Під час проведення антитерористичної операції на Донбасі загинув наш земляк і друг Юрій Кравченко. Він  служив у  прикордонних військах і мав   військову спеціальність снайпер.   Добровольцем записався в 93-тю  механізовану бригаду.  
В  одному з боїв 21 липня Юрій загинув  у селі Піски Донецької області, неподалік від аеропорту.

Він народився 18 березня 1964 року у Полтаві. Потім сім’я переїхала на Дніпропетровщину, в місто Підгородне, де хлопець навчався у школі №4, закінчив там 8 класів, вступив до Дніпропетровського механіко-металургійного технікуму. Тут, у Підгородному, створив сім’ю: мав кохану дружину Людмилу, трьох дітей: двох синів - Андрія та Власа і доньку Наталю. А ще трьох онуків.
На поминальному обіді маленький онучок, син доньки Наталі, ходив і придивлявся до всіх чоловіків, а потім підійшов до Юриного однокласника і почав заглядати йому у вічі. Ми тільки згодом зрозуміли, що він шукає дорогого дідуся. Адже дідусь був теж чорнявий і з вусами…
Ще в школі Юрій захопився футболом і прищепив цю любов синові Власу. Батько з сином часто грали у місцевій футбольній команді.
А ще Юрій дуже любив спілкуватися, мав багато друзів. Був дуже життєрадісним, любив жартувати. Там, де він, завжди було весело. Пригадався один з останніх його жартів з однокласником, теж Юрієм. Говорив: «Ти – Юра, і я – Юра, в тебе дружина Люда, і в мене дружина Люда, значить ми з тобою – ЛЮДЯНІ!» А якими шашликами пригощав! Трави-приправи сам вирощував. Яка була ВЕЛИКА душа у цього чоловіка!
Найулюбленішим заняттям була, мабуть, риболовля. Останнім часом сім’я жила у селі Голубівці Новомосковського району, на березі ставка. Часто запрошували друзів, однокласників до себе в гості та порибалити. То був маленький рай: садиба вся була заквітчана, мальовничий краєвид за двором, улюблена дружна сім’я…
І раптом ця проклята війна! Знищила ВСЕ!!! Стільки горя принесла людям! Яких непоправних втрат завдала! А сліз!
Нехай ті, хто її затіває, знають, що за всі ці сльози доведеться відповідати перед Богом і людьми!
Натрапила в Інтернеті на вірш Ірини Москаленко. Ці рядки ніби про нашого героя:
Не журися, дружино мила,
не ридайте, ненько!
Піде з неба рясний дощик
на лани тихенько,
Змиє сльози, змиє тугу –
будете радіти.
У щасливім вільнім краї
зростуть наші діти.
Підуть в луг, де край ставочка
червона калина.
Й посміхнеться Тато з неба,
дивлячись на сина,
Вітром тихим доторкнеться
До лиця дитини…
І тоді вже Сотня Біла
аж у Рай полине.
Сум і гордість переповнює наші душі за нинішніх героїв України, серед яких тепер і наш щирий, завжди усміхнений Юрій, а серця розриваються від болю. Герої не вмирають, а живуть у наших спогадах.
Однокласники  сумують з приводу смерті друга дитинства і завжди будуть пам’ятати  його людяність, оптимізм і героїзм.

Людмила МЕТЕЛЬСЬКА, дружина однокласника.  
м. Підгородне, Дніпропетровська область.