Шановні читачі! Наші суперрубрики «Пам‘ять» та «Надвечір‘я» чекають на ваші спогади. Пишіть про радість і біль, пишіть про особливі родинні події, пишіть про рідних бабусь і дідусів, татусів і матусь – про життя у його яскравих барвах і, на жаль, темних тонах. Найцікавіші розповіді обов‘язково надрукуємо.

Жили у бабусі два веселих гусі... Ці слова грайливої пісеньки з мого дитинства захотілося нині перефразувати на теперішній душевний лад: були в онука дві любесенькі бабусі. І… живуть донині. У його споминах.
На правах ведучого сторінки «Надвечір‘я» розповім вам, шановні читачі, про своїх бабусь. Щоб вклонитися їхній світлій пам‘яті, як і пам‘яті всіх-всіх бабусь, що спостерігають десь із небес за своїми онучатами-правнучатами.

Софія Павлівна
Моя бабуся по маминій лінії гадала на картах та «читала» руки. І то була не просто розвага. Про її хист знали за межами рідного села і приїздили до неї навіть здалеку.
Дуже шкодую, що за життя не розпитав бабусю Соню, Софію Павлівну, як і коли відкрила вона в собі, проста малоосвічена селянка, цей дар до воробжи та хіромантії. Мені чомусь здавалось, що я, випускник відомого столичного університету, вихований у дусі наукового атеїзму та всіляких інших «ізмів», повинен бути вищим язичеських окультних наук. Усілякі там гадання-зітхання, вважав, - то якийсь психологічний бальзам для наївних жіночих душ. Хоча бабуся припрошувала (питаючи мого дозволу!) сісти біля мене зі своїми картами. Дивилася на мене з тугою, приказуючи: «Ти дуже схожий на свого прибалтійського діда».
Первісток Софії Павлівни (нині ще живий дядько Василь Порфирович, дай, Боже, йому здоров‘я) народився у законному шлюбі, який, щоправда, згодом розпався. А дочка…
Ішов перший рік війни. У селі зупинилась частина радянських військ, що відступала під натиском німців. Час був не до ночей під спів солов‘їв, але між молодою Сонею та одним бравим солдатиком спалахнуло кохання. Що то було – гріх, спокута чи щастя? Невідомо. Зате через дев‘ять місяців, 1942 року, вже за окупації народилась дівчинка Ліда, моя мама – плід тієї пристрасті.
- Він був родом із Естонії, назвався Ніколаєм, - розповідала бабуся. – А з війни не повернувся.
Хто був батьком моєї матері, я вже не дізнаюсь. Точних відомостей про нього не лишилося. Та й бабуся толком прізвища не пам‘ятала. Якщо він і дійсно з Прибалтики, то його насправжки мали звати Ніколасом. Але дарма. Естонець подарував життя моїй мамі, а значить, і мені. Саме завдяки йому мене, первістка у родині, назвали Миколою.
Тяжко, надзвичайно тяжко у війну та повоєнні злиденні роки довелося моїй бабусі Соні з двома дітками. Бігала ночами в поле, щоб зібрати якісь рештки врожаю. Ховаючись, бо за кіло напівгнилої городини можна було потрапити до в‘язниці і залишити дітей напризволяще сирітками.
Вижила, вистояла. І завжди була доброю та людяною.
А як же ворожба?..
Напевно, все це відбулося дещо несподівано і для самої бабусі Соні. Нині я знаю, що гадання на картах – дуже давнє мистецтво, започатковане жрецями Древнього Єгипту, а хіромантія, за твердженням деяких дослідників, зародилася ще за часів кам‘яного віку, коли наші доісторичні предки надавали великого значення «лінії долі» на долонях. Не кожна людина спроможна цьому навчитися, сама природа винагороджує певних унікумів хистом бачити, відчувати більше, ніж інші, одиниці володіють внутрішнім стрижнем передбачень.
Каюсь вже вкотре: коли я був дуже молодим, необтяженим життєвим досвідом, іронічно ставився до бабусиного «хобі», мовляв, нехай собі відпочиває за такою розвагою. Та якось у моїй бетонній самовпевненості з‘явилась дуже глибока тріщина.

Одного разу я все-таки зважився на сеанс ворожіння, напевно, до цього спонукав дуже глибокий сум, викликаний обставинами мого молодого життя.
Уже наприкінці ворожби, що десь приблизно відбивала перебіг моїх особистих подій, бабуся особливо, дуже пильно глянула на мене (а погляд вона мала пронизливий, сказати б, дещо важкуватий) і сказала:
- У тебе на серці була і буде та, котрій немає до тебе вороття, а в тебе до неї.
І чомусь задумалась.
Я здригнувся, приголомшений. Бабуся гострою стрілою влучила мені самісінько в серце. Цього ж ніхто не знав і не міг знати. То була моя трагічна таємниця: дуже дорога мені молода жінка не так давно несподівано загинула.
Не дослухавши, я прожогом вискочив з будинку на вулицю…
Уже набагато пізніше підтвердженням таланту передбачення бабусі Соні стала розповідь тітки Насті, Анастасії Василівни, її невістки. Вона згадала таке:
- Це було десь на початку дев‘яностих, років за два після смерті Софії Павлівни. У той літній день перед нашим двором зупинилось легкове авто. Зайшов ставний, добре зодягнений чоловік та й питає: «А можна побачити Софію Павлівну?». «Ой, ні, - кажу. – Бог її вже до себе попросив». «Дуже шкода». «А ви хто та й що?» - питаю.
І розповів чоловік, що познайомивсь із Софією Павлівною в райлікарні, обоє тоді перебували на стаціонарі. Почув про ворожіння. Оскільки особисте життя полетіло шкереберть, попросив у бабусі розкинути карти. Тому, що вона сказала, не повірив. Але за кілька років у нього все наладилось, навіть так, що й у найкращому сні не приснилось би.
- Пом‘яніть Софію Павлівну, царство їй небеснеє, - сказав і вийшов з двору, залишивши корзину гостинців.
Бабуся Соня сама передчувала свою зустріч з Богом. На початку 1991 року вона приїхала з Полтавщини на Дніпропетровщину доживати свої останні дні. І, попрощавшись, з домівки моїх тата та мами відійшла у світ кращий.
Не раз помічав за собою якусь інтуїтивну здатність передбачати події, здебільшого власного життя. На жаль, не завжди добрі. Може, то бабуся, Софія Павлівна, десь у чомусь мені підказує та оберігає…

Одарка Калістратівна
Бабуся Одарка – то був живий клубочок, маленький, жвавий, голосистий.
- І жінка великої доброти, - сказав мені колись при зустрічі наш сусід Микола Йосипович П‘ятуха. – Бувало, коли Калістратівна зосталась сама, покличе мене, сідай, каже, Йосиповичу, до столу. Наллє чарчину, побалакаємо, все життя згадаємо, аж заплачемо обоє. Та й бойовою була. Колись нас із твоїм дідом Іваном три дні ганяла, бо ми знайшли у бузку закопаний бутиль самогону й дуже понапивались. Але ж душу, яку душу мала!..
Уже після школи, ставши до своєї першої роботи у райцентрі, я часто їхав спортивним велосипедом не додому, а зовсім в іншому, протилежному напрямку – 12 км до села, де самотньо жила бабуся Одарка. Була, щоправда, ще одна вагома причина – миленьке дівча, котре мене ждало більше, ніж бабуся. Бо бабусі, хоч і приємно було бачити онука, та все ж клопіт, а дівчині ж – цукерки та поцілунки.
Утім, Одарка Калістратівна поблажливо і з великим розумінням ставилась до моїх перших наполегливих спроб парубоцького життя. Не лягала вночі спати, доки я не прийду з побачення. Щасливий-щасливий. Спитає, чи зголоднів. Ставить на стіл вже наготовлені страви. Наливає склянку прохолодного домашнього вина… Згодом я вже блаженно засинаю на заздалегідь підготовленій свіжій постелі.
Одного разу бабуся навіть вручила на кілька днів ключі від своєї хати. Як справжньому відповідальному мужчині, хоч, якщо відверто, я був усього-на-всього хлопчиськом, закоханим по самісінькі вуха у своє карооке диво. Ми відразу ж в отій хаті поселились. А бабуся поїхала в гості до рідних або, як я любив услід їй жартувати - подалася в мандри. Мала Одарка Калістратівна одну непоборну пристрасть. Та про це трішки пізніше.

Життя Одарки Калістратівни склалося дуже непросто, як, власне, і багатьох жінок її покоління. Проте бабусі таки поталанило, бо на відміну від Софії Павлівни та інших її ровесниць вона не зосталась сама, а жила за чоловіком, Іваном Васильовичем, моїм дідом.
На початку тридцятих у молодого подружжя, Одарки та Івана Шарих, майже вряд, із різницею у рік-півтора, народились двійко синочків. Вони були дуже слабкі, а тут страшною хвилею накочувався голодомор. Хлопчики один за одним повмирали. (У моєму особистому архіві зберігається фото похорону одного з тих, котрому не судилося стати моїм дядьком).
Цілих сім років, з 1933-го Одарка Калістратівна не могла дати нікому життя: такий шок, стрес вона пережила. Але влітку 1940-го народився хлопчик, Павлик – мій майбутній батько. Через рік – війна. Наприкінці 1941-го дід Іван під час оборони Києва потрапив до полону. Втік. Триста з лишком кілометрів пробирався окупованою територією, щоб побачити сім‘ю – синочка та дружину. Дійшов до села, побачив. Але схопили місцеві поліцаї. Відірвали нещадно від Одарки Калістратівни і під її благання, сльози та крик повели на шибеницю. І повісили. Але сусід Пуд Іванович (пізніше для нас, дітлахів, просто дід Пуд, суворий та мовчазний), дарма, що не любив радянську владу, бо був із розкуркулених, своєчасно перерізав мотузку. І вмовив поліцаїв віддати діда Івана німцям, щоб відправили в полон.
Бабуся Одарка з Павликом самотужки пережили воєнне лихоліття. Одного разу, про це часто згадувалося в нашій родині потім, вона зчинила справжнісінький переполох ледь не на все село. Йдучи на роботу, зазвичай прив‘язувала маленького сина мотузкою до бильця ліжка за ногу, бо залишити його не було з ким. Того дня якимось незвичайним чином Павлик вибрався з пут, розбив шибку у вікні й виліз із хати на вулицю. Ще й десь заблукав. Бешкетника під крики Одарки Калістратівни шукало півсела…
Дід Іван не прийшов після Перемоги. І звісток ніяких від нього не було. Відбував він полон у Польщі, пізніше – десь у гірських каменоломнях Альп. Потім за провину перед Батьківщиною, бо не загинув, а потрапив у полон, діда Івана з такими ж нещасними відправили прочісувати ліси від засілих там ворожих снайперів-смертників. Дивом уцілів. І коли бабуся вже, вважай, на нього не чекала, однієї ночі постукав у віконце… Ішов 1946-ий.
Через чотири роки, у 1950-му, на світ з‘явилась дівчинка Аня, моя тітонька Анна Іванівна.
Бабуся Одарка була крихітною жіночкою-клубочком, із пружинкою всередині, яка змушувала її весь час рухатись. Дуже любила Одарка Калістратівна подорожувати, коли вже жила в дочки у Дніпропетровську, їздила аж на Житомирщину, частіше всього ж на рідну Полтавщину. Провідати всю свою численну рідню, світу подивитись. Не полишала своїх цікавих вояжів практично ледь не до смерті, а прожила вона без малого дев‘яносто літ.
Часто, засидівши пульс нервів у кабінеті, я перевтілююсь – мене міцно бере спрага кудись їхати. І я лаштуюсь у дорогу. Особливо ж часто відвідую рідні місця, де колись топтала ряст моя любесенька бабуся Одарка Калістратівна.

Микола ШАРИЙ.

Фото. Молоді Одарка Калістратівна та Іван Васильович із синочком Павликом та донечкою Анею, 1950 рік. Бабуся Одарка з донькою Анею, у центрі – автор цих рядків, якого, проте, чомусь одягнули по-дівчачому, може, хлопчачого просто не було, 1963 рік. Бабуся Одарка (крайня справа, поруч дочка Анна) влаштовувала справжні гостини для онуків, які до неї з‘їжджались часто. Та й взагалі дітей дуже любила. В автора цих рядків (крайній зліва) на той час уже пробились вусики для повноцінного парубкування, 1978 рік.