НА НАШІЙ вулиці з мене всі сміються. І при цьому кажуть: «Та він і справді Клубок - круглий, кудлатий та чорний». Маму мою ще кумедніше звати - Філя, але з неї чомусь не сміються. Хоч вона дуже схожа на мене. Батька свого я ніколи не бачив. Мама каже: «І не треба. Він - приблуда». А що воно таке?..
Живу я у тітки Насті, як її на нашій вулиці називають. Вона - добра, жаліє мене, не прив‘язує до важкого ланцюга, дає завжди щось смачненьке.
Хоча у дитинстві мене таки лаяла. Казала: «Несміливий ти песик, ні на кого не гавкаєш. Занесу ось тебе кудись, тоді знатимеш». Відтоді я й почав на всіх гавкати. Особливо ж мені не подобаються дядьки, що, хитаючись, йдуть вночі нашою вулицею. Щось бурмочуть собі під ніс, на мене ногами дригають.
А ще нестерпний мені наш півень. Коли я був маленький, він клюнув мене в носа. І тепер я не можу йому цього пробачити. Ганяюсь за ним. А тітка Настя на мене чомусь кричить.
Була в мене пригода. Приїхав до нас у гості якийсь чоловік, увесь у чорному, як я, тільки на носі скло блищить. Непоганий ніби чоловік, пригостив мене солодким печивом. Каже тітка: «з города» він. А що воно таке - «город»?
Зібрався той чоловік додому. А я - за ним. Біжу і думаю: «Далі села не був, подивлюся, що там у світі». Чоловік почав на мене кричати: «Клубок, ану мерщій додому!». А я все одно за ним біжу. Темно, мрячно, камінці якісь під лапами, дарма - біжу. Аж ось все загуркотіло, заблищало, стільки вогнів, що мені моторошно стало. Чоловік як зарепетує: «Клубок! Не перебігай трасу, а то роздавлять!». Кинув на мене палицю, а сам ускочив у якусь білу коробку зі світлими вікнами і поїхав. І справді страшно! Треба тікати з цього «города» додому.
Біжу я, шукаю свої сліди, аж ось бачу - мерехтять якісь вогники. Звертаю в село. Вулиці нашої знайти не можу. Де ти, тітонько Насте! Мабуть, таки чуже село. Ніч, холодно. Знайшов якісь копичку, задрімав…
Вдень я ще довгенько блукав, але таки знайшов свій двір. Тітонька Настя, як мене побачила, аж руками сплеснула: «Де ж ти стільки був, Клубок?». Я тільки шморгнув носом. Але коли побачив на її очах сльози, мені стало дуже соромно.
Пробачте, тітонько. Характер у мене такий. Мабуть, у батька вдався. І коли ще раз той чоловік у чорному йтиме додому, я за ним знову побіжу. «Город» - страшний, та мені ж інтересно. І нічого я вже не боюся, бо я - Клубок!

Розповідь песика Клубка записав
Микола ШАРИЙ.