Щоразу, коли наступає весна і перші теплі промінчики сонця торкаються нас, згадую свою наймилішу і найдобрішу жінку у світі - свою неню Віру Григорівну. Адже народилася вона, як і моя бабуся, Анастасія Іванівна, 8 березня. Оскільки цей день завжди був святковим, ми завжди поспішали до неї у гості, аби привітати з її Днем народження.

І завжди у цей день в її домі було багато гостей: приїздили родичі з Павлограда, Донецька, Дніпра. І всіх вона завжди чекала, навіть тоді, коли була тяжко хвора. І щоразу намагалася почути кожного, оскільки передчувала, що кожна зустріч може бути для неї останньою…

Була моя матуся майстром з приготування найсмачніших страв. Пиріжечки і картопля на будь-який смак, фірмові чебуреки, мої улюблені пельмені, борщ і холодець, «пальчики» з м’яса, голубці і ще багато, багато чого – стільки, що на столі ніколи не вистачало місця. Я не знаю, як можна було встигнути приготувати таку кількість страв!

Чекала матуся всіх і завжди була всіх рада бачити. Тому поспішали привітати неню всі. А коли вже родичі роз’їжджалися (а часто-густо гостювали вони два, а то і три дні), матуся розповідала, що готувати доводилося разом із моєю сестрою усю ніч.

Ніколи у житті моя матуся не скривила душею, так завжди вчила і нас. Хоча, як бачу, правда зараз не у великій пошані. Ніколи мені моя матуся не забороняла щось робити. Лише одного разу попрохала, аби після служби в армії я не йшов працювати у міліцію, бо, як вона тоді казала, там добрих людей не буває. І я її послухав, і до цього часу вдячний їй за добру материнську пораду.

Більше чотирьох років мами Віри немає разом з нами. Батько із сумом переглядає час від часу сімейні фотографії, де вони разом, усміхнені і життєрадісні.

Восьмого березня моїй матусі виповнилося б 75. Спостерігаю дивні речі: її зображення, викарбуване на пам’ятнику, щоразу змінює вираз обличчя. Буває, що дивиться вона задоволено і ніби у кутках її уст ховається ледь помітна усмішка, а буває, здається, вона сердиться, що зроблено щось не так, не по її… Кажуть, що і після смерті у людини настає інша фаза буття. Якщо так, то нехай в потойбічному світі її не тривожитимуть наші дрібниці і непорозуміння.

Як кажуть, людина живе, поки її пам’ятають. А її забути неможливо…

Олексій ГУДЕНКО.