Шановні «Сільські новини»! 

Я, давній ваш шанувальник, прочитав статтю Павла Бондаренка «Для тих, хто сумує за світлим минулим». Так-от що я скажу. Написано все правильно, але події дуже давні. І тут скаржитись на те лиховісне життя не дуже й доречно. Згадаймо, якщо ви, пане Бондаренко, пам’ятаєте, яких руйнувань зазнала наша країна від війни. Я хоч ще й малий був, але чітко пам’ятаю розвалені і спалені ферми нашого колгоспу, вигоріле село... Всього й не опишеш. Тож його потрібно було все відбудовувати. І таке становище в селі було десь до кінця 60-х років. А далі вже стало все по-іншому. Колгоспники почали одержувати зарплати грошима. І ця зарплата було дійсно достойна вкладеній праці. Пам’ятаєте, в ті часи була інформація – М.С. Хрущов отримує зарплату 845 карб. Так-от, стільки ж міг заробити хороший комбайнер під час жнив. А згадаймо, що могли зробити нещасні солдатські вдови (в тому числі і моя мама), які залишились з дітьми на руках на згарищі своїх хат. Тільки завдяки колгоспам у 1944-45 роках хати вже були відбудовані. Потім лагодили розвалені і будували нові ферми. У кінці 70-х років колгоспи вже зміцніли.Без колгоспу в селі не відбувались ніякі події. Я кажу про свою Бабайківку. З  допомогою колгоспу побудували новий будинок культури на 600 місць, нову школу, лікарню, дитячий садок. Діти колгоспників у яслах-садках утримувались безкоштовно, обіди в школі для дітей  були безкоштовні. Колгоспники користувались відпусткою 24 робочих дні, оранка, культивація городу - за рахунок колгоспу. Та навіть проводи в останню путь за рахунок колгоспу. Сім’я померлого заявить бригадирові  і на тому клопоти закінчилися. Продукти на поминальний обід - все за рахунок колгоспу. Та ще й духовий оркестр. 

Колгоспники нашого села  з сумом згадують життя в ті часи. А чому й не сумувати? Всі жителі мали роботу і зарплату. У колгоспі працювали 484 колгоспники. У своїх господарствах люди утримували більше 500 корів та іншої худоби.

Профком колгоспу організував на замовлення колгоспників екскурсії до Москви, Ленінграда, Київа, Полтави. І це не від випадку до випадку, а за бажанням колгоспників. Не дивиноюбуло  й відвідування колгоспниками санаторіїв, причому будь-яких в усіх куточках СРСР.  Звичайно, все це було в тих колгоспах, де колгоспники з відповідальністю ставились до виборів голів колгоспів. Тоді й колгосп був заможнім, і люди. А якщо колгоспники обирали керівника невдало, то й жили бідно. 

А хто зараз селяни? Та ніхто. Роботи немає. Може, дехто і влаштується, але це нелегально. Стаж до пенсії не набере. Якась «мудра» голова додумалась дати команду розорати пасовища і сінокоси. Це ж злочин! Століттями ці землі не оралися, а сьогодні комусь знадобилися. Як наслідок селяни не можуть утримувати корів. Якщо раніше у Бабайківці селяни тримали до 500 корів, то сьогодні немає й сотні. Але й це ще не все. Якщо «ефективні» господарі так будуть господарювати і надалі, то через 10-15 років зникнуть українські чорноземи. Адже зараз немає сівозмін, немає органічних добрив. Сіють сонях по соняху, а що таке «чорний пар», мабуть, господарі і не знають. Отрутохімікатами витравили багато птахів. Зникли жайворонки, кібці, чайки, сорокопуди і багато інших. Найрозумнішими виявились сороки. Вони із села перелетіли в передмістя. Отак-то, пане Бондаренко. 

Ми, селяни, будемо згадувати ті часи, коли жили, як люди, доки будемо топтати ряст. Бо таке вже не повернеться.