуть, не розуміють, в яку прірву їх заманюють! Мовляв, їхні юристи все зроблять, а нам треба буде лише підпис поставити…
- Я їх зразу «розкусила», - несподівано йде на відвертість жінка. Коли приїхали в клуб на збори, я візьми та й спитай – а як бути, коли, приміром, покійник у хаті . Де вас шукати? В іншому кінці області? України?
Той, що був на язик гострий та красномовний, аж вкляк на півслові, а тоді не знайшов, мабуть, нічого кращого, як промовити – «Звонітє»!
Люди в залі почали сміятися - Куди? В рельсу?
Сама Надія Петрівна підійшла до питання про здорову конкуренцію між орендарями дуже помірковано – за принципом «не класти всі яйця в один кошик». Вона має декілька паїв і здає їх в оренду різним фермерам – Івану Скирді, якого знає років зо двадцять, і в якому впевнена, як у самій собі, і Олександру Іванову, що ріс у селі в неї на очах і живе тут дотепер. Ще про двох – Анатолія Кривохата і Сергія Фесенка має свою думку, і з орендою не поспішає.
- Всі вони тут, на виду, - переконана Надія Черноус, - і що б вони не розказували, як м’яко не стелили, а люди їх справжню ціну вже склали.
З Кривохатом навіть судилися, бо він не виконував умови договору, і таки пішли від нього з паями.

У вересні цього року взагалі кінець людській кабалі буде… Закінчується оренда. От і задумається нехай кожен, навчений гірким досвідом – кому віддати землю – Іванову, Скирді, Фесенку – хто достойний? Чи, може, взагалі, як сил вистачить, працювати одноосібником.
Мені особисто Іван Опанасович подобається тим, що він безвідмовний, навіть зерно на пай привозить під хату. Соломи треба – будь ласка! Цей рік просо одержала на пай, курей годувала – неслися так, що яйця не встигала забирати!
Випала нагода поспілкуватися того дня і з Оленою Альбертівною Маловик, яка в березні восьмий десяток розміняла, а нещодавно поховала дорогого свого чоловіка – Павла Івановича. Ще рана на душі зовсім свіжа…
- Ходять тут, лементують, мов навіжені,- каже з обуренням, - а свої, перевірені, тим часом, у горі плече підставляють.
Я п’ятнадцять років на одному місці – у Скирди, в «Сонячному», і шило на мило міняти не збираюся. Хоч вже й стара, а з розуму не вижила, - підсумовує Олена Альбертівна,- ось для них хочу, щоб щось хороше було, - обнімає онуку, що нагодилася до розмови.
- А ці що, керуючого поставлять над людьми, і шукай його, як того вітра в полі. Ні контори тут не буде, ні ферм, де хочеш, там і заробляй молодим копійку! – обурюється Олена Маловик, - а в мене ж …. й правнуки, їх треба піднімати.

Випадків з присмаком замаскованої афери дедалі більшає,- кажуть юристи, що працюють в площині земельних орендних відносин, і просять селян уважно читати умови договору оренди.
Здебільшого за обіцянками «платити найвищу орендну плату в Україні» стоять ті ж самі президентські три відсотки «чистими».
За мінусом податків, сюди ж деякі спритники примудряються «забивати» витрати на оранку й витрати на культивацію городів, транспортні витрати на доставку збіжжя й навіть юридичне оформлення документів.
Подейкують, що нові меценати, що з’явилися в Новогригорівці цієї зими, вимагали від селян підписатися під «особливими умовами», а саме – не продавати землю (в разі відміни мораторію на продаж) Земельному банку аж сорок дев’ять років!
І тим самим фактично забирали її собі у власність на віки вічні у вісімдесятилітніх людей, що проживши життя, так і не розучилися… вірити!
Такий собі, брудний цинізм – дурити довірливих, бо ж більшість з них так і не доживе, не дочекається правди.
Власну точку зору з цього приводу має чи не найперший фермер на теренах Дніпропетровщини, хто стояв біля витоків фермерського руху, Іван Скирда.
- Якщо хтось схоче продати землю, а це законне право людини, - я запропоную викупити її за тією ціною, що на той час склалася на ринку.
Якщо не зможу - розірву договір, але я запевняю, хто б скільки не пропонував орендної плати на території Юр‘ївської селищної ради, я платиму не менше.
Думаю, що й мої колеги погодяться - іншого виходу немає, крім як тримати планку. Хоча зараз фермери призупинили викуп основних засобів - всі чекають, що буде з землею.
Та навіть у такому складному питанні, як продаж землі, є цілком цивілізований механізм, запропонований ще Володимиром Литвином. У кожному селі, сільській, селищній раді збирається місцева громада й обирає кращих орендарів. Списки подаються в район, область і затверджуються в столиці. Ці люди включаються в список державної програми з підтримки золотого фонду села – фермерів, керівників сільгосппідприємств.
Саме їм держава надає першочергове право на кредити для викупу землі, на придбання техніки, насіння. Натомість, що маємо?
Іван Скирда прогнозує ще два надзвичайно важкі роки державної байдужості, знахабнілого рекету й потужного пресингу на дрібних землевласників. Хто встоїть, той житиме, бо далі буде розквіт тих, хто працює на землі, і навіть державна підтримка.
Чи доживе українське село до тих благодатних часів, чи замордоване злиднями й бідністю, віддасть за безцінь найдорожче, що має, – родючу землю свою?
Чи встоїть виснажений безгрошів’ям селянин перед спокусою високих відсотків, солодких обіцянок і нових облич усміхнених паничів, що заїжджають в забуті Богом села на «Лексусах» та «Джипах»?
Може, приклад Надії Черноус, що віддала в оренду земельні паї кільком фермерам, і є «класикою жанру» - тією самою здоровою конкуренцією, про яку так багато сперечаються?
У кожного села – свої власні рецепти. Знаю, приміром, що в одному із сіл на Харківщині, люди, аби вберегти себе від недобросовісних орендарів, прийняли й запротоколювали рішення про те, що орендувати землю на території сільської ради має право лише той, хто на цій території проживає. Іншими словами, і в горі, і в радості є до кого бігти. І це зовсім не оте, погодьтеся, непевне «Звонітє».

Лариса НЕСІНА.  Фото автора. Дніпропетровська область
На знімках:
Олена Моловик – «Може, хоч нашим онукам та правнукам у Новогригорівці житиметься краще»!
Земельки прихопити охочих багато, а вікна в сільському клубі посклити – жодного…
Щоб не було питань – знову на збори!