Поточний № 20 (1258)

23.05.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

«Бобер» Хмі


19.01.2012

НЕ ЗНАЮ, що то за день був – Різдво чи Водохреще, та мені, років восьми тоді від роду, запам‘ятався він на все життя.
Надворі стояв лютий січень. Такий лютий, що шибки в хатах на палець замалювало морозом, а сонце бовваніло низько в небі темно-червоним.
Наша вулична ватага обмундирувалася, наче полярники Арктики: всі у битих валянках за коліна та розпущених вушанках. Худорлявим тільцям було тісно й сумно. Тільки ватажок наш – найстарший і найрозумніший – мав рішучий план. Звісно ж, авторитет. Побороти Василя ще ніхто не зміг, перекричати також, а на вигадки – тим паче не мав рівних, дарма, що два роки підряд просидів у другому класі, а з третього в четвертий, як балакали у нас на вулиці, «вчителі його на налигачі перетягли».
- Ідемо на ставок. Починаємо чемпіонат вулиці з хокею, - скомандував Василь.
Беремо клюшки, шайбу. Шикуємось по ранжиру: Василь – перший, найвищий, останній - я, найменший, зате у найбільшій шапці.
- А куди це, онучок, ведеш цю малишню, наче гусак свій виводок? – звідки не візьмись, Василева баба Христя, худа, як усі в їхньому сімействі, і теж командир, бо її чоловік служив кавалеристом у царській армії.
- На ставок у хокей грати.
- Який ще такий кокей – празник же сьогодні?!
- Тоді самі йдіть у церкву, - сердито озивається Василь.
- Васько! Якби не святий день, вперезала б тебе отою твоєю ключкою.
Онук іще більше сердиться на свою недотумкувату бабцю:
- Я просив не називати мене більше Васьком – я Василь!
Треба сказати, що у сусідського діда Свирида Васьком звали кабана, і це дуже дратувало нашого ватажка. Щоправда, вчора вранішню тишу вулиці пронизало прощальне кувікання «тезки», і про Васька сьогодні згадують добрим словом хіба що на столі у вигляді кільця ковбаски.
Враз баба Христя добрішає, наче невідь- звідки з‘явилась весна:
- Візьміть хоч по тепленькому вареничку.
Ми теж, мружачись від сліпучого снігу, сяємо на противагу розлюченому край неба сонцю. Бабині «варенички» потрібно брати двома руками відразу, бо ті «півмісяці» достають своїми краєчками від одного вуха до другого.
- Ну, йдіть вже, кокеїсти, – благословляє баба Христя.
На ставку у своїй ватяно-повстяній амуніції вже хвилин через десять ми аж паруємо від перегріву. Дві команди, ковзаючись тупими валянками, ганяють шайбу на одні ворота з двох темно-червоних цеглин. На воротах, звісно, я – найменший.
Ураз хтось із хлопчаків вигукує:
- Оно - дивіться!
Метрів за десять перед нами стоїть здоровенний дядько у чорних трусах – таких широченних, що, здається, на них відтяли півмішка. І розмахнувшись руками-лапищами з криком «Ух-ху-ух!» - шубовсть в ополонку. Пірнає з головою, вистрибує і, наче відбиваючись від води, плескає себе по грудях.
Наші очі округлюються до розмірів п‘ятака покійного вже нині кабанчика Васька.
- Так це ж «бобер» Хмі, - виголошує Василь. – Він у ставку купається цілий рік.
Дядько Тимофій, що жив у першій хаті біля ставка, був великим за статурою і таким же великим заїкою, майже німим. Розмовляти то розмовляв, але слова з нього вилазили так натужно, сказати б, супроти його бажання, що він ладен був завжди і будь-де мовчати. А коли сміявся, то, здавалося, що сердиться. «Хмі-м-хмі-м-хмі-м», - наче спочатку виривалось у нього з грудей, а потім притишувалося у м‘ясистому носі.
У селі хтось крутив пальцем біля скроні, хтось називав його блаженним, але багато хто й жалів – Тимофій був дуже добрим на серце. Але за звичку купатись будь-якої пори та за манеру говорити (вірніше – не говорити) за ним міцно закріпилося прізвисько - «бобер» Хмі. Чому таке недолуге? Мабуть, односельці не знали, що таких людей у всьому світі називають моржами. Та ймення цієї північної істоти більше би пасувало дядькові, адже він мав розкішні вуса. Довгі, чорні. А ось волосся на голові - біле-біле. Нам невтямки якось було, чому лице у Тимофія молоде, а на голові так сизо, як у старезного діда Свирида чи як пір‘я у луня, що часто влітку шугав біля наших дворів.
- А чого це він не плигнув в ополонку зі своєю люлькою? – собі ж зареготав Василь.
І ще один «атрибут» мав дядько Тимофій. Ми жодного разу (та, мабуть, і все село) не бачили його без люльки. Дерев‘яної, чорної. Завжди за ним тягнувся густий дим, де б не був – у дворі, на вулиці, біля ставка на рибалці. І мовчав, мовчав…
Дядько пройшов повз нас – уже в кожусі і вже з люлькою.
- Хіба можна купатися – сьогодні ж празник? – не то обізвався, не то спитав натхненник нашого хокейного «чемпіонату».
Дядько не озирнувся, тільки почулось його чудернацьке: «Хмі-м, кхи-кхи!»
- Давайте вже грати, - сказав я, бо відчув, що починаю примерзати до криги.
Команда опудалуватих шибайголів хором закрутилась навколо чорної шайби. Сонце вигравало блиском на гладенькій кризі.
Тут шайба стрімко полетіла на ворота, і я щосили відбив своєю клюшкою її геть. Вона кулею поперед мене вперед і…бульк.
- В ополонку… В ополонку впала! – закричав хтось із хлопців.
Василь сковзнув своїми великими валянками до ополонки і розвів руками:
- Втопилась. Ну й вирубав же саме тут свою купіль «бобер» Хмі!
Василь спересердя глянув на дядька Тимофія, що незворушно, мов укопаний, стояв на греблі, зігріваючи цей морозний день своїм димом.
- Ну, нічого - в мене ще щось є.
Василь витяг з кишені навісний плоский замок.
- Оцим будемо грати! Зняв із хліва діда Свирида, де Васько жив, - сказав гордо.
«Чемпіонат» продовжився з новою силою, задзвенів металом – правду кажуть, що в хокей грають тільки справжні чоловіки!
І тут мене пронизав такий різкий біль, що я, зойкнувши, спочатку впав на коліна, захищені валянками, а потім – на своє ватяне пузо. Мій рев розітнув усе довкола: здавалося ставок трісне на друзки, як обморожена шибка…
Хтось хапає мене за плечі і обертає до себе. На мене дивляться примружені очі, вуса дядька нервово смикаються, а на пасмі сивого чола тремтять примерзлі крапельки.
- Хо-йо-йо, - белькоче. – Йо-око ціл-ле.
Шайба-замок влучила мені прямісінько в брову. Кров, сльози, соплі.. Дядько витирає всю цю липку мішанину рушником. Бере мене на руки і несе до свого двору. У хаті з миски легенько вмиває моє вже дещо припухле лице і змочує зеленкою розсічену брову.
- Доб-бре н-не ок-ко. На пі-ий мол-льоко.
Щось ще бурмоче під ніс і виходить.
Обхоплюю тремтячими руками кухоль – молоко зі шкіркою, тепле.
Зайшовши, дядько Тимофій простягає мені плоске дерев‘яне кружальце.
- На-а, шай-льба.
Хлопці щось розгублено між собою перемовляються. Вручаю Василеві нову шайбу:
- Дядько дав.
Ватага жвавішає і починає випробовувати на міць вже дерево. Василь мені, не так, як завжди, тихенько:
- Ну, не киснь, герой.
Мовчу. Хочеться не то плакати, не то сміятись. У голові роїться щось безглузде: «Який же я хокеїст – пика зелена?..»
Як же багато з тих пір скресло криги та стекло води, аж не віриться. Давно пішов за межу пітьми і «бобер» Хмі. Але ж пам‘ять не вирубати льодорубом.
У відпустку того року завітав і до свого села. Тітка Килина відразу ж почала розказувати про всі новини. Ну, а найперша у селі подія, вірніше дві – хто з ким одружився чи хто помер.
- Ти ж нашого Хмі пам‘ятаєш? – спитала тітка.
- Ну, звісно ж.
- Був чоловік, мовчав усе життя і ось замовк навік. Слова не зронив перед смертю. Сів на лавочку біля ставка, запалив свою люльку, затягнувся… Здригнувся і похилив свою голову – всю білу на білий осокір, що підпирав огорожу…
- Ой, шкода – він наче не такий вже й старий був, - кажу.
- Та тільки-но на пенсію вийшов. Купався у холодній воді до старості – тож і розгубив здоров‘я.
- Та ні, тітонько, вода сили додає. І був він не бобром, а справжнісіньким моржем. Мабуть, серце не витримало через те, що не випускав з-під своїх вусів оту кляту люльку.
А що насправді - можна тільки гадати. Доля тяжка така в цього чоловіка. Багато ще розповіла тітка Килина, чого я раніше на знав.
Дитинство Тимка було босоногим, голодним і, вважай, сирітським. Єдину найріднішу людину – діда, котрий і ростив його, - у війну поліцаї повісили на очах малолітнього хлопчака, який і так через природну ваду погано розмовляв, а тоді й взагалі почав на кожному слові заїкатися.
У юнацькі роки скроні вороного чуба схопило перше срібло. Виживав самотужки. Спочатку працював у бригаді причіплювачем, потім – трактористом. Скільки перебрав своїми сильними руками техніки – не злічити, умів ремонтувати все. Вдома ще й теслював. Одружився на простій дівчині-напівсироті. Обживалися. Будинок згодом добротніший поставили, статки які-не-які з‘явились. Не було тільки довго діток. І тут доля не всміхнулась – обернулась пустоцвітом. Але подружжя, не змирившись, взяло дівчинку з сиротинця.
А далі важко й сказати, добре склалось чи ні. Прийомна дочка виросла, тричі виходила заміж і тричі дарувала дідові Тимофію онуків. Що ж казав як напуття своїм хлопчикам «бобер» Хмі, коли над усе любив мовчати? Провів найстаршого онука до армії, а назад уже не діждався…
Проходжу біля нашого, вже древнього, ставка. Хата дядька Тимофія перша чи остання – це з якого боку дивитися. Рівненькі хвилі ганяються одна з одною – ставок в останні роки практично не бачить криги. Що й на Водохреще ополонки не вирубаєш.
А вітер напускається аж десь згори, і в плетиві вербового верховіття ледь чується: «Вьох-хмі, вьох-хмі…»

«Шкідники»-голопузики

ШІСТДЕСЯТІ… Перша брежнєвська п‘ятирічка. Розваги сільських дітей того часу відрізнялись неабиякою вигадливістю.
То були вже багатші роки, ніж повоєнні. Але різноманітних іграшок ніхто і в снах не бачив. Я ось точно пам‘ятаю, що, як і багато моїх однолітків, мав коника. Не дерев‘яного, а глиняного. Тож, як у пісні співається, він спершу зостався без однієї ноги, потім - без другої, третьої і врешті - взагалі без голови.
Найзмістовніша наша пора – літо, коли на вулиці можна було гратися донесхочу, обносити садки, бовтати воду в ставку. Словом, веселитись.
Вигляд ми мали теж відповідний. Голомозі й голопузі – на всіх самі лиш труси. (Ніяка одежина не витримала би такої кількості прання). Дівчата здебільшого ходили в ситцевих платтячках. Бувало, теж в самих трусиках. Правда, ми тоді не розуміли, навіщо взагалі вони на цьому світі існують. Хіба що для того, щоб з них, плаксивих чепурниць, сміятися та глузувати.
Перелік наших забав зайняв би чимало місця. Назву лише кілька. Насамперед ті, що перейшли з попередніх дитячих поколінь та передалися потім наступним.
Особливою повагою серед хлопців користувалися найспритніші мисливці за павуками. Знайдеш ямку-нірку, запустиш туди пластилін на нитці у вигляді кулі чи конуса і смикаєш. Головне – терпіння, а простіше – поки не набридне.
Далі – зведення куреня у садку. Вірніше, ми цю витіювату конструкцію, зліплену бозна-як і бозна з чого, називали халабудою. До цієї надважливої справи поблажливо допускали і дівчаток. Вони монотонно й акуратно перебирали черепки, горшки, колотили там якесь місиво «на обід».
А ось «брудна гра» навряд чи практикується серед сучасної дітвори. Час за неї братися наставав після затяжних дощів, коли грунт розмокав мало не на півметра до консистенції в‘язкого багна. Його ми називали «калюкою». Отоді всі хлопчаки вмить перетворювались на «воїнів». Береш шмат калюки, ліпиш кулю, але так, щоб усередині лишалась порожнеча, і з усього розмаху кидаєш: ба-бах! Відбувається щось на зразок вибуху бомби. Бувало, ловили жаб і заліплювали їх всередину. Після вибуху наших земляних куль чимало жаб залишились на все життя контуженими.
Але найбільше нам, хлопчакам, свербіли руки заподіяти якоїсь чудернацької шкоди. І ось одного такого дня придумали ми грандіозну витівку.
Якраз у кількох дворах нашої вулиці всі порозходились по роботах і пороз‘їжджались хто куди. На чергуванні за нами приглядала моя бабуся Одарка. Дорослі шанували її, називали не інакше, як Одарка Калістратівна. Бувало, побоювався її і дід Іван Васильович. Хоч пройшов війну і концтабір. А ось ми, відверто кажучи, бабусю і за вухом не вели, знаючи, що вона тільки на вигляд грізна, а так добра і від лайки легко відходить.
А надумали ми ось що. Щодня десь годині о десятій нашою вулицею повагом прямував автобус ПАЗик на райцентр. І ось годину «ікс» пробило. Автобус помаленьку наближався до нас. Хлопці дружно взялись за руки і вервечкою лягли впоперек дороги. Кривились, посміхались, хтось хихотів, але всі разом тримались ще міцніше.
ПАЗик зупинився. Водій вийшов із автобуса, постояв, почухав потилицю і мовчки пішов у двір.
- Бабо, то ваші діти? – спитав.
- Та мої, мої. А що там? – баба Одарка аж зіщулились.
- Та лягли посеред дороги і не пускають мій автобус.
- Та що ви таке кажете? Ах чорти анахтемські! Ну зараз вони у мене получать!
Лежма ми все-таки побачили, як стрімким клубом котилася до нас маленька та кругленька Одарка Калістратівна, тримаючи поперед себе щось схоже на піку.
- Я вам, халаминдники, зараз оцією хлубиною як вперіщу – не зможете на задниці тиждень сідати! - кричала бабуся.
Ми підскочили, як ті жаби після вибуху «бомб», і кинулись врізнобіч – тільки п‘яти замелькали.
Наша розбишакувата компанія збіглася трішки пізніше аж на луках біля сусіднього села. І тепер вже приглядалися до коней, що паслись тут. А чи не осідлати котрогось із скакунів? Та розум переміг – однієї пригоди на сьогодні, мабуть, вистачило.
Я ж уявляв, як бабуся ганяє по двору нашого найбільшого півня. Вона завжди це робила, коли дуже сердилася. А може, просто тренувалась перед «виховним процесом» над дідом Іваном. Прийде під кінець дня наш дідусь, а вона йому і скаже: «А де це ти стільки вештався?..» і почне смачно його лаяти. Тоді трохи і відійде від гніву на нас, шкідливих.
Хоча батькам розкаже неодмінно. І ввечері на нас все одно чекає важка та дуже серйозна розмова.

Спомини переповідав Микола ШАРИЙ.

Світлина. Невеличка група нашої босоногої братії кінця 60-их.

ВІД РЕДАКЦІЇ: Шановні читачі! Звертаємось передусім до людей старшого покоління. Пам'ять завжди оживає в своїх тонах - світлих і, на жаль, темних, коли ми самі цього бажаємо. Звичайно, у кожного в душі зберігається найрідніше, найсокровенніше.
Редакція запрошує вас поділитися якоюсь часткою цієї скарбниці пам'яті. Надсилайте нам цікаві розповіді з пережитого, якісь повчальні, можливо, забавні бувальщини. Про себе, близьких, рідних чи просто знайомих односельців. Найцікавіше ми обов'язково надрукуємо під рубриками «Пам'ять», «Життєві історії», «Долі людські». У разі, якщо докладете якісь світлини із домашнього архіву - проілюструємо. Фотознімки обов'язково повернемо за вашою поштовою адресою.
Отже, поділіться, будь ласка, з читацькою аудиторією «Сільських новин» частинкою себе. Адже пам'ять, як писав класик, - це мідна дошка, покрита буквами, які час непомітно згладжує, якщо іноді не відновлювати їх різцем.