21.06.2019
Цьогорік минає 80 років від початку Другої світової війни. Практично не залишилося її учасників. Лише їхні спогади. Напередодні 22 червня – дня, коли війна увірвалася в життя мого народу, я хочу оприлюднити батькові спогади.Я не раз просив тата описати героїчні шляхи-дороги, якими він пройшов на цій війні. Слухаючи мої прохання, він лише сумно хитав головою й відводів погляд. І все ж часом у нього проривалися ці сумні розповіді. Вони жили у моїй пам’яті довгі роки, тепер просяться на папір. Тому я пишу.
«Добровільно пішов я у пекло війни»
Війна. Лише кілька звуків - і здригається серце кожного. З її оскалом вперше зустрівся батько влітку 1941 року. Ще на повну потужність працював завод авіаційних двигунів, Запоріжсталь, Дніпрогес, феросплавний комбінат, а містом повзли страх, тривога й безвихідь. Безперервно рухались через Дніпро табуни коней, череди овець і корі, сірим потоком йшли біженці на схід. Німецькі бомбардувальники безперешкодно обирали ціль і сипали смертоносний метал на місто. Від Хортиці посилилась і без того жахлива канонада. Розповідали, що там б’ються на смерть наші війська з нацистами, щоб окупантів не пустити на лівобережну частину міста, а вулицями рухались підводи з тяжкопораненими.
На заводі отримано наказ: «Негайно відправлятись у тил, щоб стратегічний об’єкт не потрапив до ворога»… Спеціалістам і робітникам видали «бронь» і наказали супроводити в глибину країни найцінніше народне добро – завод. Потяг чекав на відправлення. Раптом один із робітників, прибігши на перон, із відчаєм закричав: «Німці прорвали оборону! Дніпро від крові червоний! Треба битись, а не тікати в тил! Війна прийшла в наше місто! Я відправляюсь у бій, щоб добратись до нацистів, і щоб їхні ріки почервоніли від крові».
Колеса гуркотіли по рейках від перевантажених вагонів. Поїзд віз металообробні верстати та інше обладнання від Запоріжжя. Іноді він летів, ніби скажений, а частіше повз черепахою. Позаду залишилось Запоріжжя і кілька тисяч кілометрів, а попереду – тил із повною чашею невідомості.
У жовтні 1941 року дісталися до Омська, де розвантажували евакуйоване майно й швидко монтували крани, встановлюючи верстати просто неба. Поруч місцеві будівельники зводили стіни майбутніх цехів. «Перший авіаційний двигун для літаків був виготовлений практично під відкритим небом під мелодію «холодних сибірських вітрів і сердитої хуртовини», - згадував батько про той час. Коли налагодилось виробництво, батькова дорога круто повернула на війну.
- Працювати на заводі доводилося по 14-16 годин,- розповідав тато, - а мені, напівголодному і сердитому, болів мій рідний край, згадав і про крик робітника, що Дніпро червоний від крові. Щось перевернулось у душі. Не міг бути у тилу, коли в Україні пекло. Прийняв рішення – написати заяву, щоб добровольцем відправили на фронт. Папірець відніс до військового комісара, - продовжував розповідь батько, - але підполковник спочатку направив мене на медкомісію, а потім – навчатись. Так став курсантом Омської танкової школи. Там серйозно вивчали види бойових машин, їх призначення й застосування. Швидко збагнув секрети експлуатації танка, адже до армії був трактористом. А танк, наче трактор, але броньований і пристосований для знищення цілей.
- Модель сталевого коня часів Другої світової війни складали з великої коробки – основи, башти з гарматою, телескопічного прицілу, двох кулеметів, приладу зовнішнього спостереження, антени радіозв’язку. Серцем машини був двигун і коробка передач. Важливе значення мали ведуче колесо, опорний коток, дві гусеничні стрічки. Спереду – сидіння механіка – водія і командира танка, позаду – місце заряджаючого. Вивчено теорію, а потім – практика на танкодромі зі стрільбами і повним навантаженням. Так отримав військову професію: «Механік-водій танка Т-34» Здавалося тоді, що танк – найнадійніший захист від зброї ворога.
На платформи, що стояли перед залізничною станцією Омськ, завантажували САУ, танки, польові кухні, закріплюючи їх міцними тросами, укладали ящики з набоями і продуктами харчування, облаштовували місця для екіпажів – усе робилося серйозно. У танкових військах завжди був залізний порядок. Серед мобілізованих зустрічалося чимало земляків, які евакуйовували заводи. Омчанам, на слова співчуття відповідав, що кличе Україна, яку треба визволяти, рятуючи рідних сестер і братів з неволі.
Поїзд рушив у далеку дорогу – на фронт, туди, де вирішувалась доля багатьох народів. Так вважав мій батько, українець, безпартійний сержант другого танкового батальйону, 159 танкової бригади, який з власної волі із мирного міста подався на війну.
Не припускав мій дорогий батько, що його дорога повела до пекла війни через бездоріжжя нечуваних страждань на перехрестя світових згарищ, заводів, університетів, фабрик, житлових будинків, шкіл, соборів, бібліотек, вокзалів, музеїв історії і культури до могил мільйонів убитих, спалених у таборах.
«Пригадую руїни невеликого містечка, в яке ми потрапили, переслідуючи ворога. Спинились поряд з будівлею без дверей… Оглянули споруду й відразу зрозуміли, що перед ними покинутий магазин ювелірних і музичних виробів. Хлопці швидко набрали в мішечок золотих і срібних годинників, а я взяв із собою скрипку в фанерному футлярі. Рухаючись прифронтовою зоною в цілком безпечному місці влучив у нас «самотній дурний снаряд». Загорілись ящики від снарядів. Там знаходились трофеї. Щоб не задихнутись, ми зупинили машину. Власноруч загасили пожежу, викинувши пошкоджені вогнем цінності.
Цей суворий урок запам’ятався назавжди, а суть його полягає в тому, що нічого не треба брати з покинутих будинків, не шукати на дорогах війни трофеї, а битись із ворогом!», - згадував батько.
Недосяжна висота Івана Черняховського
Начитавшись мемуарів радянських генералів, одного разу я спробував показати рівень знань із історії Великої Вітчизняної, але батько навів багато аргументів і прикладів, які докорінно змінили моє ставлення до комуністичної влади. Напевно, прийшов час «переоцінки цінностей» і для мене.
Іван Черняховський командував танковою дивізією, корпусом, а в розквіті сил був наймолодшим командувачем Третього Білоруського фронту. Розповідали, що не соромився генерал під час бою сідати поруч із механіком-водієм, і залізний кінь відправлявся на передову. Не всім було відомо, що позивний – 21-й мав Іван Черняховський, а подібними «витівками» він нагадував легендарного запорізького отамана Івана Сірка.
Рано прийшла до нього слава. Ми знали, що не оминула його повна чаша сталінської отрути як «ворога народу». Тюремний стілець підозрюваного в слідчого та моторошний час в очікуванні вироку… Очевидно, в цьому захована таємниця, що під час війни він оберігав солдата і офіцера від зграї шукачів «ворогів і зрадників».
Іван Черняховський після реорганізації Західного фронту на 3-й Білоруський, як умілий шахіст розіграв партію без доносів, анонімок, підлих заяв. Усі командири залишились на своїх посадах, виконуючи завдання з розгрому ворога.
«Пам’ятаю, горять попереду підпалені ворогом наші бойові машини. Несподівано бронебійний снаряд влучає у двигун, і моя машина з повним боєкомплектом спалахнула. Екіпаж залишив танк, який ось-ось вибухне, й побіг назад. За нами побігли «погорільці», що першими потрапили під прицільний вогонь нацистів.
Несподівано, як з-під землі виросли військові чекісти й закрили шлях нам до відступу. Один із них схопив мене за комбінезон і закричав: «Почему, гад, убегаешь с поля боя? Назад! Где боевая машина? «Он горить мій танк! – крикнув я, щоб перекричати свист і гуркіт бою, намагаючись пояснити ситуацію. «Подставил ты, механік, под снаряд. Лучшие б ты сгорел, а не танк. За это ответишь по всей строгости военного времени». «Плюнувши, начальник ОВ облишив мене й переключився на гурт інших танкістів і заревів: «Вы подозреваетесь в преступлениях. После расследования ответите. Пощады врагам народа не будет!».
Нас швидко перетворено на підозрюваних й заарештовано. Ми опинилися в приміщенні фронтового НКВС. Допит. Похмурі стіни якогось підвалу. Біля дверей охорона зі зброєю. Приголомшені й напружені, сиділи на підлозі. Хтось тихо сказав: «Проти нас – два вороги. Один – он «допитує», а інший там на лінії вогню – гітлерівець. Треба обом голови зламати.
Раптом задзвонив телефон. Миттєво «вовк»-слідчий перетворився на ввічливого солдата, який відповідав на запитання. Телефонував особисто Черняховський. Ми зрозуміли, що генерал уточнював, де знаходяться екіпажі підбитих у бою машин. Нас мовчки відпустили, повернувши документи і особисті речі».
Із розповідей я довідався, що в другому танковому батальйоні, 159 бригади ніс важкий хрест війни рідний батько, який постійно підкреслював особливі заслуги генерала Івана Черняховського, його розум, талант, мужність. У характері найріднішої людини я побачив сміливого й безстрашного воїна, вірного друга і людину з добрим серцем та філософським баченням життя.
Позаду загартованих у боях механізованих підрозділів третього Білоруського фронту важкі бої Другої світової війни, вони заслуговують, щоб написати не одну книгу і про командирів, і про офіцерів, і про танкістів, але найчорнішою сторінкою було те, що сталося 18 лютого 1945 року. Того дня машина Івана Черняховського, обминаючи ями, розбиту техніку, піднімалась на гору. Дорога вела на висоту, з якої видно не лише бій з ворогом, а й припорошене білим снігом місто Мельзан. Ворог почав обстрілювати шлях із артилерії, але машина з командувачем фронту рухалась до бойових позицій. Раптом поряд, на узбіччі, вибухнув артилерійський снаряд… Металевий осколок безжально розшматав груди Івана Черняховського. То було поранення, перед яким медицина стала безсила. Ветеран війни, батько, тихо скаже про свого командарма, що генерал поспішав до своєї останньої земної висоти, що передувала недосяжній вершині вічності.
Шяуляй і Гумбінен – перехрестя доріг війни
«Шяуляй» - напис на вказівнику німецькою мовою, що стояв на узбіччі. Вузол залізничних колій, гарні вулиці. Звідси, як говорили командири, рукою подати до Східної Прусії. Одначе такі міста і містечка нацисти перетворили на фортеці.
У штабі фронту розробили наступальну операцію: надходили резерви з тилу, забезпечувались механізовані війська пальним та боєприпасами, ремонтували техніку, а вночі непомітно зайшов на позицію дивізіон «Катюш». Він накрив смертельним вогнем великий квадрат. Потім вдарили артилеристи. Довершував справу блискавичний кидок уперед механізованих частин. У відповідь від противника жодного пострілу. Що це? Очевидно, задовго до атаки, німецько-нацистські частини непомітно залишили місто. Ворог вислизнув з оточення, а це свідчення того, що він ще покаже свої зуби. Ми розуміли, Шяуляй відкриває ворота до завершення війни!
Раптово за містом спалахнув бій. Стовпи вогню і диму, ревіння двигунів і вибухи снарядів спотворили красу природи. Бачу в перископ, що через поле битви на великій швидкості мчить танк і несподіване зіткнення – таран з ворогом. На лінії горизонту закам’яніли десятки німецьких і радянських танків, що втратили башти. У долині лежали перевернуті догори черевом залізні коні, з-під яких текла кров, перемішана з мастилом. Під кулеметним дощем й ударами з гармат ніхто не поспішав нещасним на допомогу.
Бій зупинено несподівано так, як і розпочато. Пішов густий сніг, ніби природа приховувала сліди великих злочинів. 159 танкова бригада відновлювала втрати. Через деякий час, дихнувши теплом, відлига повела свої рахунки з війною. Другому танковому батальйону доведено нове завдання. Користуючись ранковим туманом, підійти до околиці населеного пункту, щоб атакувати ворожі позиції з флангу.
Перелісками, байраками, ховаючись у сірому тумані, наблизились до великої двоповерхової будівлі «баура». Там спинили танки у чагарниках здичавілого саду, щоб передчасно не виявити себе. Коли перетнули двір і зайшли до приміщення, там зустріли переляканих людей. Побачивши нас у танкошоломах, чорних комбінезонах, схожих на привидів, вони злякано закричали. Наш командир німецькою мовою наказав перейти до підвалу. Там я вперше побачив полиці, заставлені консервацією, копченостями, солониною, овочами.
Коли вийшли у двір, побачили, що туман швидко розсіюється. З’явилося на горизонті бліде заплакане сонце, що віщувало новий день війни. Ніхто не відає який. Танкісти відійшли за будинок «баура», а лейтенант залишився оглядати у бінокль горизонт, щоб визначити небезпеку і загрози. У цей час сильний гуркіт розірвав тишу. Всі, як за командою, впали на землю.
Краєм ока я побачив, що ворожим снарядом відірвало край стіни, де стояв командир. Очевидно, ворог засік відблиск бінокля. Наступний снаряд, зрикошетивши від башти танка, впав за садом. «Швидко за броню! – пролунав наказ. Пригинаючись, я біг до свого бойового коня і помітив спалахи – то прицільний вогонь з-під пагорба. Дот! Скоординувавши свої дії по радіозв’язку, ми знищили ціль.
Не встиг я відчути солодкий смак переможця над ворогом, як одержав удар бронебійного снаряда. Фосфорична блискавка, обпаливши мене, застряла в броню. Натиснув педалі, щоб спинити машину, але снаряд, розчахнувши метал, застряг перед очима, це була смерть. Пригадалось бабусине: «Настане морок, і прийде смерть із ржавою косою». Поранення!
Поряд палав бій танкістів двох світів: хто – кого? Чутливі антени радіозв’язку ловили потворність і жах світової трагедії… Чулося у навушниках: «Стріляй, вогонь! Пали! З тріском електророзрядів хрипіло: «Фоєр, фоєр, фоєр!». Із люка я бачив ще страшнішу картину, ніж уявляв із почутих радіоперехоплень: горять ліворуч танки і праворуч. Попереду в променях сонця мінився ліс вогню і диму. Земля, оповита мороком, здригалась, а в небі бились на смерть пілоти-винищувачі, й перекреслюючи простір, чорними кометами падали вниз, щоб ніколи не піднятись…»
Під час розповіді-сповіді голос батька тремтів: звучало страждання і тривога, біль і відчай, надія і гордість за те, що побував у смертельній безодні кілька разів. Але, на зло смерті, залишився живим. Я зрозумів його стан, підійшов й обійняв.
«Після відпочинку, перегрупування та поповнення нас кинули на Гумбіннен і Гольдау, якщо мені не зраджує пам'ять. Це була дуже відповідальна операція. Третій Білоруський фронт розтрощив могутні залізобетонні укріплення на межі Східної Пруссії й просунувся на 50 кілометрів углиб території Німеччини. У ході жорстоких боїв знищено 40 тисяч ворожих солдатів і офіцерів, спалено 650 танків і САУ. Наша бригада в Гумбінненській операції не пасла задніх. Під час бою було захоплено у полон 30 гітлерівців, три гармати, важкий кулемет і ящики різних набоїв.
Під час бою почув хриплий голос командира: «Я поранений, старший сержанте, бери командування на себе!». «Ми горимо. Яке командування!? – задихаючись від смердючого диму, крикнув я. Нажав кнопку катапульти й через нижній люк випав на землю. Витяг пораненого. Кинув погляд на ворожі позиції й побачив, що німецькі солдати стоять недалеко, тримаючи в руках автомати. Вони дивились на стовпи диму від палаючого танка й смертників, що з’явились, наче привиди. Я взяв на руки, як дитину, пораненого командира танка Нечаєва й, спотикаюсь, пішов до своїх.
Що сталось далі, те було нереальним або фантастичним і до війни не мало відношення. За плечима стояли убивці – нацисти, але ніхто не підняв зброю й не зробив жодного пострілу. Пораненого командира передав лікарям фронтового госпіталю, а сам…
Ніколи не забуваю, сину, той дорогий подарунок німецьких солдатів під час бою…»
За успішні та рішучі дії, сміливість, мужність, і за порятунок командира, мого батька представили до нагороди орденом Слави III ступеня.
Уроки останнього бою під Кенігсбергом
Подолавши опір ворога, головні сили фронту рушили вздовж річки Прегель до твердині німецького мілітарного духу – Кенігсбергу.
На підступах до укріпленого міста бої йшли постійно з наростаючою інтенсивністю. Їх можна назвати вершиною «геніальної бездарності». Війська безжально кидали на заміновані поля, під гарматний і кулеметний обстріл, на колючий дріт. Новий командувач фронтом маршал Василевський це використав на власну користь, пообіцявши Верховному протягом десяти днів будь-якою ціною фортецю взяти. Стало відомо від розвідки, що там оборона не лише глибока, але і прикрита перехресним артилерійським вогнем, названа стратегами «Сорочкою Кенігсберга». Уяви собі, що на першій позиції, яка проходила за шість -сім кілометрів від міста, споруджено п’ятнадцять фортів. Основу оборони складали доти, дзоти, сховища та інші підземні споруди. Навколо вся територія була замінована, натягнуто колючий дріт, установлено протитанкові надовби.
Командування призначило штурм й атаку на 6-ту годину ранку 6-го квітня 1945 року. Земля здригнулась від артилерійських обстрілів. Вогонь «катюш» палив усе. Авіація здійснила кілька бомбових ударів. Німці не забарились відповісти смертоносним вогнем. Весняне пробудження природи через кілька днів постало в усій гидотні кривавого пекла руїн і смороду.
Через люк танка, що мчав уперед, я бачив, як машини лавою вогню і металу штурмували першу позицію оборони ворога. На щастя, вона впала швидко, а перед нами ставили нове завдання: «На хвості ворожих військ увірватись в столицю Пруссії – Кенігсберг!» Стріляючи з гармат, сотні танків рухались автострадою за відступаючими до лінії оборони. Німці з гармат, що стояли в бійницях фортеці, намагались відрізати нас від мети. Постійно стріляли.
Командир, щоб уникнути попадання, наказав: «Звернути на узбіччя автостради!» Я виконав наказ… Вибух жахливої сили потряс землю. Усе спалахнуло яскравіше сонця. Відчув, що кров із рани на голові, обпікаючи, тече за комір. Тіло тремтить. Спробував сісти на землю, але від болю знепритомнів. Прийшов із небуття й почав перевіряти себе. Руки – ось вони. Голова розбита, але тримається на в’язах. Спина і груди на місці. Ноги – це вони в кирзових чоботях… Покликав на допомогу, але відчув, що зуби торохтять у сухому роті. Оглянув, мов божевільний, смертельну битву, яка лютувала в цілковитій тиші, зрозумів, що втратив слух і голос. Підривались танки на авіабомбах, передбачливо закопаних ворожими саперами. Неподалік, за відірваною баштою, лежали мертві. Танкісти, що втратили ноги, повзли невідомо куди в гарячці. Цвіт механізованих військ чорними купами попелу лежав біля розбитих танків, а шалений наступ продовжувався. На дорозі, як живі, лежали танкісти, розпростерши руки. Вони вдивлялись із надією в небо. Справді, мертві сорому не мають, а що мають зробити живі, щоб ніколи таке не повторилось?
Зібравши в кулак залишки сили, я покинув кратер людського горя й безсилля, ганьби і ненависті, прокляття і благань. Контужений, стікаючи кров’ю, припадаючи тілом до чужої землі, наче до рідної, маневруючи між розбитою технікою, просив пробачення у своїх і чужих загиблих воїнів і пробирався до своїх.
У фронтовому госпіталі гоїв рани. Відновлював нервову систему, порушену через контузію, а лікар підбадьорював. Там я дізнався, що ціна штурму Кенігсберга була висока, що війна закінчилась капітуляцією німців.
Повернувся до бригади і прочитав наказ, що наша дивізія буде знаходитись у Східній Пруссії до грудня 1945 року. Завершились бойові дії, нацистські генерали заарештовані, але нас тримали в бойовій готовності. Чого чекали? Може, миру міцнішого, а може, нової війни! Ніхто не знав.
Бронетанкові війська, армії, дивізії, які разом із усім світом розгромили нацизм, чекали на оцінку. Нарешті, 24 травня 1945 року радіостанції СРСР повідомили про виступ Верховного головнокомандуючого під час прийому в Кремлі на честь командуючих військами Червоної Армії. Проголосивши тост, «за здоровье советского народа», - Сталін уточнив, що п’є перш за все, «за здоровье русского народа, потому, что он есть наиболее выдающейся нацией из всех нацией СССР». Він не бачив героїзму, з яким бився український народ, які страждання виніс. Це був крик душі воїна-ветерана обпаленого вогнем битв.
Напевно, тому батько не носив на піджаку нагороди, а зневажливо називав їх іграшками. Я бачив, як у мирний час, наче прикрасами, торгують на барахолці орденами та медалями часів тієї війни. Знецінені нагороди, як струхлявілі ідеї побудови світлового майбутнього, у яке свято вірили цілі покоління.
Анатолій ХУДОКОН,
вчитель історії, відмінник освіти України,
сел. Слобожанське, Січеславщина.
Довідково. Українець Іван Черняховський народився 29 червня 1906 року у селі Оксанина Уманського району Черкаської області у родині залізничника. Генерал армії, двічі Герой Радянського Союзу загинув наприкінці війни на території Східної Пруссії (тепер – Польща), не доживши одного дня до присвоєння звання маршала та більше двох місяців до перемоги у Другій світовій війні.
Один з чотирьох радянських командувачів фронтами (також Михайло Кирпонос, Михайло Петров, Микола Ватутін), що загинули у роки війни на фронті.
Залишить свій відгук