Двадцять років тому ми познайомилися з ним у райцентрі. Було 9 Травня. Він підійшов до мене, подарував букет квітів і сказав:

– Це вам від Василя.

– Якого Василя? – розгубилась я.

–  Ось цього, –  посміхнувся він і ткнув себе вказівним пальцем.

До вечора ми ходили по райцентру і їли морозиво. А потім сіли в один автобус. Виявилось, що він із сусіднього села, яке за вісім кілометрів від нашого.

Після того упродовж року Василь щодня ходив після роботи пішки до мене в гості. А якраз на Трійцю ми і побралися. Жили у батьків. Невдовзі народилась у нас Марійка, через два роки – Ганнуся. Довелося мені сидіти з дітьми. Василь з ранку до пізньої ніченьки на тракторі у колгоспі працював. У жнива сідав на комбайн. За літо заробляв кругленьку суму, і тих грошей вистачало і на харчі, і на одяг. Діти підростали. Батьки його нас ніколи не розуміли. Хотілось вирватись від них і мати своє кубельце.

Одного вечора Василь повернувся додому змореним і виснаженим. 

– Надоїло в мазуті ходити, грязюку місити, – сказав він. – Колишній голова тепер у місті  фірму тримає, запрошує до себе водієм, квартиру обіцяє.

Через тиждень ми вже жили у міському гуртожитку. А через рік Василеві дали обіцяну квартиру.

Спочатку думала, яка це радість – мати своє житло, ні від кого не залежати. Потім довго не могла зрозуміти, чому Ніна Іванівна з сусідньої квартири зі мною не вітається, та й інші сусіди відвертаються, ніби не бачать. Все-таки у нашому селі люди вихованіші, щиріші. І вирішила я  своїх сусідів привчити до порядку. Вони мовчать, а я вітаюсь. Вони знову мовчать, а я вітаюсь. Згодом і вони стали мене помічати. Час спливав. Василь їздив на іномарці, возив шефа на роботу, з роботи, у далекі відрядження. П'ять років тому у нас народилась третя дитина – син Павло. Не знаю, можливо, моя неуважність до Василя створила драматичну ситуацію, можливо, щось інше, але коли  нашому Павлику виповнилося два роки, Василь покинув мене і перейшов жити до іншої жінки у сусідній будинок. Сказав лише, що тепер він любить Зою (так її звати).

Три дні і три ночі я ревіла від болю в душі. А потім зрозуміла, що так можна і померти, а в мене ж троє дітей!  Взяла себе в руки і зробила вигляд, що нічого не сталося. Правда, Василь час від часу приходив до нас у гості. То донькам якийсь гостинець принесе, то сину велосипед купив. І з цим змирилась я - все ж таки допомагає своїм дітям.

Три роки він з’являвся до нас наскоками. Мене ніби не помічав, говорив лише з дітьми. Часто-густо бачила, як він зі своєю новою любов’ю по мікрорайону прогулюється. Хотілося плюнути і їй, і йому в лице. Стрималася. 

Та ось місяць тому мій Василь зайшов до нас в квартиру і сказав:

– Все, я повернувся. Буду дітей піднімати на ноги!

У цю мить я розгубилася, а потім подумала: старшій доньці – 18, меншій – 16, сину – 5. Невже він і справді про них подумав?

…Мій Василь став зовсім іншим. За цей місяць мене ні разу не назвав по імені, мої борщі і вареники, виявляється, не такі смачні, як були раніше. А на вихідні він усіх нас кидає і йде на побачення до своєї Зої у сусідній будинок. У суботу і неділю вони годинами гуляють по мікрорайону. А з понеділка до п’ятниці, як ні в чому не бувало, він – у нашій сім’ї. 

Як мені бути далі? Миритися з цим чи ні? Я ж його так люблю, заразу…