Поточний № 45 (1283)

15.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Подвійне хрещення. Афганом і Чорнобилем випробуваний


21.04.2011

МОЛОДІСТЬ Юри Балагури, сільського хлопця з Покровки на Дніпропетровщині, припала на вісімдесяті. Тоді Радянський Союз у погоні за іміджем супердержави взяв участь у двох непродуманих, лихих за наслідками для власного народу експериментах – громадянській війні в Афганістані та прискоренні фізичних процесів на Чорнобильській атомній станції. Ці відомі тепер події, свого часу всіляко замовчувані, стали одними з причин падіння «велетня на глиняних ногах». Усіх, хто пройшов випробування полум‘ям Афгану і невидимим атомним вогнем, називають іще раз хрещеними. Юрію Балагурі судилося пройти його двічі.
Після закінчення Покровської СШ весною 1983-го він був призваний до лав Радянської Армії. Служити випало на півдні країні на прикордонній заставі. За рік рядовий Балагура за зайняте друге місце в Середньоазійському військовому окрузі зі стрільби отримав першу нагороду – відпустку додому. А після неї одразу був призначений у мотоманеврену групу з 200 чоловік. Пройшовши коротку підготовку в Тахтабазарі, прикордонному туркменському місті, вирушили в Афганістан…
- По всьому периметру кордону з афганського боку теж був своєрідний заслін, щоб унеможливити прорив озброєних груп на територію Союзу, - пригадує ті події Юрій Балагура. – Ми супроводжували наші колони вглиб Афгану. Важко було прилаштуватися до тамтешніх умов. Удень афганці начебто мирні люди, називають тебе «шураві», тобто другом, а вночі беруть зброю і йдуть воювати проти нас… І обстрілювали, і підривали… Доводилося увесь час бути в напрузі. Інколи один необачний крок до, наприклад, виноградного грона міг коштувати життя – або міна, або «розтяжка»… Найбільше гинуло молодих недосвідчених солдатів. Афганістан – це своєрідна країна, зі своєю вірою і культурою. Там існує племінний уклад, племена, найбільше з яких пуштунське, воюють одне з одним за територію. Для афганця загинути в бою означає найвищу доблесть. Мале хлоп‘я, ледь зіп‘явшись на ноги, вже добре стріляє… Дуже швидко пересуваються горами, вміють переховуватися. Тому Афганістан і не був ще ніким завойований. А зараз НАТО повторює помилку Радянського Союзу.
Юрію Балагурі пощастило повернутися з того пекла живим. Він не нарікає, що обіцяна за звитягу урядова нагорода так і не дійшла до нього:
- Довелося переслужити майже півроку, поки навчили молодь науці виживати самому і прикривати товаришів. Найбільше служило там українців, ми більш звичні до дуже важкої роботи, якою є війна. У десантно-штурмовій групі під час бою біля кордону з Пакистаном я влучив із гранатомета в душманське авто з пальним. Вдруге дали відпустку, пообіцяли нагородити, та так і минулося. І все ж таки попри небезпеку, було простіше: тут – свої, там – чужі… А тут інколи й не розбереш, хто ким є насправді…
Так, інколи в Україні, на жаль, не зовсім розуміють глибину самопожертви і вірності військовому обов‘язку цих ще молодих чоловіків зі срібними почасти скронями й афганською засмагою на обличчях. Сьогодні це нерозуміння, як не дивно, виявляють… Верховна Рада і уряд, позбавивши учасників бойових дій і ветеранів праці пільги по оплаті транспортного збору. Обіцяють щось зробити «завтра». Але вже четвертий місяць з дня обіцянки минає… Умри, ти – сьогодні, а я – завтра, кажуть в Україні. Та чи дійде, і головне – коли? Чи хоч на 9 Травня схаменуться?
…Після демобілізації і прощання з бойовими товаршами Юрій повернувся в рідну Покровку, до батьків Володимира Матвійовича і Любові Іванівни, звичайних сільських трудівників. Закінчив курси водіїв, почав працювати в місцевому колгоспі «Родина» на вантажному автомобілі. А на півночі України вже сходила зловісна зірка Полин… Одразу після жнив 3 серпня 1986-го молодого «афганця» призвав райвійськкомат – ліквідовувати наслідки аварії на Чорнобильській АЕС.
- Ми тоді не все розуміли, що відбувається… - подумки повертається в той час Юрій Володимирович. – Про технічну сторону справи не розповідали, казали одне: «Треба!». Наша партія солдатів запасу стояла за 30-кілометровою зоною поблизу села Оранне, в напрямку Києва. Щодня їздили працювати на станцію. Найбільше вражали села з новими будинками, і ніде – ні душі… Лише коти й собаки з облізлою шерстю бігають, не розуміючи, куди поділись господарі. А яблук у садах – більше ніж листя, гриби - величезні… Ми розбирали руйнування на станції, рубали просіки. Двічі був на даху четвертого реактора. Там працювали по хвилинах, бо була величезна радіація, видавали «бахали». А зазвичай – лише пов‘язку «пелюстка», рукавиці й ті не завжди були. У групі був дозиметрист, отримані дози радіації щодня записувалися. До цього було так: отримувала людина 25 рентген - їй давали першу категорію і відправляли на державне забезпечення як інваліда. А в наш час вже почали економити й тут – набрала людина, наприклад 24,8 рентгена – її відправляли. А ці десяті долі рентгена, певно ж, не рятували її від майбутніх хвороб. Наша партія набрала цю визначену дозу і була замінена у вересні. Через три місяці у Новомосковську зустрів чорнобильського товариша Юру, він сказав, що багато наших вже померло…
Це ще одна злочинна недбалість тодішньої влади. У Радянської Армії на той час були величезні запаси загальновійськових захисних комплексів, здатних захистити солдата в умовах атомної війни. Та під час дії «мирного» чорнобильського атома вони мало застосовувалися. Приховувалася інформація про масштаби лиха. Інші держави могли б надати тоді допомогу, в тому числі й щодо індивідуальних засобів захисту. Сьогодні схожа за наслідками аварія сталася в Японії і весь світ намагається допомогти. Японці в умовах радіації працюють у захисних костюмах. А наші люди тепер змушені видихувати оте атомне «треба!», інколи не підкріплене навіть звичайними рукавицями…
Це роздуми з приводу чорнобильського лиха, точніше можливих способів зменшення наслідків його дії. Але вже є так, як є. Нинішні і майбутні покоління мають глибоко шанувати чорнобильський подвиг сотень тисяч людей, подвиг Юрія Балагури і його побратимів, які ціною власного здоров‘я, а інколи й життя, закривали смертоносну амбразуру ядерного спрута. Сам Юрій Володимирович, до речі, не одразу погодився на публікацію про себе. Мовляв, я нічого «такого» не робив, є люди більш заслужені. Він був рядовим солдатом з чистою совістю і на афганській війні, і в чорнобильській зоні. Та саме зусиллями звичайних солдатів і досягається той важкий, інколи – неймовірно важкий успіх.
Після повернення з Чорнобиля Юрій Балагура поїхав навчатися до Новомосковського кооперативного технікуму. Там доля подарувала йому зустріч зі студенткою з такою ж щирою українською душею – Наталією Явтушенко з Могилева Царичанського району. Закінчивши технікум, поїхали вони до Могилева, де обом знайшлася робота. Юрій працював заготівельником у Могилівському заготпункті, Наталя – продавцем у магазині. Жили спочатку в Наталчиних батьків, згодом оселилися окремо. Вже стали дорослими діти Іра і Оленка. Іра вже й онуку їм подарувала. Кілька років тому Юрій Володимирович і Наталя Борисівна залишилися без роботи, тому займаються домашнім господарством, переважно городництвом. Господар, як не крутили його післячорнобильські хвороби, все ж має більше двох десятків років трудового стажу. А найбільше переймається тим, що чорнобильці, які живуть у селах, не завжди мають можливість полікувати хвороби, отримані в зоні:
- Наші міські побратими першими почали звертатися до лікарів з приводу виникнення незнаних до роботи в Чорнобилі хвороб. А більшість селян, які переважно займаються домашнім господарством, не завжди мають можливість десь поїхати, підлікуватись. Адже пенсії, що дають й іншим чорнобильцям як інвалідам третьої групи, не завжди і на ліки вистачає. Не всі знають, що в обласній лікарні ім. Мечникова є відділення для чорнобильців. Там кваліфіковані фахівці лікують набуті в зоні хвороби і ті, що виникли пізніше внаслідок дії радіації. Велика подяка медперсоналу цього відділення, лікарю Ларисі Олексіївні Труновій за безмежну відданість своїй роботі.
Досі ще немає остаточного наукового рішення, що саме необхідно робити зі зруйнованим четвертим енергоблоком. Наче вчора це було, а вже 26 квітня Україна відзначатиме сумний ювілей – 25-ліття Чорнобиля і вшановуватиме пам‘ять всіх, хто власним життям зупинив радіаційний смерч.
Побажаймо ж здоров‘я і всілякої підтримки чорнобильцям, часто обділеним увагою і турботою з боку держави.

Григорій ДАВИДЕНКО.
Дніпропетровська область.