Поточний № 36 (1274)

17.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Алея Героїв


20.05.2017

Минулої п’ятниці у сквері біля ДніпроОДА відкрили Алею пам’яті Героїв. Зі скляних стел на нас  дивляться 503 Герої, які ціною свого життя захистили Україну від навали російських найманців, що нині господарюють на частині земель Донбасу і приносять нові втрати серед наших військових та мирного населення. Напевно, пройде ще багато часу, аби люди зрозуміли ціну того подвигу…
Надпис «Герої не вмирають» зроблена чотирма мовами: українською, англійською, німецькою та французькою, аби кожен громадянин з будь-якого куточку світу бачив і розумів, яку ціну ми платимо за мир на нашій землі та спробу вирватися із лабетів «старшого брата», щоб жити у цивілізованій Європі.
«Вибачте нас, всі близькі, що не змогли вберегти ваших дітей, що ми повернулися, а вони ні», - сказав боєць АТО, радник голови ОДА та голова обласної асоціації воїнів АТО Іван Начовний і додав, що команда Валентина Резніченка, громадські активісти, сім’ї загиблих вклали в створення  цієї Алеї пам’яті свою душу.
 
Війна – на відстані 200 км
Того дня до цього святого місця, окрім керівників області та міста, з’їхалися батьки і матері Героїв, які не повернулися з неоголошеної війни та ті, хто сьогодні оберігає наш з вами спокій. Поміж інших впізнаю міського голову Підгородного Галину Кузьменко. Пам’ятаю, як наприкінці 70-х років вона викладала у Підгородненській школі № 1 біологію. Тоді вона була зазвичай всміхненою. Тепер же на її обличчі згусток смутку і пережитого горя: у 2014 Галина Василівна втратила на Донбасі свого сина – добровольця полку «Дніпро-1» Андрія Савчука.
«Після побиття бійців АТО 9 травня у моєму серці згас вогонь. Адже сподівалася, що саме 9 травня віддадуть данину пам’яті як воїнам Другої світової, так і Героям АТО, які нас захистили від нашестя «колорадських стрічок» і «руського міра». Зараз продивляюся Фейсбук і диву дивуюся. Невже за три роки війни люди так і не зрозуміли, що один крок  дестабілізації може призвести у нашому Дніпрі до ситуації, подібної донецькій чи луганській. Ми в 200 км від війни – і хочемо і сюди війни? Моїсей 40 років водив євреїв по пустелі, аби вони схаменулися. А нас вже 25 років водять, а ми ніяк не можемо сформуватися як нація і народ…».
Галина Кузьменко не перестає також дивуватися, коли людей, які розмовляють українською мовою в Україні в Інтернеті називають «подтянулісь с хуторов селюкі». Вона не може зрозуміти, чому на 26-му році незалежності касир супермаркету повинен розмовляти державною мовою, а державні службовці, поліцейські «ізнясняютса» мовою країни-агресора.
До речі, 20 квітня, у день третьої річниці створення добровольчого батальйону «Дніпро-1», Галина Василівна побачила дітей загиблих добробатівців. І не впізнала їх, тільки і змогла сказати: 
Які ж ви красені, як ви підросли!
А нам тоді було 14, а тепер – 17, - гордо відповіли діти Героїв.
На думку Галини Кузьменко, ці діти ще скажуть своє слово і ніколи не пробачать тим, хто допустив стільки смертей на Донбасі і зробив їх безбатченками. А взагалі ж, у неї є величезна тривога за цілісність нашої держави. Адже, як вважає мати Героя, у 2014-му зміюки притихли і голови поховали, а зараз те гадюччя потихеньку виповзає на поверхню…
- Мій син Савчук Андрій Вікторович  у «Дніпро-1» пішов служити 12 травня 2014 року, - схвильовано і важко згадує Галина Кузьменко. – І прослужив там три місяці.  А  далі був Іловайський котел. Коли везли тих, хто вижив після цієї бойні,  коридори лікарні Мечникова були залиті кров’ю. На моєму синочку теж не було живого місця. До останнього волонтери, медики лікарні Мечникова боролися за його життя. За що їм дуже вдячна. Він помирав у мене на руках. 31 серпня 2014 року я з ним ще тепленьким попрощалася і сказала: «Синочку мій, тебе благословляю, йди в інші світи». Але тоді була впевнена, що після Іловайська вже не буде ніяких жертв. Але скільки ще після того полягло хлопців! І сьогодні наші воїни пишуть: «Ми – з автоматами, а бойовики бабахкають із забороненого 152 міліметрового калібру».
 
Волонтер Надія Таршин
Читачі нашої газети знайомі з Надією Павлівною, патріотичні вірші якої вміщувалися на шпальтах «Сільських новин». Вона – голова ГО «Патріотичне об’єднання «Оріяна».
- Дев’ятого травня вирішила взяти участь у марші «Безсмертний полк», взяла фронтові батьківські ордени та медалі, документи, свій волонтерський прапор, свої нагороди і вирішила подивитися, чи є для таких, як я, місце біля пам’ятника Слави, - розповідала Н. Таршин про події у Дніпрі 9 травня. – Нас виштовхували в плечі, ображали, обзивали всілякими словами. На всю цю тусовку було лише два державних прапори, все інше – кульки опоблоку та прапори соцпартії. А коли наша побратимка вгледіла підозрілий пакет – витягла з нього цілий жмут колорадських стрічок, які ще не встигли роздати представники п’ятої колони. За це отримала стусана в обличчя. А вона ж мати двох синів, які воюють… Ще одна наша активістка Людмила Кострюкова попрохала опонентів прибрати проросійську символіку, після чого почула у відповідь від представника «Союзу совєтскіх офіцеров»: «Я на етой лєнточке вас первую повешу».
І коли Надія Таршин підійшла до поліцейського в надії почути слова підтримки, то виявилося, що патріотично налаштовані волонтери їм… заважають. До речі, пані Надія сім раз була на передовій. Впродовж двох років у складі батальйону «Дніпро-1» в АТО служить її  менший син Олексій.
- Те, що не запросили на сьогоднішню подію бійців «Дніпра-1» - то не зовсім правильно. А за те, що відкрили Алею пам’яті Героїв – наша подяка усі причетним до її створення.
 
З Майдану до «Айдару»
Син Надії Колотвіної - розвідник батальйону «Айдар» Олександр Колотвін загинув 13 серпня 2014 року при звільненні міста Хрящувате Луганської області. 
- Так сталося, що мій син з Майдану поїхав служити до «Айдару», - говорить Надія Василівна. - Його першим поховали з учасників АТО у місті П’ятихатки. Тоді значну допомогу надали  нам і його бойові побратими, з якими ми тримаємо зв'язок до сьогодні, і міська рада. Але то було велике горе, і ніяка допомога, на жаль, не допоможе повернути сина…
Айдарівець Колотвін був фаном ФК «Дніпро». Тепер його син Максим захоплюється футболом. Дружина Олександра підтримує інтерес сина, який вже брав участь у змаганнях у Вінниці.
- Великий біль у моїй душі, у серці дружини мого Саші Олександри. Та з цим болем треба просто навчитися жити, - впевнена Надія Колотвіна. – Сьогоднішня ж подія сколихнула наші серця. Щиро вдячні обласній владі за Алею пам'яті Героїв, де знайшлося місце і моєму синові.
У Наталії Гузієнко з Кривого Рогу чоловік служив у 17-ій танковій бригаді. Федір Гузієнко загинув від вогнестрільного поранення 30 травня 2015-го.
- Тоді нашому синочку Жені було всього 2,5 роки, - згадує Наталія Олексіївна. – Зараз йому вже чотири роки, і він знає, що його тато – Герой.
- Я сама виховувала двох синів, - ледь промовляє слова Наталія Лагно. – Один з них, Сергій Федорченко, загинув 12 лютого 2015 року на блокпосту біля Дебальцевого. Мені дуже тяжко про це говорити…
- А мій син  доброволець батальйону «Дніпро-1» Володимир загинув 29 серпня 2014 року при виході з Іловайська, у селі Чумаки Старобешівського району, - сумно повідав нам Юрій Комісар. – Ось приїхав на відкриття Алеї, дякую обласній адміністрації за те, що не забули наших дітей, які навічно залишаться молодими. Дружина Віра Володимирівна дома лишилася, не змогла приїхати, ноги хворі…
Цих людей об’єднало горе. Вони ще довго оплакуватимуть своїх дітей, які ще не встигли зробити багато справ на цій землі. Але виконали чи не найголовнішу свою місію – захистили наш мир і спокій, віддавши за це своє життя.
Пам’ятаймо про це завжди!

 Олексій ГУДЕНКО.

Олексій ГУДЕНКО.