Поточний № 46 (1284)

22.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Белюхова могила


23.10.2019

На високому березі Самари, серед плавневого простору, омита дощами та вітрами, височить величезна могила. За переказами, в ній похований курінний отаман Низового війська запорозького Матвій Белюх.

А було це більше трьохсот років тому. Давно вже старий курінний отаман просив кошового та товариство дати йому відпочинок. Бо очі вже не ті та й рука тремтить, коли у ворога цілиться. А що вже про шаблю, так нічого й говорити – тут потрібна  швидкість та сила. Тож і вирішили на січовій раді відпустити козака з тим, щоб звів він собі зимівник і в разі якоїсь негоди допомагав війську худобою та хлібом. І на це було видано йому з коша кошти.
Гучно проводжали старого отамана. Несамовиті звуки бандур та гул литавр розносились по всьому степу. А захмеліле козацтво викидало такі кренделя, що навіть піп, який чинно сидів за столом, зненацька якось чудно крикнув і, розмахуючи руками та ногами, заходився вибивати гопака. Та й сам старий, не витримуючи такого неугавного буйства, теж пустився в коло та навприсядки, по-козацькому. Та так, що сивий оселедець, не знаходячи собі місця на голові, розносився на всі  боки. Два тижні гуляло товариство, два тижні лилась горілка.
Відійшовши від військових справ, Белюх поїхав у рідне село. Дуже зраділа його стара, обіймала, заглядала в очі, і сльози горошинами котилися по її щоках: «Живий же, живий, повернувся», – повторювала вона.
– Та досить тобі, досить, – відбивався від неї Белюх, – краще горілки став на стіл та побільше. Та сусідів клич, хай знають, що Матвій Белюх вже не козак, - сумовито додав.
– Та, слава Богу, слава Богу, – проказувала вона, відчиняючи двері в чулан.
– Таке-то діло, стара, – сказав Белюх, коли сусіди розійшлися, – вирішив я перебиратися звідси.
– Ой, – злякано скрикнула вона,  – хіба тут погано?
– Не в тім справа, – сказав і подивився погордливо, – не люблю я з панами жити, на їхні ряхи дивитися.
– Що ти, у нас пан добрий. Такий ввічливий.
– А-а, облиш, Маріє. Це з тобою так, бо ти ж курінного жінка. А з іншими?
– З іншими? – і замовкла, бо знала: пан зі своїми підлеглими не словами говорить.
– Слухай, що я тобі скажу. Давно я вже уподобав місце в нашому запорозькому степу. Всього там вдосталь: і птиці, і звіра всякого. Тільки степ той не обжитий. Тож збирай свої пожитки. Та й хлопців треба взяти двох, а чи й трьох, щоб допомагали по господарству. 
– Кого ж ти візьмеш, Матвію? Наш Тиміш на Січ подався, а Соломія вже два роки, як за сотником в Полтаві. 
– Чи ж то мало дітей по селах, осирочених бусурманами. 
Так старий козак Белюх оселився на берегах Самари. Сподобалось отаманасі це місце, тихе, неосяжне. І гей, – куди не глянь, – все степ та степ, широчінь плавнева. А птаха того: і качки, і гуси, лелеки і куріпки. Не життя – рай. Тільки самотньо. То, було, із сусідами хоч словечком перекинешся, а тут з ким? Жди, коли козаки проїдуть, а чи в гості зайдуть? Той старий, сивовусий часто навідує Матвія. А як же – кум, разом життя провели. Побратимами один одного називають. Давно вже не було кума, давно. Як на святу Трійцю приїздив зі своїми козаками, так і досі немає. А Матвій сумує, бурчить щось, а то й так сидить на призьбі  й думу думає. Зі мною, бабою, і говорити не хоче. Ось і тепер. 
Зігнувся старий сидячи. Підставив сонцю свою порубцювану голову і дивиться вдалечінь. Далеко в степу видніються його табуни. Пасуться коні, корови, вівці – наливаються силою. Хлопці-підпаски, об’їжджаючи на конях, завертають їх до гурту. Та не про це думає старий козак. Пройшли молоді літа, наближається старість. Все віддав би, тільки б юнцем скочити на розшарілого коня і поскакати в степ, в той неосяжний, козацький. А було ж колись...
І згадав він свою козацьку молодість, всіма улюбленого кошового Івана Сірка. Такого воєначальника, як Сірко, не мала жодна держава. Скільки йому доводилось воювати, і завжди він виходив переможцем. То з невеличким загоном в Кафу заскочить, то в Бахчисараї галасу наробить, а то і Стамбул – столицю турецьку  відвідає. І таку різню відкриє, що сам султан, не знаходячи cобі місця в палаці, тікав аж у глиб країни. Збирав він тоді яничарів та кримців і йшов Січ корити. Та де там. Хіба від того шайтана – Сірка   упасешся? Як хорти, вискочать запорожці зі своїх насипів–майданів, та так зненацька, що не встигнеш і згадати, а яничари вже біжать, а за ними козаки, та шаблями їх, пістолями наздоганяють.
І надоумив хтось того бусурманського султана написати листа запорожцям, тому шайтану – Сірку, щоб скорились вони, прийняли їхню віру та ще й правдою служили йому. Скільки реготу тоді було в степу, скільки уїдливих та глумливих слів чулося на площі. А сам кошовий відпускав такі заговори, що все товариство геть лягало зо сміху. Образився султан за таке неподобство. І вирішив він йти війною. Та один із візирів, плазуючи перед ним на колінах, дав раду – вирізати запорожців «та так, щоб жоден мусульманин не загинув».
І от одної зими, зібравши військо, султан вирушив на Січ. Було Різдво – велике християнське свято. Знав він, що в цю благословенну ніч все низове козацтво буде свято відзначати. 
Стояла тиха, морозна місячна ніч. Все низове товариство відпочивало. П'ятнадцять тисяч яничар, підкрадаючись, стали заповнювати Січову площу. Вирішили вони, коли зійдуться, захоплять курені і виріжуть козаків. Та не судилося, на глум усьому світу, статися цій події. Якомусь козарлюзі в цю пору знадобилося справити свою нужду. Підвівся він, сп’яну вилаявся, що в таку холоднечу треба виходити надвір і, переступаючи сплячих, попрямував до виходу. Глянув він у вікно і остовпів. Протер очі, здригнув головою і знову глянув. І не повірив своїм очам. Вся площа перед церквою святої Покрови геть була заповнена бусурманами. Де й хміль подівся. Кинувся він будити товариство, та де там, – хіба козак п’є, щоб тільки пригубити. Якщо пити, то так, щоб нічого не залишилося. Став він палити з пістоля. Нічого не розібравшись, схоплювались козаки та до вікон, а там сила–силенна бусурман. І давай в них палити з пістолів. В сусідніх куренях теж почули стрілянину. А курені запорожців стояли колом, огороджуючи собою церкву та Січову площу. В паніці яничари почали тікати, та вузенький прохід з хвірткою не міг багатьох пропустити. Почалася давка, нерозбириха. А козаки палять з усіх куренів – бусурмани перед ними, як на долоні. А коли вже мало залишилось яничар, козаки за шаблі та кромсати їх. А тут ще й виборні козаки під’їхали, бо саме на Різдво мали вибирати нову кошову старшину. Довго ще по степу ганялись козаки за яничарами. А та горстка, якій пощастило втекти, разом з сорокатисячною татарською ордою, чимдуж поскакали геть. 
Вранці було роботи козакам. Розпорядився кошовий отаман Сірко прорубати ополонки на Дніпрі та пустити вбитих яничарів під лід. Хай пливуть вони до себе в Туреччину і не поганять нашу землю. Таке-то було. Більше двадцяти років минуло відтоді, як не стало славного отамана. Помер Сірко. Ні куля ляха, ні  бусурмана не зачепила його. Бо з самого дня народження він був характерником. 
Січ була в траурі. Все низове товариство проводжало його в останню путь. Дзвонили дзвони. А козаки все під’їжджали з усіх паланок та козацьких зимівників. Проститися, віддати честь славному отаману. А в церкві, на Січовій площі, проводили за упокой раба Божого Івана Сірка. І козаки, сивовусі, загартовані в боях, плакали, як малі діти. 
Поховали його на Чортомлику, в Запорозькій Січі, де більше двадцяти років обирали його своїм отаманам. Бо знали, що мудрішого і відважнішого за Сірка немає нікого в світі. І пам’ятник поставили … Жоден отаман не удостоївся такої честі. Е-е-е, немає тепер таких людей. 
Старий підвів голову, подивився в степ і знову замислився. Щось довго немає його кума зі своїми козаками. То, було, ген та й наскочуть, відвідають старого. І не один келих медовухи вип’ють. І ну пісні співати, а то підуть навприсядки гопака вибивати. Та це молоді. А із старшими віком, зі своїми бойовими товаришами, вони присядуть і ну згадувати, як бусурманів за морем воювали, як у ляхів жупани віднімали. Особливо з кумом Іваном. Такого кума, як у нього, мабуть, немає ні в кого. Восьмий десяток пішов, а він і не думає кидати своє козацтво. Мене, старого козака, гречкосієм називає. А бач, не цурається, хоча і зрідка, а навідує.
– Матвію, чуєш, Матвію, – схвильовано гукнула його стара.
–  Чого тобі, – невдоволено буркнув Белюх, що та відірвала його від думок.
– А глянь-но, що то за курява стелиться в степу?
Радісно забилося серце у старого, давній побратим – кум таки надумав його навідати. Підвівся він з призьби, подивився в степ – десь далеко, підіймаючи куряву, скакали вершники.
– Та це ж кум зі своїми хлопцями, хіба не бачиш? – і він, зраділий, заметушився.
– А, ну тебе, що твої сни? Краще в погріб лізь та горілки-медовухи дістань та побільше.
Аж раптом він побачив, як декілька загонів вершників, перерізуючи шлях його табунам, завертали назад, в гурт. Троє хлопчиків-підпасків чимдуж гнали коней до нього.
 – Татари, татари, – ще здаля злякано кричали вони. 
– От тобі й гості, – і вилаявся старий козак. Та враз заметушився і, вбігши в хату, вискочив звідти вже зі зброєю в руках. В чому був, так і скочив на коня. А жінка вже голосила. 
– Та не скигли ти, сховайся куди-небудь у погріб чи що. І, пришпоривши коня, помчав до майдану.
Та хіба степ вільний допустить, щоб його поганила наводь бусурманська? Запорожці, оповіщені сторожовими вже мчали напереріз ворогові. Де й узялися. Як степові духи, налетіли вони на татар. Розпочалась битва. Угледівши це, Белюх поскакав туди. Ще здаля, під’їжджаючи до місця запеклої битви, Белюх побачив, як кум Іван, наздогнавши одного чужинця, рубонув з такою силою, що шабля  аж заздвеніла.
– Та це ж кум Матвій, – проскакуючи мимо на коні, здивувався Іван, зупинив коня так, що той, мов біс, став на диби: 
– Здоров, куме!
– У гості, значить, до нас навідались. Ось, ми їм, – і, облишивши балачки, став відбиватись на насідаючих на нього татар.
На полі болі бою нічого не можна було розібрати. Якийсь козарлюга, в розпалі бою вибитий із сідла, закривавлений, без шапки, стягував татарина з коня. У витоптаній, високій траві, розпластавшись, лежали вбиті, чувся стогін поранених. Несамовито ржучи, без вершників, скакали коні. По всьому степу метались табуни Белюха. Та битва вже закінчувалася. Татари, хоча і переважали кількістю, почали відступати. Ось вже декілька татарських вершників стали спускатись до Самари, пливти вплав. Відокремившись від товариства, Белюх погнався за одним. Та декілька татар, угледівши це, повернули коней від Самари і, викрикуючи щось, кинулись рятувати свого ватажка. Побачивши це, Іван з двома козаками поскакали туди. 
– Стережись, Матвію, – кричав кум Іван і, несамовито б’ючи коня, поспішив на допомогу. Та старий козак не помічав нічого. Ось вже залишилося трохи...
 – Ну, ще, ще, – підбадьорював він коня. Вже занесено шаблю над головою, тільки рубонути. Та раптом один, з розлюченим обличчям татарин, пересікши шлях його коню, ятаганом полосонув Белюха в груди. Помрячився світ білий, поволі, опускаючи шаблю, старий козак захитався і, запаморочений, впав з коня. Не встиг його побратим – кум підскакати, а Матвій Белюх уже лежав, розпластавшись у високій траві. Кров цівкою цибоніла з його грудей. Побачивши це, кум зблід, ледь було не впав з коня, та втримався.
– Брешеш, не втечеш, – не чуючи себе від люті, закричав кум і дав коню такі шпори, що той, немов сто бісів, понісся степом за ворогами. Козаки поскакали за ним.
Та не далеко встиг утекти ватажок зі своїми захисниками – кум Іван, наздогнавши його, рубонув збоку. І покотилось голова бусурманська, тільки темно–буланий  кінь його, зляканий, поскакав степом. А татари вже пливли Самарою, тільки шапки їхні кошлаті виднілися над водою.
Закінчилася битва, стали підбирати вбитих та поранених. Як ніч чорний, прискакав кум Іван до того місця, де лежав Матвій. Скочив він з коня, нахилився над своїм побратимом, та тіло було вже ледь теплим. Стали під’їжджати козаки. У невимовнім сумі стояв їхній отаман над тілом свого кума.
Із зимівника, далеко в степу, було видно, як бігла якась жіноча постать. Заплутувалася в своїй довгій спідниці, падала і знову бігла. Серцем своїм жіночим відчувала вона, що трапилося щось з її чоловіком. Козаки перед нею розступились. Побачивши розпластаного в траві свого чоловіка, вона раптом зупинилась, безмовно подивилась навкруг і, мов підкошена, впала на тіло Матвія Белюха. І заходилась голосити: «Та хіба ж не казала, та хіба не вішувало серце моє. Вбили тебе бусурмани, хоч на останок життя не дали пожити з тобою». 
Козаки зніяково переминались, – жіночі причитання були їм не звичні. Кум Іван підійшов до неї, відняв від загиблого і повів степом, до зимівника.
Ховали загиблих, як і годиться, всім військом. Серед степу широкого, на схід сонця положили їх, одягнених в козацьке вбрання. Замість свічки церковної, вложили в руку шаблю, за пояс шаровар – пістоль, а в гаманець - люльку, кесет тютюну, кремінь та кресало. А під голови – не псалтир, а кварту горілки. Щоб на тім світі було чим і люльку запалити, і горілки – медовухи козацької випити.
А потім, всім військом, шапками та пригорщами стали насипати могилу, супроводжуючи кожен захід такий мушкетною стріляниною. Поки сонце стало заходити, а могила братська, козацька, вже височіла на обрії. Висока, щоб видно було їм і степ високий, і розлив плавневий, і козаків, вірних хлопців, що охороняють та боронять свою неньку Україну від чужинців-загарбників.
Більше  трьохсот років стоїть вона, омита вітрами та дощами над Самарою, нагадуючи своїм нащадкам про славних козаків запорозьких. А в народі вона з того часу так і зветься Белюхова могила.
Леонід СІДАК,
краєзнавець.
м. Підгородне, Дніпропетровська область.