Поточний № 26 (1213)

19.07.2018

8 Березня. Свято і біль


03.03.2016

Весняне свято 8 Березня вирізняється з-поміж інших своєю причетністю до прекрасної половини людства – нашого жіноцтва. І, напевно, добре, що воно збереглося та, як і раніше, тривожить наші серця на початку весни, коли все оживає і закликає до нового життя.

ДЛЯ мене 8 Березня – особливий день. Це був День народження моєї дорогої матусі Віри Григорівни. Це був День народження моєї бабусі Анастасії Іванівни. Після того, як бабусі не стало, до моєї матусі на великі свята стали з’їжджатись усі родичі, оскільки вважали саме її після Анастасії Іванівни берегинею роду.

Щоразу на День народження і наша родина поспішала до нашої матусі у гості. Для декого з господинь святкові приготування забирають багато сил і здоров’я. А ось для моєї матусі – то було справжнє натхнення. Напередодні свята вона могла всю ніч готувати улюблені страви, а вже вранці – свої фірмові пиріжечки, біляші, чебуреки та мої улюблені пельмені. Причому готувала так, аби, як вона сама казала, не було мало. Чого тільки не було на її святковому столі!

Моя рідна матуся була дуже толерантною людиною. З усіма сусідами була у добрих стосунках. Дуже любила свою роботу і дуже шкодувала, коли кафе № 1228, де вона працювала близько десяти років, по дорозі на Самарівку, закрили.

Якось матуся обмовилась, що помре вона, як і її мама, Анастасія Іванівна, у 65 років. Ми тоді часто заспокоювали її, що цього не буде. Аж поки у 2007 році, коли їй було якраз 65 років, вона вперше потрапила до лікарні з пневмонією. Дякуючи лікарям Дніпропетровської ЦРБ, за якісь 10 днів матусі моїй стало легше. Однак вже пізніше організм, напевно, дав збій, що призвело до іншої тяжкої хвороби. Цілих п’ять років наша матуся боролася зі своєю хворобою. Хвороба то відступала, то наступала. Але до останнього матуся вірила в життя. А третього листопада 2012 року у віці 70 років її душа покинула змучене тіло і піднялась на небеса.

… Нещодавно під час перегляду домашнього відеоархіву звернув увагу на запис 8 березня 2002 року. Там матуся у день свого 60-річчя у гарному настрої зустрічає нас зі своїми фірмовими пиріжками і довго розповідає про останні сімейні події. А потім, ніби випадково, говорить: «Добре, коли людина помирає на ходу, не відчувши болі. А лежати і в муках помирати – то негоже».

Тоді якось над цими словами ніхто, напевно, не задумувався. А сьогодні…

Так не вистачає у моєму житті моєї матусі. Восьмого березня ми приїдемо, аби провідати її і покласти їй квіти.

Вона, впевнений, як і раніше, буде чекати…

Олексій ГУДЕНКО.