Поточний № 28 (1266)

18.07.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Блаженний сажотрус


31.01.2013

До середини лютого 1989 року завершилося довгоочікуване виведення так званого обмеженого контингента радянських військ із Афганістану. Про ту війну писано-переписано. Але я навіть не думав, що мені доведеться нині розповідати щось на афганську тему. Але випадок на короткий час звів мене з одним дуже дивним чоловіком, молодшим від мене років на сім, якому Афганістан зламав життя. Хоча… Ще великий Лев Толстой писав, що в долі немає випадковостей: людина скоріше створює, ніж зустрічає свою долю.
Сергій, так назвемо нашого «героя», не зміг протистояти суворому виклику. Тяжкий бій біля одного із гірських кишлаків надломив його психологічно, а потім і мирне життя не склалося. Від нього пішла дружина з дитиною, сам він згодом полишив квартиру у великому місті і прибився в наймити до однієї підприємливої сільської одноосібниці – доглядати за невеликим гуртом дійних корів. Так і живе під поганеньким дахом старенької хати та трудиться за шматок хліба до неситої юшки.

КОЛЮЧИЙ ВІТЕР ліз в усі щілини вже не нового будиночка. Газовий котел у веранді тріщав і ніби аж пихато надувався. Я, зіщулившись від холоду, глянув на тітку Ольгу – вона, зазвичай запнута теплою хусткою, сиділа і перебирала у великій мисці квасолю, ну прямо як Попелюшка, подумалося.
Раптом праворуч від тітки тільки зараз я побачив якусь примару: за столом сидів, сьорбаючи щось із великої чашки, чорнявий чоловік років за сорок із гаком, кучері його позлипалися, лице, наче у пушкінського мавра, хтось перемазав грязюкою, погляд його блищав, але був відчуженим.
- Знайомся, племіннику, це сажотрус, - сказала тітка Ольга і голосно засміялася.
Я подивився назад – на газовий котел, поруч нього не було видно жодного результату якогось чищення, себто сажі.
- Сергій, - тихенько мовив загадковий незнайомець і наче аж прикрив чашкою своє замурзане обличчя.
Я вийшов із веранди на вулицю. Дошкульний північно-східний вітер проймав до кісток, та за мною враз мелькнула чорна тінь Сергія – він швидким кроком вийшов із двору.
- Боже праведний, хто це був? - повернувшись до будинку, запитав я у тітки.
- Та прибивсь із города до нашої знаменитої тваринниці Карпихи – корів годує і вичищає за ними у сараї.
- А я подумав - і справді сажу в димарях та котлах по селу трусить. Чому ж він такий ото брудний?
- Не вмивається. Воював в Афганістані і, кажуть, на голову контужений.
- Тітонько, а до вас він чому ходить? Ви уже старенькі, хто його знає, що у нього на закаламученому умі, - застеріг я.
- Та ні, він безобидний, щось там розказує собі під ніс про ту війну, я й зрозуміти його толком не можу, а інтересно ж, - відмахнулась рукою тітка Ольга. – Оце прийшов попросив кип‘ятка та чаю багато в чашку насипав.
- Мабуть, чифірить, - мовив я про себе, тепер, зрозуміло, звідки цей блиск в його очах. - Не знаю, не знаю, тітонько, але мені потрібно з ним поговорити.
- Та що з ним говорити. Блаженний він якийсь… Ось скоро знову прийде, - сказала тітка і пішла в кімнату перепочити.
Справді, за годину дивний афганець знову з‘явився.
- Ну друже, весь ти чорнявенький, признавайся – чифір знову будеш колотити?
- Ні, просто дуже міцний чай. Сплю погано, а він сил додає.
- Курив?..
Очі Сергія розширилися.
- Я не про сигарети питаю – про марихуану, важкий «план», наприклад.
- В Афгані з хлопцями балувалися косяками «чарсу». Потім на цивілці і «план» був, і опій. Дійшов уже майже до точки. Плигнув у ванну з гарячою водою, ледь не захльобнувся, упав непритомний.
- Тепер боїшся води? Аквафобія.
Сергія зіщулився весь.
- Та я вмиваюсь, тільки рідко…
Слово вода набуло для Сергія трагічного звучання значно раніше – в тому клятому Афгані…

В УЩЕЛИНІ зчинилася неймовірна стрілянина. Їхній взвод опинився відрізаним від основної частини роти й був оточеним афганськими моджахедами та пакистанськими найманцями. Сергій зі своїм товаришем росіянином Андрієм залягли за двома валунами, але не знали в кого стріляти, бо не бачили перед собою цілі – ворога. А небезпека причаїлася десь зовсім поруч. Раптом позаду них луснула «банка» - вибух мінометної міни був такої сили, що в Сергія заклало шумом вуха, а його самого перевернуло набік. Напіврозплющеними очима він побачив, що Андрій лежав горілиць, а з плеча через розірвану гімнастерку юшилася кров.
Ще мить і, як у тумані, він помітив три силуети в смугастих халатах із автоматами. Худий і високий, з довгою, майже білою бородою стрімко заніс над Андрієм довгий ніж. Гостре лезо розітнуло свистом густе від диму повітря, і до вух Сергія донісся хруст перерізаного кадика його друга.
Із очей Сергія само собою потекли гарячі сльозинки, а пошерхлі губи самі прошепотіли: «Води…»
- Ау? Ней, бача1, - почув він чийсь голос.
- Риш, корд!
Він міг уже сам перекласти ці слова з фарсі: «Борода, ніж!»
«Матусю, тату!» - Сергій почав мимохіть скручуватися в калачик, ніби цим захиститися від смертельного удару.
Враз засвистів залпом «Град», десь зовсім поруч пролетіла автоматна черга. І – все стихло...
Хтось обережно підняв Сергія і вмив його запилене лице водою з фляги. За крок від нього лежав убитим худий та довгий моджахед. За ним – Андрій і відтята, вся в багряній крові ще за мить світла його голова. Сергія вирвало, він хитнувся і знепритомнів.
Ще довго і довго, все життя перед ним, наче з якогось мороку, виринала ця жахлива картина…
- І ти топив ці спогади в наркотиках? – я уважно глянув на тепер уже притлумлений погляд чорнявого афганця.
- Алкоголем, опієм. З перервами, коли брав себе в руки.
- Але ж можна було добре підлікуватися…
- Пробував. Не надовго вистачало мене.
- Ну а тепер як, Сергію, у селі – не хапають тебе ці страхи?
- Буває, хапають. Але мені тут спокійніше. Сам. Природа. Сплю тільки дуже погано. Вийду на вулицю і починаю зорі рахувати в глибокому небі.
- Що ж далі? - мені стало все ж дуже шкода Сергія.
- Нехай так буде. Більше нічого не хочу. І тобі нехай щастить, - він розвернувся та, схиливши голову, рвучко рушив із тітчиного двору.
Уночі мені самому не спалося. Чомусь уявлялось, як афганець заносить відра води у напівосвітлений корівник і обзивається до доглянутих ним молочниць: «Пийте, любенькі…» Корівки ж йому у відповідь: «Му-у-у».
А десь далеко-далеко, в ущелині афганських гір наче відгомін:
-Ау, ау, ау!

Микола ШАРИЙ.
1 – Води? Ні, хлопчику.