24 серпня 1991 року в столиці України сталася вікопомна подія. Упродовж Хрещатика, з Подолу і Печерських пагорбів до Верховної Ради підходили нескінченні колони людей з синьо-жовтими прапорами. Це представники з усієї України прибули до Києва, щоб підтримати депутатів прийняти постанову про вихід України з СРСР.

А на площі перед Верховною Радою велелюдно. З гучномовців сесії чути оплески – було вирішено внести до зали національний прапор, який був на танку в Москві перед Білим домом, коли вирішувалася доля Радянського Союзу. А потім перед здивованими депутатами В‘ячеслав Чорновіл зі своїми помічниками внесли до зали величезне полотнище синьо-жовтого прапора. Зал здригнувся оплесками, всі встали.
На площі - радісне піднесення. Люди вітали один одного, обнімалися, а дехто з радості навіть плакав. Збулася давня мрія українців мати свою державу, бути незалежними. І люди, вдихнувши ковток свободи, стали називати Верховну Раду – Народною Радою. Але назва не прижилася, залишилися тільки «народні» депутати. Хоча, які вони народні, коли дбають тільки про себе, а в останні роки перетворили Верховну Раду на місце з‘ясування стосунків різних політичних партій.
Але не всі були згодні з тією незалежністю. Вони розповідали людям, до чого призведе та незалежність – це поділ людей на бідних та багатих, безробіття, зневага до людини праці, яку, як непотріб, можуть звільнити у разі якоїсь кризи. Що демократи тільки на словах демократи, а до влади прийдуть інші, які оплачують ту незалежність. Вони захоплять заводи і фабрики і навіть землю-матінку нашу годувальницю, а народ стане їхніми рабами. Це впливало. Тим більше, що за роки горбачовської перебудови творилося безладдя. Радянські карбованці були замінені на купони. Дійшло до того, що їх друкували навіть обласні друкарні. Ціни піднялися в десятки, а то і в сотні разів. А заробітну плату нараховували мільйонами. Не вистачало товарів. І деякі підприємства змушені були видавати своїм працівникам зарплату продуктами харчування. Але більшість підприємств взагалі не платили. І демократи вирішили, поки не пізно, провести референдум, бо в народі ще теплилася надія на покращення життя.
Були роздруковані багатомільйонними тиражами листівки і навіть майбутні бюлетені, в яких наводилися дані, яка багата Україна і як бідно живе її народ. При державній площі тільки 2,7 відсотка загальної території Союзу, а населення тільки 18 відсотків, Україна виробляє: пшениці, картоплі, м‘яса, молока – 25 відсотків, цукру – 51 відсоток, соняшнику – 50 відсотків, сталі – 37 відсотків. Для прикладу була взята Фінляндія, яка після революції відійшла від Російської імперії і стала самостійною. І тепер робітник, працюючи на тиждень тільки 32 години, отримує зарплату за місяць – 5561 марку, або в перерахунку на карбованці – 33987 крб., а середня пенсія дорівнює 2800 марок, або 17111 крб. Україна виробляє на душу населення: вугілля – 34518 кг, сталі – 1061 кг, залізної руди – 2126 кг, електроенергії – 5700 кВт, нафти – 104 кг, газу – 607 куб.м. Все це на душу населення за рік. І риторичне запитання: так чому ж тоді магазини в Україні порожні?
І тепер, через 20 років незалежності, теж запитання: якщо ми такі багаті й виробляємо стільки продукції, то чому ж ми з кожним роком стаємо все біднішими? Чому ціни на все зростають, а дипломовані спеціалісти змушені виїжджати за кордон, щоб прогодувати свої сім‘ї? Чому в нас з кожним роком стає все більше мільярдерів, а населення України вимирає?
Чому, чому, чому?..
Поки ми не навчимося поважати себе, як велика держава, яка має найдавнішу історію та культуру, поки будемо байдужими до тих, хто зневажає нашу мову, особливо в парламенті та керівних верхах держави, доти будемо бідними і залежними. І ніхто не буде нас поважати, бо ми самі себе не поважаємо. А взагалі, ми повинні жити краще, ніж у тій же Фінляндії чи Європі, бо маємо найродючіші землі на планеті. Тільки щоб влада була народна і дбала про людей.

Леонід СІДАК. м. Підгородне, Дніпропетровська область.