Поточний № 37 (1275)

18.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

715 літ виповнюється Таромському!


21.09.2012

Якщо дивитися на наше селище з висоти пташиного польоту, особливо весною, коли буяють у цвітінні садки, то воно нагадує величезну божествену картину рукотворного зелен-раю. Таромський квітучий оазис ніби протистоїть індустріальному наступу заводських корпусів потужних підприємств Дніпропетровська та Дніпродзержинська. І вся ця краса створена руками прадавніх пращурів українського поселення, що притулилося тут колись у гирлі злиття річок Самари й Дніпра.

ТАРОМСЬКЕ розташовувалось на старовинному велелюдному шляху з Києва «вниз», вздовж Дніпра на Крим, Кавказ, Азію. А що воно несе мешканцям у своїй назві? Нам відомі офіційні версії щодо його слов’янського походження, проте радянські історики «зациклилися» на описах Феодосія Макаревського, який у 1704 році побував у запорізькому козацькому містечку Таромське, й саме звідтоді «приписали» йому літочислення. Але ж він побачив уже козацьке местечко! За твердженням Дмитра Яворницького, козаки вважали урочище Таромське своїм найдавнішим займищем, яке належало до Кодацької паланки.
А звідки ж воно взялося тут і скільки сторіч існувало? Цей історичний нюанс чомусь загубився в радянській історіографії, й ніхто його досліджувати не став. У 70-х роках минулого сторіччя ми зверталися до Інституту мовознавства Академії наук УРСР із таким запитом. Учений секретар та старший науковий співробітник Інституту пояснили в офіційній відповіді, що назва нашого селища утворилася за допомогою суфікса -ськ від північно-тюркського – таром. А таром (тарам) означає «розгалудження річки у гирлі, дельті». Мовознавці посилалися на відомий словник тюркських говорів, виданий російським тюркознавцем В. Радловим у Санкт-Петербурзі в 1905 році.
Фахівці Дніпропетровського державного історичного музею імені Д.Яворницького пояснюють, що заснування селища, судячи з місця його розташування, стосується періоду Х-ХІІІ віків, коли в той час найінтенсивніше пересувались тюркськомовні племена північною околицею причорноморської зони шляхів великого переселення народів. Через нашу місцевість послідовно один за одним рухалися зі сходу на захід гуни, тюрки-болгари, авари-обри, угри, печеніги, половці.
За даними досліджень археологів і етнологів, первинна зона формування і проживання наших прямих (по мові) предків – слов’ян простягалася від Карпат і Вісли, від Полісся і річки Рось аж до середнього Придніпров’я. Тобто землі первісних слов’ян співпадають із зоною поширення однієї з прадавніх світових цивілізацій – зони трипільської культури. Тобто зафіксована спорідненість, наступність і спадкоємність в господарських, трудових, будівельних звичаях і способах життя легендарних трипільців і сучасних українців. До речі, в працях з цих питань фахівців КБ «Південне» завдяки новітнім етнотехнологіям відкрито факт того, що столиця уличів знаходилася там, де Самара впадає в Дніпро.

Тож початок освоєння земель території, де ми живемо, сягає кінця третього, початку четвертого століть нашої ери. Доля слов’ян, котрі змушені контактувати з сусідами – кочівниками-тюрками, не обмежувалася лише військовими протистояннями. Налагоджувався товарний натуральний обмін: продукція тваринництва (кочівників) на продукцію рослинництва і рільництва (слов’ян-землеробів). Навали кочових орд з глибини азійських пустельних степів змушували місцевих кочівників «прихилятися» до слов’ян лісостепу, щоб у лісових масивах віковічних дерев із чагарниковими кущами краще убезпечувати себе, ніж у голих степових рівнинах. Так поступово й формувався симбіоз землеробів слов’ян і власників табунів овець і коней тюрків-кочівників.
Ось як пише про той період російський дореволюційний історик Дмитро Іловайський стосовно половецького племені так званих «чорних клобуків» у роботі «Історія Росії з давніх часів» (подаємо мовою оригіналу): «Черные клобуки – кочевые племена на южной конечности Древнекиевского государства получили название от своего любимого головного убора (башлыка) – высоких бараньих шапок черного цвета. Верхи этих шапок делались из какой-либо цветной ткани и свешивались набок (как позже у запорожских казаков). Их смуглые лица осенялись черными усами… Наиболее знатные носили широкие шаровары и шелковые кафтаны персидского покроя… Поселенные у южных пределов Руси с обязанностью быть ее передовыми конными стражами от соплеменных с ними половцев. Черные клобуки, естественно подвергались неотразимому влиянию русинской (малорусской) народности, постепенному слиянию с ней. Скрещивание Руси с этими инородцами положило начало украинской народности, которая позднее явилась в истории под именем запорожских (черкасских) казаков или черкас…»
Таким чином, спираючись на засадничі основоположні історичні факти археологічних та антропологічних досліджень, слід розглядати тюркську топоніміку назви нашого селища Таромське. Неспростовно доведено, що активна взаємодія (спочатку військова, а потім – мирна і, нарешті, союзницька – у протистоянні монголам) давньокиївських русичів (русинів) із половцями – це 13 століття нашої ери. Умовна остання дата цього століття – 1299 рік. Саме звідтоді, на наш погляд, слід визначати витоки нашого поселення Таромське, де ми сьогодні й живемо, тобто селищу в 2014 році виповниться 715 років. Ця дата заслуговує на те, щоб у пам’яті поколінь вона зазвучала на повен голос.

Валерій ЯВТУШЕНКО, Таромський селищний голова, депутат Дніпропетровської міськради шостого скликання, 
Валерій ЯВТУШЕНКО , краєзнавець, депутат Дніпропетровської міськради першого скликання.