Поточний № 37 (1224)

23.09.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Борці за вільну Україну


28.08.2018

Часто доводиться чути, що наша незалежність нам впала з неба. Сьогодні,  напередодні  27-ої річниці української незалежності  хочу спростувати цю думку, знаючи, скільки людей поклали своє життя за цю вимріяну поколіннями вільну, незалежну, соборну Україну. 
 
Вважаю своїм обов’язком  згадати борців за незалежність  із наших сіл Якимівка і  Бородаївські Хутори Верхньодніпровського району, де в 1930 році було організовано учителем Новоолександрівської середньої школи Гаврилом Антоновичем Буцом гурток «За вільну, самостійну, незалежну Україну», до якого приєдналися Пащенко Петро Тимофійович і Заїка Іван Миронович. Може, учасників гуртка було і більше, але ці троє чоловіків вели активну пропаганду і агітацію  за самостійну, вільну, незалежну Україну.  Власне, за це у 1933 році їх всіх трьох було заарештовано і  заслано до Мордовії, де в 1937 році їх розстріляли.
Про керівника гуртка Гаврила Антоновича Буца ми знаємо досить мало. Відомо, що народився  у 1900 році в селі Криничанського району Дніпропетровської області. Велика любов до знань, до науки, любов до дітей привела його до педагогічної ниви.  Навчався у педінституті на відділенні української мови і літератури. Після закінчення одержав направлення в Новоолександрівську середню школу. Він був одружений, мав двоє дітей: хлопчика назвав Богданом – на честь Богдана Хмельницького, палкого борця за вільну, незалежну, самостійну Україну, а доньку  назвав Лесею – на честь Лесі Українки, талановитої української поетеси.
Як згадують рідні Гаврила Антоновича,  він своїх дітей одягав в  українські вишиванки і українські шаровари, оскільки  дуже шанував українську культуру, українські звичаї і прагнув їх відродити.
Сам Гаврило Антонович завжди ходив на свої уроки в українській вишиванці і в українських шароварах і цим  дуже пишався. На уроках української літератури і мови він намагався  прищепити  любов до України, до свого народу, до української землі. Учні школи його любили і  намагалися наслідувати  його.
Діти Гаврила Антоновича Буца виросли, одержали освіту в селі Якимівка в Новоолександрівській середній школі. Син Богдан жив і працював у селі, де помер і похований. Дочка закінчила профтехучилище за фахом кранівника. Працювала на одному із заводів міста Кременчука. У Гаврила Антоновича було троє онуків і багато правнуків. Чи пишаються вони своїм славним пращуром?
Кілька слів про Пащенка Петра Тимофійовича. У селі Бородаївські Хутори в сім’ї Пащенка Тимофія Кононовича в 1910 році народився хлопчик, якого батьки назвали Петром. Він ріс, як і ростуть всі діти села: на лоні сільської природи, в оточені сільських хлопчиків і дівчаток. Роки були важкі – революційні події, післяреволюційні неврожаї і голодовки, колективізація… 
Рано вмерла Петрова мати, і він ріс сиротою – важке було його дитинство. Батько його одружився вдруге. Хлопець закінчив місцеву початкову школу. Із самого дитинства він малював сільську природу, своїх друзів, жителів села… Шкода, що його картини до нас не дійшли.
Не випадково, мабуть, його доля звела з учителем Новоолександрівської середньої школи Буцом Гаврилом Антоновичем. Вони виявилися однодумцями,  і Петро Пащенко долучився до агітаційної роботи.
А потім було викриття, арешт, допит. А перед тим, як відправити  Петра Пащенка в область, то викликали його батька. Батько приїхав у міліцію – йому дали побачення з сином. Вони сиділи мовчки один проти одного. Коли батько сказав: «Сину, сину, що ж ти наробив? Що ж ти наробив? Що ж воно тепер буде? – і почав плакати, то син – Петро Тимофійович, сказав: «А нічого, тату, не буде. Не плач, тату, я борюсь за вільну, самостійну, незалежну Україну, і мені нічого не страшно, мені не страшно вмерти... Але тобі, тату, цього не зрозуміти».
Після цих слів конвоїр, який стояв поряд, забрав Петра Пащенка з кімнати побачення. Хлопець тільки встиг сказати: «Прощай, тату, назавжди – з тобою, тату, ми більше не побачимося». Батькові нічого не лишилося робити, як поїхати додому.
Після цього батько не бачив сина ні разу і ніякої звістки від нього не чув. Тільки при Хрущові, коли в нашій країні почалося політичне потепління, прийшло повідомлення на ім’я двоюрідного брата Павла Павловича. У цьому повідомленні писалося, що Петра Тимофійовича Пащенка реабілітовано, що його судили незаконно. 
 Тепер кілька слів про Заїку Івана Мироновича. Про нього зовсім мало інформації. Ми знаємо лише, що він народився в 1910 році,  провів дитячі роки, юність в селі Бородаївські Хутори, закінчив Бородаївсько-Хутірську початкову школу, він був членом гуртка «За вільну, самостійну, незалежну Україну». Ми знаємо, що всі члени гуртка багато читали забороненої на той час літератури, що всі ті знання вони розповсюджували серед  своїх односельців – особливо серед молоді. Під час арешту всю заборонену літературу, листівки, журнали були конфісковані слідчими органами.
Пройшло багато часу – більше 85 років, але ми, жителі села, пам’ятаємо  цих палких борців за незалежну Україну. Вони вічно будуть жити в наших серцях.До речі, у нашому селі живе рідний брат Петра Пащенка – Іван Тимофійович – теж художник. Йому зараз 78 років. Ще десятикласником він намалював портрет молодої вчительки, яку райвно прислало в їхню Новоолександрівську середню школу.  Тоді та вчителька дуже сподобалася Івану. І коли вона показала свій намальований портрет вчителям школи – всі були у захопленні від цієї картини.
Налякані тим, що його рідного брата Петра Пащенка, який був художником, в 1933 році арештували, батьки забрали в Івана олівці, фарби, пензлики і заборонили йому малювати.  Але що дано від природи, неможливо заборонити… Іван Пащенко і зараз малює  і зробив у себе вдома виставку картин, а їх у нього більше 150. Про нього писала  районна газета «Придніпровський комунар» у 2011 році і всеукраїнська газета «Сільські новини». З 2013  року його картини   прикрашають санаторій «Славутич». На виставку  до його картинної галереї приходять місцеві діти, місцеві мешканці. Думаю, учням місцевої Пушкарівської середньої школи було б цікаво побачити картини земляка і почути розповідь, з чого починається патріотизм…
Крамольні вірші про Україну
Ти мене полюбиш не за пісню,
Ти мене полюбиш не за вроду.
Ти мене полюбиш за залізну 
Відданість вкраїнському народу.
Ці рядки написані 19-річним Олександром Григоренком, виходцем із села Бородаївки Верхньодніпровського району, за що він був засуджений Військовим трибуналом до 6 років позбавлення волі за цей майже дитячий вірш, в якому радянська цензура побачила антирадянську агітацію і пропаганду.
Про Олександра Григоренка днями писала районна газета «Придніпровський край». 
Хто ж він,  Олександр Григоренко. Народився Сашко в сім’ї репресованих. Батько Явтух Антонович за невиконання державного плану  хлібозаготівлі в 1932 році був ув’язнений і відправлений до Сибіру, де зустрів Євдокію Сидорівну із сім’ї розкуркулених. Після їхнього переїзду на батьківщину Явтуха,  в село Бородаївку Верхьодніпровського району в новоствореній сім’ї 22 лютого 1938 року народився Сашко. Уже з 13 років він писав вірші, кращі надсилав до газети «Зірка» – отримував звідти схвальні відгуки і поради. Вчителі називали його великим мрійником і романтиком. Сашко з 5  до 10 класу був головним редактором шкільної газети, добре вчився. В атестаті зрілості – з гуманітарних дисциплін одні п’ятірки, відмінна поведінка. Але  Сашко мріяв літати і він вступає до Васильківського авіатехнічного училища. Згодом розуміє, що військова кар’єра – не його справа. В 1957 році Сашко повертається з училища додому і готується до вступу в університет на мовно-літературний факультет, але військовий комісаріат району вручає йому повістку до армії. Олександра відправлять на строкову службу до Азербайджану, де він при штабі виконує обов’язки помічника командира з особливо важливих справ.
В армії пише вірші на різну тематику, але найбільше – про долю України, про любов до неї. Надсилає твори в українські періодичні видання, вечорами свою поезію читає військовослужбовцям-землякам.
Хтось доніс у політвідділ військової частини 54815, що у віршах Сашка переважають національно-патріотичні настрої. Доля його вирішується швидко: обшук, арешт, слідство, тюрма, концтабір. Проте термін ув’язнення скорочено з 6 років до трьох років. 
З виправного табору Олександра Григоренка звільнили 1 жовтня 1961 року, і він повертається в село Бородаївку. Працює на будівництві у місті Верхньодніпровську і селищі Дніпровському,  готується до вступу  на факультет журналістики Київського університету. Він продовжує писати вірші, але ніхто з видавців не наважується їх друкувати. У цей час Олександр пише: «Чому мене не друкують? Невже мордовські «плями» тому виною? Адже я антидержавних віршів не пишу».
За день до своєї трагічної загибелі 18 серпня 1962 року Олександр пише листа своїй коханій: «Оленко, так самовіддано, так саможертовно тебе ніхто не кохатиме».
Цей лист вона отримала вже після смерті поета.
Посмертно вийшли друком деякі вірші Олександра Григоренка. Похований він на цвинтарі у селі Бородаївці Верхньодніпровського району.
Ось так обірвалося життя ще одного нашого патріота-поета, глибоко залюбленого  у свою землю.  
Україно, скільки ж твоїх синів покатовано і знищено за незмірну любов до тебе?
Микола ВІТЕБСЬКИЙ,
село Бородаївські Хутори,
Верхньодніпровський район,
Дніпропетровська область.