05.04.2022
Шоумен Андрій Данилко – один із тих, хто не поїхав з Києва через війну. Він залишився в своїй квартирі на Хрещатику і продовжує спостерігати за подіями, давати інтерв’ю та підтримувати українців у соцмережах і не лише. Данилко вже неодноразово казав, що бажає побачити путіна в Гаазі, і що смерть для нього дуже легке покарання. Утім, якби зустрів його і мав зброю, без вагань би застрелив. В інтерв’ю Роману Кравцю Андрій Данилко розказав, чому сміх і гумор мають місце навіть під час війни, чи збирається він колись взаємодіяти з росіянами та у якому єдиному форматі міг би уявити свою зустріч із путіним.
– За 40 днів ми якось звикли до війни, стали жорсткішими. Але, коли побачили, що відбувалося у Бучі, Ірпені – всі, м’яко кажучи, трохи офігіли. Я знаю, що у вас є будинок у Бучі.
– Ні, це не правда. У мене немає будинків. Це все пишуть фейкові та жовті видання про мої незліченні багатства.
У Бучі в мене ніколи не було дому. Я читав, що у мене там зелена хата і великий паркан, але це не так.
– Що ви думаєте про побачене?
– Знаєте, коли ви сказали фразу «трохи офігіли», це не «трохи». Це жах.
Зрозуміло, що ти в цьому режимі постійно, ти звик. Я не знаю, чи стали ми черствими, бо я не маю такого відчуття. Мені здається, що навпаки якось із розумінням стали…
Коли я зайшов і побачив ці фотографії… Ці зав’язані руки людей. Я навіть не знаю що сказати.
У мене був такий момент, коли задумався, чим вони керуються. Зрозуміло ж, що вони десь заходять у будинок, нажираються цього алкоголю, якого вони не бачили, судячи з їхніх телефонних переговорів. Я дивлюсь і думаю, що це якийсь стадний рефлекс. Є якась одна сволота, яка на кшталт «а тобі слабо?». Вони, ці п’яні солдати, починають знущатися з людей, бо починають почуватися героями.
Я був у жаху. Знову ж таки, коли Росія написала, що це все, зроблений Україною фейк.
– Яке покарання росіяни, на вашу думку, мають понести за цю війну?
– Це очевидний момент. Воно вже відбувається. Блокування та ставлення всього світу до жителів Росії. Звичайно, багато хто абсолютно, як вони думають, ні до чого, мовляв, «а що ми зробимо»?
Приведу наприклад слова Джорджа Оруелла: «Люди, які обирають негідників, невдах, злочинців, злодіїв, не є жертвами. Вони є учасниками». Це абсолютно точне формулювання. Твоя бездіяльність вартує життя. Як би там не ставилися.
«Щоби ви розуміли, росіяни всі слухають наші інтерв’ю, між іншим. Тільки вони чують, що я називаю якесь прізвище, вони одразу вигадують фейкові новини «Сердючка засудила виїзд Галкіна та Пугачової» і беруть якусь фразу з інтерв’ю, яку я справді говорив, але вона не має жодного стосунку до мого ставлення до Алли та Максима», – зазначив Данилко
– Ви щось переосмислили за ці 40 днів? Як війна вас змінила?
– Я розумію, що ніколи не хотів би ні співпрацювати, ні якимось боком брати участь у якихось заходах. Я розумію, що все змінилося.
Реально я розумію, що зараз відновити діяльність буде дуже складно. Колектив дуже великий. Але я поступово починаю збирати новий матеріал. Завдяки тому часу, який зараз є, без концертів та поїздок я намагаюся все зараз збирати. Ти ж весь час у якихось стрибках.
Ми і з Інкою (мама Сердючки, Інна Білоконь) телефонуємо, щось пишемо. В мене пішло. Я записую. Сиджу постійно у телефоні. У мене є нотатки. Сиджу, думаю «о, фраза смішна» і записую.
– Тобто війна на вас так впливає, що хочеться жартувати?
– Ну, звісно, ні. Жартувати не хочеться, але це треба робити. Ну, знову ж таки є жарти внутрішнього користування, які дуже смішні. Звичайно, я вже казав, що сміх реально розряджає атмосферу.
Люди багато хто дзвонить поскаржитися. Ти вмикаєшся, пожартував, якусь смішну фразу сказав – у людей відразу змінюється настрій. Я вже казав, що страх боїться сміху. Посміхнулися, посміялися й легше.
На запитання, навіщо йому ця маска на підборідді, Данилко відповів: Для мене це таке укриття (сміється). Я за вдачею непублічна людина. Коли з’явилися ці маски, для всіх людей це стала така велика проблема, а мені просто порятунок. Наприклад, я виходжу до магазину. Надів і все. Ця маска якось так вже прижилася, що, коли її знімаю, здається, що чогось не вистачає.
– Раніше ви часто виступали на корпоративах, вас запрошували російські бізнесмени. Нині вони з вами зв’язувалися? Можливо, хтось пропонував допомогу? Чи, навпаки, сварилися з вами?
– Ні, щоб сварилися, такого точно не було. Слухайте, я ж із ними ніколи не спілкувався. Нас замовляли, бо в нас було весело та запально. Я здебільшого не спілкувався з ними. Тих, яких ви знаєте, наприклад Абрамович або Тельман Ісмаїлов, чули?
– Так, звичайно.
– Той у Чорногорії. Я давно його не бачив. Абрамович – це теж було дуже давно, але у свій час він нас дуже любив, і ми дуже часто були у нього на заходах, і у «Челсі».
Але була ситуація, якісь аферисти, котрі виступали посередниками, сказали якийсь немислимий гонорар за виступ Сердючки, а він образився.
– Ви розглядаєте можливість рано чи пізно поїхати виступати в Росію? Чи повністю зачинили двері?
– Я зачинив повністю двері. Можливо, в старості на інвалідному візку скажу: «Ваші батьки слухали «Хорошо, все буде хорошо».
Я вам скажу, мені просто так цікаво подивитися цим людям у вічі, коли вони дізнаються правду, як це все відбувалося. Що вони тоді говоритимуть?
– У російського блогера Юрія Дудя завжди є фінальне запитання, яке я хочу поставити вам: опинившись перед Путіним, що б ви йому зараз сказали?
– Я б, мабуть, підійшов, торкнувся чола і сказав: «Холодний». Я думаю, якби й побачив Путіна, то лише мертвим. Навіть якогось питання у мене нема до цього… я навіть не хочу називати його людиною.
Спочатку війни я зривався на мат дуже багато, може, надмірно емоційний. Я, до речі, моментами не помічав. Мені здавалося, що я не нервувався, але я був дуже заведений.
Я за таку зустріч: він лежить, я стою, помацав, сказав: «Хлопці, холодний!».
Роман КРАВЕЦЬ,
«Українська правда».
Залишить свій відгук