Кожен воїн-афганець пам’ятає суху, кам’янисту, потріскану від пекучого сонця афганську землю, що, здавалось, постаріла за довгі роки війни. Вона була покрита глибокими ранами від вибухів, її, нещасну, омивали кров’ю, вона здригалась і стогнала кожен раз від свисту ракет, від стогонів поранених. Її обпікала кожна скупа хлопчача сльоза, що капала з очей солдатів, які навіки прощалися з друзями. Вона й досі пам’ятає красивих, відважних чужинців, які віддали своє життя за неї, її народ, але навіть вона досі не може збагнути, чому і навіщо? Бо вони, юні, часто прямо зі шкільної парти, без необхідної бойової підготовки йшли виконувати, як тоді говорили, інтернаціональний обов’язок, щоб допомогти афганському народу у його визвольній боротьбі. А тим часом за сотні, тисячі кілометрів на своїй рідній землі сивіли й марніли матері в молитвах в очікуванні синів із війни та падали без сили на цинкові гроби, в яких з Афганістану в «чорних тюльпанах» пролетіли останній свій шлях до рідної домівки їхні сини. 

Восени 1986 року «вантаж 200» отримали Надія Петрівна та Григорій Степанович Литвишки… Афганістан повернув їм двадцятирічного сина Сашка в «чорному тюльпані»…

Народився Олександр Литвишко 17 лютого 1966 року у селі Мостовівщина Велико-Багачанського району Полтавської області. У 1978 році сім’я Литвишків переїхала у селище Підгородне. Саша вступив до шостого класу Підгородненської восьмирічної школи №3. Навчався у флотилії. Проходив практику на теплоході, мріяв про навчання у Київському річковому училищі. У 1982 році успішно закінчив 8 класів. Тоді ж став курсантом Київського річкового училища. 

У жовтні 1985 року був призваний на військову службу. У лютому 1986 року Олександра направили в Афганістан. Брав участь у п’яти бойових операціях. З червня 1986 року виконував бойове завдання у складі підрозділу по охороні маршруту та трубопроводу у місті Гераті. Ніс бойове чергування на бронетранспортері. 10 жовтня 1986 року, о 4-ій ранку група душманів вийшла на ділянку дороги. Цей шлях охороняв бронетранспортер, у якому знаходився Олександр Литвишко. 

Вискочивши з бронетранспортера з кулеметом в руках, вів прицільний вогонь по ворогу. Загинув від ворожих куль. Нагороджений бойовим орденом Червоної Зірки (посмертно). Підгородняни пам’ятають Сашка, одна з нових вулиць міста названа на його честь. Тепер вже Підгородненська середня школа №3, в якій навчався Олександр Литвишко, зараз носить його ім’я, на фасаді розміщена меморіальна дошка. 

Пройшло 29 років від дня закінчення цієї страшної війни, та пам’ять про неї живе і досі. Вона нагадує про себе болем батьків та матерів, які не дочекалися додому своїх синів, ранньою сивиною та незагоєними ранами, скаліченою молодістю безпосередніх учасників боїв.

Нехай же ніколи не зазнають війни наші діти! Не побачать на тлі чорного неба траси від кулеметних черг. Не схилять скорботно голови біля «чорного тюльпана».

Дніпропетровська область.