У «Сільських новинах» за 29 серпня ц.р. була надрукована стаття Анатолія Ковалька про найнагальніші суспільні, виховні й освітянські проблеми. Про свій погляд на них сьогодні говорить вчитель української мови вищої категорії СШ № 65 міста Дніпропетровська Юлія Дробишевська. У своєму листі до редакції вона так коментує озвучені автором пропозиції:

ІДЕЯ, висловлена Анатолієм Ковальком, не нова. Вона була актуальною і своєчасною раніше, після організованої більшовиками громадянської війни. Але для особливих дітей, які жили в ті буремні роки і втратили батьків. Тоді вона себе виправдала. Її застосував у дитячій колонії Куряж біля Харкова відомий педагог Антон Макаренко. Це ідея реалізації себе через працю і колектив. Але, повторюю, розрахована вона була на безпритульних дітей. Від батьків дітей навіть тоді ніхто не забирав. У дітей відбирали батьків, це було, розкуркулювали їх тощо, та то окреме болюче питання.
Але в теперішні часи ця ідея, переконана, не спрацює. Перш за все її не підтримає наше суспільство. Зараз в рамках гуманізації і креативності освіти Україна намагається будь-що зменшити кількість дітей-сиріт.
Створюються дитячі будинки сімейного типу, дитині підшукують родину. Вже є і добрі результати цієї турботи. З іншого боку буває, згодна, і звичайнісінька службова недбалість окремих державних чиновників на цьому шляху. Про це свідчить недавня кривава різанина в Цибульківці Царичанського району. Та, сподіваюся, з причин виникнення цієї трагедії будуть зроблені належні висновки.
Сама думка виключити з виховання родину є хибною. Саме батьки дають дитині родинне тепло, виховують її через любов, ласку, турботу. Цього не може дати жоден вихователь, навіть якщо він цілодобово, як пропонує автор, буде знаходитися з дітьми. Батьки формують моральність, чесність, працелюбність. Ці ж якості діти переймають і від бабусь та дідусів, старших братів і сестер. У разі ж тривалої відсутності дитини цей вплив суттєво зменшиться.
Занадто радикальною є і концепція поселення вихованців, учителів, вихователів та обслуговуючих працівників у окремому навчальному закладі закритого типу. Що там буде робитися і які негативні явища можуть виникнути, важко навіть уявити… У таких закритих від світу великих колективах діти обов’язково ділитимуться на групи за ознаками сили і лідерства. З’являться «ізгої», над якими усі знущатимуться через їхню слабкість. Таким дітям нікуди буде притулитися, вони ніде не знайдуть тієї утіхи і розради, які можуть дати рідні мама і тато, бо їх не буде поруч… Вже не кажу про шкідливі звички, які можуть поширюватися в такому надзвичайно скупченому середовищі з набагато більшою, ніж зазвичай, швидкістю.
І, мабуть, найголовніше – як дітям після такого закритого закладу виходити в наш непростий світ, адаптуватися до нього? Ці юнаки і юнки будуть менш здатні любити людей і віддавати власне тепло, бо роки навчання в таких психічно й емоційно напружених умовах мимоволі зроблять їхні душі жорсткими і закритими. Вони будуть менш спроможні на почуття любові до інших, у них буде набагато меншою здатність співпереживати, бути милосердними. Такі діти не відчуватимуть належним чином і краси оточуючого світу, бо мало бачитимуть його з-за високого муру закритого закладу. Згодна з Василем Сухомлинським - навчання майбутніх першокласників слід починати саме зі споглядань ними найяскравіших картин природи – сходу і заходу сонця, руху хмар на небі тощо. Цим він досягав, як відомо, прекрасних результатів у своїй найпотрібнішій на Землі праці. Навіщо ж нам знову щось вигадувати, коли є добрий досвід? І нащо відкидати геть, як непотріб, це, вважаю, надбання людства?
Ще одне, далеко не другорядне – хто з сучасних педагогів і вихователів погодиться цілодобово перебувати в такому шкільному містечку? Фактично на роботі без відпочинку і вихідних? Цим вони позбавлять себе особистого життя, а їхні маленькі діти опиняться за зачиненим парканом. Кого влаштує така перспектива? До речі, у всьому світі завдяки надзвичайно виснажливим для нервової системи умовам праці учителям зменшують щотижненеве годинне навантаження. То чому ж ми маємо його збільшувати?
Згодна з Анатолієм Ковальком у тому, що сучасна ситуація в українській економіці, коли батьки в пошуках заробітку їдуть бозна-куди, не сприяє доброму вихованню дітей. Разом з цим чимало селян потроху розвивають власне господарство, тож діти саме в ньому вчаться одвічним селянським господарським премудростям. Саме в родині формується людина як особистість. А школа, гуртки і т. п. сприяють більш глибокому розвитку дитини. Але якщо місію виховання повністю покласти виключно на школу, то ефекту не буде. Підтримую думку про заборону показу сцен насилля над людиною на телебаченні і в кіно. Це вже є в деяких світових країнах.
А в українській освіті підтримую психолога Вікторію Осадчу, треба зробити найголовніше – позбавити учителя надмірної опіки і гігантської, нікому не потрібної паперотворчості. Саме це і зв’язує його найбільше та найдужче відлякує молодь від роботи в школі. Майбутнє нашої освіти бачу не у поверненні до ідей давно минулих днів і подій, а у плідній співпраці родини, школи і суспільства.
Ось така точка зору на проблеми навчання і виховання підростаючого покоління. Вона, погодьтеся, практично діаметрально протилежна ідеї Анатолія Ковалька. Перша, щоправда, не розглядає детально дуже важливий аспект шкільного життя – скільки, у порівнянні зі звичайною школою, коштуватиме навчання одного учня впродовж року? У класичній школі ця сума наближено дорівнює восьми тисячам гривень. Навіть не беручи до уваги величезну вартість проектування, будівництва і т. п. шкільних містечок, квартир для учителів і вихователів, підсобних підприємств тощо, можна беззаперечно стверджувати, що перший варіант суттєво дорожчий. Чому? Та хоча б тому, що за нормативами кількість учнів у таких закладах наближено дорівнює… кількості персоналу. У Дніпропетровщині діють кілька інтернатів для дітей шкільного віку, і у них все саме так і є. Бо з дітьми треба бути ці – ло – до – бо – во! Через це і великі витрати на зарплату численного персоналу, нікуди від них не подінешся.
Ще один важливий момент – а хто буде допомагати утримувати ці містечка? На звичайних школах, як відомо, наша держава економить. За неї це роблять місцеві фермери, підприємці, батьки і вчителі. Але роблять тому, що свого часу вони теж там училися. А для яких населених пунктів працюватимуть шкільні містечка? А яка місцева громада погодиться, щоб у їхньому селі закрили школу? Недавні події в Кобеляцькому районі Полтавщини свідчать – жодна. Перегонівську школу таки відстояли від наміру влади «оптимізувати» її, тобто закрити. А двадцять другого серпня у Полтаві біля сотні батьків протестували проти спроби зачинити початкову школу в мікрорайоні Червоний Шлях. Бо і батькам, і дітям навіть у місті краще, коли вони поруч.
Цю вічну людську єдність, якою і живе наш прекрасний світ, ніякими добрими намірами, «оптимізаціями» і т. п. не розірвати. Та і добрими намірами – не забуваймо класиків - відомо куди встелена дорога…

Підготував Григорій ДАВИДЕНКО.