Легенда
БУЛО це дуже давно, ще тоді, коли люди жили племенами і в пошуках їжі переходили з одного місця на друге. Нерідко бувало так, що, прийшовши додомуу, вони заставали інше плем‘я, від чого відбувалися сутички, в яких гинуло багато люду, а нерідко винищувалися й цілі племена. Довго дивився Бог на таке неподобство й гірко йому ставало, що, створивши людину по образу своєму, він створив її не для добра, а для зла. І сум огортав його. Та як люблячий батько вирішив він наділити людей землею, щоб кожне плем‘я мало свою територію й люди не ворогували, а жили в злагоді.
Зібрав він усі племена на своїй Божій землі та й став наділяти їх землею. Були тут різні племена – чорношкірі й жовтолиці, смугляві й світловолосі. Кожному з них Бог виділив територію ще й ім‘я дав. «А як побільшає люду – сказав наостанок, - то станете ви народами, і в кожного з вас буде назва, вже як держави. Тільки не ворогуйте». Та не встиг Бог закінчити мову, як почув тихесенький спів, що долинав звідкись. Глянув він і побачив дівчину, що виходила з яру, вся заквітчана і з вінком квітів на голові. Лагідною ходою йшла вона, зриваючи квіти та вплітаючи їх у свої довгі коси. І пташки вились навкруг неї, радісно щебечучи. Наблизившись до гурту, вона привіталась і чемно вклонилась.
- Ти хто така? – здивовано запитав Бог.
- Я Україна, Боже.
- Як Україна? Хто тебе назвав так?
- Я сама, Боже. Подивися, яка я – як квіточка. І пташки мене люблять. Це ж твої пташки, Боже!
- Це мої вісники, - вдоволено сказав Бог. – То чого ж ти прийшла?
- Прийшла я, Боже, щоб ти дав мені цей край – ці степи безкраї, долини квітучі, річки повноводні, озера глибокі.
- Проспала ти, дівчино, я все роздав.
- Я не проспала, Боже, я квіти збирала, Сонечко ясне мене ласкало і пташки мені щебетали.
Замилувався Бог, дивлячись на неї, і доброта Божа розлилася по всій землі.
– Добре, дівчино, - сказав потому, - дам я тобі цей край. Це все, що в мене залишилося. Всього в ньому вдосталь – і степу широкого, і гір високих. Це Божа земля. А ще, дівчино, дарую тобі пісні, що пташки мої тебе навчили, і мову твою квітучу. Бережи її.
Та не в добру годину наділяв Бог людей землею. Чорною тінню промайнула Лихоока над поляною, де зібралися племена. Лихим оком глянула вона на людей, побачивши дівчину-Україну, спохмурніла. І глянувши ще раз, зникла, посіявши ворожнечу. Навіть Бог і той її не побачив.
Та раптом Бог здригнувся, наче вітром холодним його обдало. Глянув він навкруги, але тільки слід чорний ледь виднівся за небосхилом. «Ой, дочко, - звернувся Бог до дівчини-України, - бачу я, що в тебе багато ворогів. І не тільки чужих, а й своїх. Будуть вони шматувати землю твою, паплюжити мову, а народ твій зневажати. І не так чужі, як свої покручі». «Що ти говориш, Боже, мені страшно. Чи буде це?» «Буде, дочко. Бережи мову свою, пісні свої, душу свою чисту. Особливо мову. Загубиш її, згинеш навіки і згадки про тебе не буде. Своїх бережися, дочко!» - гукнув Бог вже за небесами.

Дійсність
ВІДТОДІ минуло багато віків. Вже й племена, об‘єднавшись, стали народами, але ворожнеча серед людей, як була, так і залишилася. У той час, як інші народи воювали, щоб збільшити свої території та панувати над іншими, князі Київської Русі, навпаки, ворогували один з одним, доводячи свою державу до занепаду. Дивлячись на такий безлад, кочівники, ці степові вовки, чи не кожного року нападали на землі України, палили міста і села, а людей забирали в неволю. Та й самі князі наводили їх на землі своїх противників. Стогнала, страждала Україна. Люди покидали обжиті місця і тікали на захід, згодом заснувавши там своє Галицьке князівство. Але більшість пішли на схід, в дикі заболочені землі Залісся, де згодом серед лісів та боліт на землях невеличкого племені москів утворилася московська держава. А там ще й монгольська навала, яка остаточно зруйнувала колись могутню Київську Русь, утворивши, окрім України, ще й дві дочірні держави – Білорусію та Московське царство. І стальний Київ, залишившись наодинці, не зміг витримати облогу й був зруйнований.
Цілих 120 років Україна перебувала під монгольським ігом. І тільки невеличка, напівдика Литва, яка до того платила данину Київській державі, об‘єднавши свої племена, визволила Україну від завойовників, перейнявши нашу культуру та писемність, бо сама була на стадії розвитку. Кілька десятків років українці жили добре. Але згодом, спокусившись на облудні обіцянки ксьондзів видати 15-річну королеву Польщі Ядвігу за їхнього князя Ягайла, Литва об‘єдналася з Польщею, вже під спільною назвою Річ Посполита. Для України настали найтяжчі часи бездержавності. Бо польські, литовські та угорські феодали загарбали землі України та ввели панщину. А поляки ще й примушували українців переходити в католицьку віру. Православні храми закривалися або здавались в оренду євреям, які за відповідну плату дозволяли правити службу божу або ховати небіжчика. Вже у наш час так званої незалежності мер Києва Черновецький, згадавши своїх попередників, заборонив ховати звичайних людей на кладовищах без його дозволу.
А татари зі своїми ордами, заволодівши південними степами України, безперервно нападали на міста та села, залишаючи після себе згарища та трупи людей, а молодь, мов ту худобу, зв‘язану сирівцем, гнали до себе в Крим, щоб продати на невольничих ринках.
Стогнала, плакала Україна. Страждав її люд. Оборонцем народу судилося стати самим мужикам-звитяжцям – утікачам від панської сваволі, а не князям, які дбали тільки про своє збагачення, як і в наші дні. Так з'явилася Запорозька Січ. Тільки їй судилося відновити державний устрій та створити свої збройні сили. Після всенародної боротьби проти польського панування народ України потрапив у ще більшу біду, а, вірніше, вскочив у халепу. Бо хитрі московські дяки з їхніми царями, пообіцявши зберегти в Україні державний устрій та свої збройні сил, ввели до багатьох міст України свої війська та запровадили царську адміністрацію. А побачивши, що українська старшина сама тягнеться до російського дворянства, цурається своєї рідної мови, дали Україні колоніальну назву Малоросія, розділили її територію на губернії та ввели кріпацтво. Кріпацтво - це не панщина. За панщини селянин мав відпрацювати на пана два-три дні на тиждень і все. Тільки за непослух пан мав право покарати селянина різками. За російського ж кріпацтва поміщик мав необмежені права. Це була його власність. Він міг кріпака продати, обміняти на собак, програти в карти, вбити, віддати в солдати, тобто все, чого забажає його кріпосна натура.
Ще за царювання Петра І до московської держави було забрано діячів культури та просвіти, заборонено друкування книг української мовою. А саме українське дворянство та чиновники стали цуратися рідної мови, вважаючи її мужицькою. Що маємо й тепер, у «незалежній» Україні, коли дехто цурається своєї мови, свого народу, хоча хліб їдять український, вирощений українськими селянами.
Але знайшлися освічені люди, які стали просвітителями свого народу. Вони розповідали у своїх творах та лекціях для студентів, що Україна є дуже давня держава, що московське царство – це колишнє удільне князівство Київської Русі і заснували його вихідці з України, змішавшись з напівдикими племенами. Що Україна має свою давню історію та культуру, а Росія все це присвоїла собі, ще й назву нашу забрала. У багатьох містах виникають просвітні товариства, друкуються українські підручники для дітей. Вбачаючи в цьому для себе загрозу, царський уряд забороняє українську мову та книгодрукування. Та було пізно. А там почалася й революція. Відчувши свободу, в Україні виникають самостійні республіки – Криворізька, Донецька, Одеська, Галицька, Західноукраїнська зі своїми урядами. Знову роздробленість, знову міжусобиці, як і за часів занепаду Київської держави. Навіть революційний уряд Росії і той обурився: «Что вы делаете, хохлы, зачем разрушаете свою державу?» Схаменулися. Знову ввійшли в новостворене московське царство. А ті стали шерстити їх - за націоналізм, за непокору, за опір колективізації, а то й просто так, для винищення населення - голодомором, сталінськими таборами, розселенням по всіх безкрайніх просторах Російської імперії. «Може так і треба, - думали малороси. – Бог терпів і нам заповідав».
Не витерпів Бог, зійшов на землю, та й став докоряти Україні, що довела свій народ до такого стану. Мовчала Україна, похиливши голову, тільки сльози капали з її очей. Зглянувся Бог, дивлячись на її безпорадність. «Добре, - сказав, - дам я тобі ще один шанс. Це вже останній. Будеш незалежною. І дадуть її тобі самі ж росіяни, бо ти тільки на словах героїчна. Це тобі не квіти збирати, за себе треба боротися». А потім з сумом додав: «Нещасний той народ, в якого немає єдності. Не здатний він захистити себе навіть у своїй державі».

Незалежність
ЯК СКАЗАВ Бог, так і сталося. У Росії і справді стався переворот – хитро спланована акція купки аферистів, щоб самим стати власниками величезних багатств, напрацьованих народом. Мовчки дивилася Україна, як біля Верховної Ради СРСР з‘явилися танки, примушуючи депутатів скасувати СРСР. А в Києві 24 серпня 1991 року радісне піднесення. Вздовж Хрещатика і до самої Верховної Ради багатолюдні колони людей з синьо-жовтими прапорами, щоб підтримати депутатів прийняти постанову про вихід України з СРСР. Депутати постанову прийняли, але національний прапор над Верховною Радою не було піднято. Бо головуючий тоді Л. Кравчук не наважився. І тільки на другий день, коли представник України у Верховній Раді СРСР Юрій Щербак зачитав Акт проголошення незалежності України, прапор над куполом Верховної Ради України було піднято.
А там відбулася і зустріч очільників трьох слов‘янських держав у Біловезькій Пущі – Єльцина, Кравчука, Шушкевича, які дали згоду на самостійність та розподіл майна Радянського Союзу. І тепер той же Шушкевич скаржиться президенту Білорусії, що йому не вистачає одного долара на день на прожиття.
Розподіл майна, тобто приватизація величезних багатств колишньої супердержави, являв собою навіть не мародерство, а скоріше кривавий банкет хижаків над величезною тушею вбитої ними тварини, де кожен з них, закривавлений, рвав собі якнайбільший кусень м‘яса. Вони шкірили зуби, гризлися, виривали один в одного ті кусні м‘яса, а кому не дісталося або мало взяв, вдалися до рейдерства. Це був не дикий капіталізм, як назвав його народ, а хижацький. І багато з тих, хто мав проблеми із законом, прийшли до влади і стали мільйонерами.
А що ж дісталося народу? А народу всі зваби капіталізму – безробіття, наркоманія, СНІД, туберкульоз від недоїдання та багато інших болячок. Бо доступної медицини для народу вже немає. Ще й пеню придумали. Вчасно не заплатив, нараховують проценти, взагалі не заплатив, бо нічим, - опишуть майно, виселять. Іди бомжуй. Он скільки їх у нас. Ще й діти без притулку.
А що ж «еліта»? А їм народ, як кажуть, «по барабану». Живуть вони відокремлено, за високими мурами, з охороною та прислугою. Лікуються та відпочивають за кордоном, там же навчають і дітей свої та скуповують маєтки. Україна для них – дармове збагачення. Навіть мова народу для них і та чужа. Плюндрують, мріють про запровадження другої державної - російської. А чому не англійської – міжнародної? Щоб і згадки не було про народ український. Та воно до того і йде, бо винищуються села, в яких шанували традиції, пісні та мову свого народу.
А що ж ми маємо за ті двадцять років незалежності, а вірніше залежності від багатьох країн світу, бо просимо кредити, бо все купуємо за кордоном – з Єгипту – картоплю, з Бразилії – цукор, з Білорусі – масло, сир, з Китаю – гречку, з Туреччини - овочі та фрукти, не кажучи вже про газ та нафтопродукти. І не соромно, маючи найкращі чорноземи. Ще й кредитів набралися, розраховуватись за які буде не одне покоління. Начебто у нас немає своїх мільярдерів.
А Європа ще й сміється, ви давайте нам насіння соняшнику, а ми вам будемо продавати фальсифіковану олію та вироби з того насіння. За те у нас героїв України вже біля трьохсот. Один Ющенко їх наштампував аж 114.
А взагалі живемо ми багато. Якщо до 2009-го у нас було 8 мільярдерів, то вже у 2010-му їх стало 21.
«Жить стало легче, жить стало веселей», - як сказав Азаров.

Леонід СІДАК. м. Підгородне, Дніпропетровська область.