До середини лютого 1989 року завершилося довгоочікуване виведення так званого обмеженого контингента радянських військ із Афганістану. Про ту війну писано-переписано. Але я навіть не думав, що мені доведеться нині розповідати щось на афганську тему. Але випадок на короткий час звів мене з одним дуже дивним чоловіком, молодшим від мене років на сім, якому Афганістан зламав життя. Хоча… Ще великий Лев Толстой писав, що в долі немає випадковостей: людина скоріше створює, ніж зустрічає свою долю.
Сергій, так назвемо нашого «героя», не зміг протистояти суворому виклику. Тяжкий бій біля одного із гірських кишлаків надломив його психологічно, а потім і мирне життя не склалося. Від нього пішла дружина з дитиною, сам він згодом полишив квартиру у великому місті і прибився в наймити до однієї підприємливої сільської одноосібниці – доглядати за невеликим гуртом дійних корів. Так і живе під поганеньким дахом старенької хати та трудиться за шматок хліба до неситої юшки.

КОЛЮЧИЙ ВІТЕР ліз в усі щілини вже не нового будиночка. Газовий котел у веранді тріщав і ніби аж пихато надувався. Я, зіщулившись від холоду, глянув на тітку Ольгу – вона, зазвичай запнута теплою хусткою, сиділа і перебирала у великій мисці квасолю, ну прямо як Попелюшка, подумалося.
Раптом праворуч від тітки тільки зараз я побачив якусь примару: за столом сидів, сьорбаючи щось із великої чашки, чорнявий чоловік років за сорок із гаком, кучері його позлипалися, лице, наче у пушкінського мавра, хтось перемазав грязюкою, погляд його блищав, але був відчуженим.
- Знайомся, племіннику, це сажотрус, - сказала тітка Ольга і голосно засміялася.
Я подивився назад – на газовий котел, поруч нього не було видно жодного результату якогось чищення, себто сажі.
- Сергій, - тихенько мовив загадковий незнайомець і наче аж прикрив чашкою своє замурзане обличчя.
Я вийшов із веранди на вулицю. Дошкульний північно-східний вітер проймав до кісток, та за мною враз мелькнула чорна тінь Сергія – він швидким кроком вийшов із двору.
- Боже праведний, хто це був? - повернувшись до будинку, запитав я у тітки.
- Та прибивсь із города до нашої знаменитої тваринниці Карпихи – корів годує і вичищає за ними у сараї.
- А я подумав - і справді сажу в димарях та котлах по селу трусить. Чому ж він такий ото брудний?
- Не вмивається. Воював в Афганістані і, кажуть, на голову контужений.
- Тітонько, а до вас він чому ходить? Ви уже старенькі, хто його знає, що у нього на закаламученому умі, - застеріг я.
- Та ні, він безобидний, щось там розказує собі під ніс про ту війну, я й зрозуміти його толком не можу, а інтересно ж, - відмахнулась рукою тітка Ольга. – Оце прийшов попросив кип‘ятка та чаю багато в чашку насипав.
- Мабуть, чифірить, - мовив я про себе, тепер, зрозуміло, звідки цей блиск в його очах. - Не знаю, не знаю, тітонько, але мені потрібно з ним поговорити.
- Та що з ним говорити. Блаженний він якийсь… Ось скоро знову прийде, - сказала тітка і пішла в кімнату перепочити.
Справді, за годину дивний афганець знову з‘явився.
- Ну друже, весь ти чорнявенький, признавайся – чифір знову будеш колотити?
- Ні, просто дуже міцний чай. Сплю погано, а він сил додає.
- Курив?..
Очі Сергія розширилися.
- Я не про сигарети питаю – про марихуану, важкий «план», наприклад.
- В Афгані з хлопцями балувалися косяками «чарсу». Потім на цивілці і «план» був, і опій. Дійшов уже майже до точки. Плигнув у ванну з гарячою водою, ледь не захльобнувся, упав непритомний.
- Тепер боїшся води? Аквафобія.
Сергія зіщулився весь.
- Та я вмиваюсь, тільки рідко…
Слово вода набуло для Сергія трагічного звучання значно раніше – в тому клятому Афгані…

В УЩЕЛИНІ зчинилася неймовірна стрілянина. Їхній взвод опинився відрізаним від основної частини роти й був оточеним афганськими моджахедами та пакистанськими найманцями. Сергій зі своїм товаришем росіянином Андрієм залягли за двома валунами, але не знали в кого стріляти, бо не бачили перед собою цілі – ворога. А небезпека причаїлася десь зовсім поруч. Раптом позаду них луснула «банка» - вибух мінометної міни був такої сили, що в Сергія заклало шумом вуха, а його самого перевернуло набік. Напіврозплющеними очима він побачив, що Андрій лежав горілиць, а з плеча через розірвану гімнастерку юшилася кров.
Ще мить і, як у тумані, він помітив три силуети в смугастих халатах із автоматами. Худий і високий, з довгою, майже білою бородою стрімко заніс над Андрієм довгий ніж. Гостре лезо розітнуло свистом густе від диму повітря, і до вух Сергія донісся хруст перерізаного кадика його друга.
Із очей Сергія само собою потекли гарячі сльозинки, а пошерхлі губи самі прошепотіли: «Води…»
- Ау? Ней, бача1, - почув він чийсь голос.
- Риш, корд!
Він міг уже сам перекласти ці слова з фарсі: «Борода, ніж!»
«Матусю, тату!» - Сергій почав мимохіть скручуватися в калачик, ніби цим захиститися від смертельного удару.
Враз засвистів залпом «Град», десь зовсім поруч пролетіла автоматна черга. І – все стихло...
Хтось обережно підняв Сергія і вмив його запилене лице водою з фляги. За крок від нього лежав убитим худий та довгий моджахед. За ним – Андрій і відтята, вся в багряній крові ще за мить світла його голова. Сергія вирвало, він хитнувся і знепритомнів.
Ще довго і довго, все життя перед ним, наче з якогось мороку, виринала ця жахлива картина…
- І ти топив ці спогади в наркотиках? – я уважно глянув на тепер уже притлумлений погляд чорнявого афганця.
- Алкоголем, опієм. З перервами, коли брав себе в руки.
- Але ж можна було добре підлікуватися…
- Пробував. Не надовго вистачало мене.
- Ну а тепер як, Сергію, у селі – не хапають тебе ці страхи?
- Буває, хапають. Але мені тут спокійніше. Сам. Природа. Сплю тільки дуже погано. Вийду на вулицю і починаю зорі рахувати в глибокому небі.
- Що ж далі? - мені стало все ж дуже шкода Сергія.
- Нехай так буде. Більше нічого не хочу. І тобі нехай щастить, - він розвернувся та, схиливши голову, рвучко рушив із тітчиного двору.
Уночі мені самому не спалося. Чомусь уявлялось, як афганець заносить відра води у напівосвітлений корівник і обзивається до доглянутих ним молочниць: «Пийте, любенькі…» Корівки ж йому у відповідь: «Му-у-у».
А десь далеко-далеко, в ущелині афганських гір наче відгомін:
-Ау, ау, ау!

Микола ШАРИЙ.
1 – Води? Ні, хлопчику.