ПАМ’ЯТАЮ Сашу Косова, як і його батька. Вони переїхали в наш радгосп із Грозного під час першої російсько-чеченської війни. Тоді був масовий переїзд був з тих країв.  А коли директором радгоспу став Віктор Сєркін, який у Чечні теж був керівником, багато його співвітчизників, тікаючи від війни,  їхали до нашого села. Навіть  одну із вулиць назвали Кавказькою. 

А Сашу Косова привів до школи батько посеред навчального року. Це була малокомплектна  школа – учнів у селі було мало, і в одній класній кімнаті навчались два класи, а учитель – один. Словом, почали роздивлятися першокласника Сашу Косова. Кличку йому приклеїли відразу ж. А ось далі Саша Косов не виділявся серед інших дітей у навчанні. 

Пригадую Володю Савченка, якого до першого класу привела бабуся. Перші дні навчання для Вовчика проходили разом з нею. Він – за партою, а вона – за дверима. Дитина не стільки слухала вчителя, а слідкувала за тим, щоб бабуня ніде не ділась... Та згодом Савченко став успішним учнем. 

Пригадую і  Олега Гасана, який був самостійним, відповідальним, не створював  жодних проблем для вчителя.

На жаль, Володі  і  Саші вже немає –  життєві обставини. А Олег повернувся з фронту. Чи зайде? Було б непогано побачити його мужнім, хоробрим. 

Хлопчики, хлопчики... 

Пролетіли роки. Ріс Олег Гасан зовсім непримітним, а от на фронті ще з АТО, пішов добровольцем.

Вечоріє. Думки різні. У нього мати одна, хворіє. А сім’ї не склалося.

Коли це стук у двері:

– Добрий вечір, ми з України!

Скільки в цих словах гордості, радості! А для мене особливо приємно, що не забув  зайти!

Обіймаю, розглядаю. Захисник! Торкаю за плечі, лікті. Не поранений. А що пальці обмотані?

Я пам’ятаю своїх учнів по їхнім маленьким пальчикам. Бо, як правило, дітям важко давалось письмо. Відтак, мені доводилось брати їхні пальчики, навчати тримати ручку і виводити букви в зошиті. А тут мужній кремезний кулак, і моя рука в його руці зовсім вже маленька.

– Та ні, це матері  прав речі та білизною обпік, – пояснює. 

– А як мати? – питаю.

– Сумувала за мною, а зараз стала веселішою.

І так слово по слову веселіше і мені стало. Гарний хлопець, добрий господар. Він і за кухарку, і за  няньку для матері.

І повів він свою розповідь. Списали його у зв’язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі.

– А зараз сумую за своїми побратимами, – розповів він. – Ми такі пройшли дороги. От саме там, на фронті, бачиш, хто є хто. Саме там знаєш, що тобі прикриють спину і врятують життя. Ось взяти наші останні бої. Напруга настільки  була велика, що доводилося ночували в мокрих окопах. Ми навіть автомати на запобіжники не ставили. Солдат спить і автомат біля нього. 

А нещодавно трапився у нас такий випадок, коли дивом вдалося вижити. Спимо в обнімку з автоматами. Коли чую автоматну чергу, мабуть, уві сні моєму побратиму щось наснилося, і він почав стріляти по ворогу. Я хапаюсь за той автомат і добре, що  встигаю вирівняти чергу у повітря. А в окопі дехто продовжує спати, а хтось  вже проснувся та спитав: «Команди не було?».

Ось такі у нас солдати у 60. З ними спокійно і надійно. Всі вони випробувані часом. 

Дай, Бог, всім нашим захисникам повернутися додому. А нам – дожити до Перемоги.