Поточний № 27 (1265)

16.07.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

«А що мені дав Шевченко?»


14.03.2013

Це запитання постало у спільній розмові селян при автодорозі Дніпропетровськ-Київ, неподалік Могилева й Протовчів Царичанського району. На так званому «Крузі», де люди продають цілими днями вирощене власними руками, як і скрізь Дніпропетровщиною, Полтавщиною й іншими краями. А, отже, мають часину для спілкування. Повідомив про незвичайну розмову наш читач з Могилева-2 пенсіонер Олександр Вишняк і попрохав редакцію перенести дискусію на газетні шпальти:

- Одного разу зайшла мова про Тараса Шевченка, його твори, написані наче про сьогоднішню Україну. Та від молодого ще чоловіка, який після розпаду колгоспу не має чим обробляти земельний пай, тож мусив шукати себе у праці на домашній фермі, довелося почути: «А що мені дав ваш Шевченко? Он Ленін дав землю…». Мене вразило порівняння цих абсолютно протилежних за їхнім впливом на Україну постатей. Точніше приземлений погляд на те, що тепер вони «дають» звичайному українцеві. Вважаю, їх не можна навіть співставляти, наскільки вони різні за своїм потенціалом. Адже Шевченко просто палав любов’ю до України, її людей, які потрапили в кріпацтво, принесене Україні Московським царством разом з винищенням козацтва. Він - Пророк, який передбачив усе. І найбільше благав Бога, щоб послав українцям єдине - «братолюбіє». А Ленін…
У Всесвіті є закон рівноваги. Чорне-біле, день-ніч, добро-зло… Цей закон з приходом Леніна був порушений. Його лозунги «Грабуй награбоване!», «Добре лише те, що добре для партії більшовиків!» і т. п. ігнорують духовність людини. Відмова від Бога спричинила жахливе кровопролиття і навіть братовбивство. Прикро, що й досі не всі в Україні розуміють справжню суть того, що «дав» Ленін українським землям та її людям…
Час, кажуть, все розставляє на свої місця. Тарас Шевченко вже більш, ніж півтора століття оберігає й научає рідний свій люд, воздає йому хвалу і славу і нещадно січе за помилки, за які довелося та ще й зараз доводиться платити надзвичайно дорогу ціну. З малих літ сирітство, кріпацьке буття породило в ньому найбільше прагнення - до власних волі і долі. Вирвавшись завдяки своєму таланту і допомозі митців з неволі, він до останніх своїх днів будив українців:
…вставайте, кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Могутнім зверненням «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» Тарас Григорович низводить зі звичних п’єдесталів «ясновельможних» поводирів, які водили українство «за Москву і Варшаву». І чи не кожним рядком безсмертного твору карбує національну ідею, не знайдену деким із сучасних гетьманят ще й досі: «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля», «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя», «Що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?..», «Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!». А незабутнє «Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями…»! Поему «Катерина» навіть неписьменні українки пам’ятали геть усю, бо виспівана-вистраждана вона соковитою народною мовою, як і все у Шевченка…
Певно ж, найбільш поширеним Тарасовим виданням є «Кобзар». А загалом поетичні, прозові, драматичні твори, листи, малярські та графічні роботи Шевченка-художника налічують дванадцять томів! Ця літературна й мистецька спадщина митця є справжнім духовним скарбом нації. Він дає крила і надію. Про безсмертя Кобзаря хочеться сказати його власними словами, адресованими «На вічну пам’ять Котляревському”:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

А Ленін приречений на забуття. Точніше лише на «славу» відомого палія Герострата… Його ще називають «маленькою людиною, яка зробила велику помилку». Уся його біографія неабияк прикрашена за радянської доби. Насправді з дитинства він вирізнявся несамовитим розбишацтвом і за все життя не навчився жодній трудовій професії, про що навіть шкодував. Та знаходилися філантропи, які доволі пристойно забезпечували його небідне існування задля «визволення робітничого класу». Нагадаю, в Росії 1917 року більшовики на виборах до Установчих зборів здобули лише чверть голосів. Тож відомий Жовтневий переворот був нічим іншим, як звичайнісіньким рейдерством. Виконаним до того ж за кошти німецького кайзера (Ігор Бунич «Золото партії»). В Україні теж не було якихось широких революційних подій на ту пору. А була кількарічна збройна окупація більшовицькою Росією території проголошеної і визнаної деякими державами Української Народної Республіки. До того ж цей ворог був би не страшним, якби не внутрішні незгоди українців…
Так, після завоювання України більшовики роздавали землі, як пригадують старожили, «на їдця». Але ж не минуло й десяти літ, як їх почали примусово заганяти до созів і колгоспів. Весь тисячолітній досвід родинного господарювання на землі, спосіб життя несамовито нищився, селяни знову ставали кріпаками, адже працювали безкоштовно за так звані трудодні. Тому селяни чинили опір. А далі був спланований і організований більшовиками Голодомор…
Відомий англієць Вінстон Черчіль так визначив нечуване в історії лихо на українських землях:
- На цій території цивілізація згасла. Нею, як отари кровожерливих бабуїнів, гасають більшовики.
Можна дорікнути - це відбувалося після Леніна. Але за курсом, ним окресленим! Згадаймо його знамениті слова: «Якщо селянин сидить на своїй латці землі і отримує від неї зерна більше, ніж потрібно його родині і худобі, значить, він є експлуататором». Ось така витончена маячня людини, яка ніколи не торкалася ні чепіг, ні коси, ні граблів. І яка відправила на той світ організованою ним громадянською війною, «диктатурою пролетаріату», голодом десятки мільйонів трударів… Мабуть, найкраще про українське розчарування більшовизмом сказав Василь Симоненко у знаменитому вірші «Пророцтво 17-го року»: (скорочено)
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил…
Мільярди вір зариті в чорнозем.
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум,
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно, б репнуло від сорому
й хули…

Це сказано лицарем української поезії понад півстоліття тому. Українці потроху забувають «світову революцію», «світле комуністичне майбутнє», якими тривалий час нас усіх дурманили. Та викликів на тепер уже незалежному шляху не меншає. Батогом і пряником замість стабільного за правами людини і прогнозованого Євросоюзу манять Україну в черговий «Мутний» союз, який може знову у невідь-що вилитися… Невже забулося Шевченкове «Раби, подножки, грязь Москви…»? Пам’ятаймо Кобзаря завжди, в щасливу і лиху години… Щоб не кланятися потім «дядькам отечества чужого» і не дякувати їм за те, що вони роблять насправді лише про людське око.

Григорій ДАВИДЕНКО.