Поточний № 16 (1404)

29.09.2022

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Через скільки років Україна може залишитися без чорноземів?


21.04.2011

Як підрахували фахівці, при ефективному землекористуванні наші знамениті чорноземи здатні прогодувати 300-320 млн. осіб. Проте з кожним роком цей потенціал стає все менш вражаючим. Українські грунти втрачають свої родючі якості.

Що відбувається
Українські чорноземи стали одним із національних міфів. Досі багато хто впевнений, що наші чорноземи – «найчорноземистіші» в світі. Проте в реаліях все трохи сумніше. «Процвітаючі українські чорноземи – це вже міф. Зараз ми живемо на деградованих землях», – стверджує Святослав Балюк, директор Інституту ґрунтознавства та агрохімії ім. О.Соколовського.
Частка сільськогосподарських угідь України становить 0,8% площі сільськогосподарських земель світу. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га. З них 42,4 мільйона (або 70,3%) займають сільськогосподарські угіддя. В цілому в нашій державі розораність земель досягає 81%, а у Вінницькій, Тернопільській, Кіровоградській областях - понад 90%. Для порівняння: у США цей показник становить 19,8%, у Франції - 32,1%, у Великобританії - 29,6%, Німеччині 32,8%, у Польщі – 44,2%, Китаї - 9,6%, Росії – 7,8%, Канаді – 4,6%, Австралії – 6,1%.
При такій великій розораності земель сільськогосподарського призначення (не обґрунтований ні екологічно, ні економічно), маємо дуже небезпечний процес деградації орних земель – тобто зниження чи втрати їх продуктивності і структури.

Рілля голодує: шлях до катастрофи
За даними експертів аграрного ринку, середній урожай пшениці з гектара українських чорноземів ледь дотягує до 3-х тонн, а у Великобританії, Франції, Німеччині з далеко нечорноземного гектара намолочують в середньому 7 з гаком тонн. Одна з причин такої ситуації – у низькій поживності наших грунтів.
Попри те, що потенціал наших грунтів дійсно унікальний, ми надто швидко його вичерпуємо. За останні сто років вміст гумусу (комплексу різних органічних з’єднань, запас поживних речовин, утворений у грунті в процесі життєдіяльності ґрунтових організмів) зменшився з 13-14% до 3-5%, причому лише за останні п’ять років – на 0,04 відсотки.
Щоб підтримати необхідний баланс гумусу, в ріллю слід вносити органічні добрива. Раніше підтримка цього балансу «лягала на плечі» вітчизняного тваринництва. Проте нині поголів’я худоби значно зменшилося (на 1 га ріллі в Україні припадає вдесятеро менше великої рогатої худоби, ніж у країнах Західної Європи). За даними Національної академії аграрних наук України за 2010 рік, під урожай агрокультур в останні роки вносилося в середньому в 17 разів менше органічних добрив, ніж потрібно. Грунт без органіки виснажується, знижуються врожаї. Так, втрата 0,1% гумусу в грунті знижує врожайність зерна на 0,5 центнера з гектара, - стверджує директор Чернігівського обласного державного проектно-технологічного центру охорони родючості грунтів Анатолій Мельник.
Рілля відчуває й брак поживних мінеральних речовин. За даними Національної академії аграрних наук України, у 2010 році їх внесено близько 8 тис. т – а це втричі менше, ніж у 90-х роках ХХ сторіччя.
Якщо тенденція зберігатиметься й надалі, то в недалекому майбутньому Україна може опинитися на порозі гумусового голоду — серйозної екологічної катастрофи. І тоді вже ніякі агротехнічні, меліоративні, природоохоронні та організаційно-господарські заходи не зможуть відновити агротехнічного потенціалу землі.

Хто винен?

Відповідаючи на це запитання, Олег Кучер, кандидат економічних наук, зазначає: «Причина – у суто технократичній концепції розвитку вітчизняного АПК, екстенсивній, енерго- та ресурсомісткій моделі ведення аграрного виробництва, яка не забезпечує конкурентоспроможного функціонування, раціонального агроприродокористування, сталого розвитку агроландшафтів і культурних екосистем». 
Аналізуючи походження згаданих технократичної концепції розвитку українського АПК та застосування екстенсивної моделі агровиробництва, Сергій Кубах, директор проекту Світового банку «Видача державних актів на право власності на землю в сільській місцевості та розвиток системи кадастру», звертає увагу на два головні аспекти.
По-перше, агробізнес в Україні зараз нагадує рівняння з усіма невідомими. Плануючи, чого і скільки сіяти, підприємець не може прогнозувати, фактично, жодного компоненту, з яких у сумі складатиметься фінансовий результат його роботи. Так, невідомо, якими будуть ціни на пальне під час посівної та жнив, невідомі закупівельні ціни та обсяги державних закупівель, квоти. У підсумку, вклавши непрогнозовану суму у виробництво, сільгоспвиробник розуміє, що на фініші продасть невідому кількість вирощеного за непрогнозовану ціну – до того ж невідомо, протягом якого часу. Таким чином, за словами Сергія Кубаха, «виробник поставлений у такі умови, що вимушений вирощувати те, що найбільш рентабельно в найкоротші терміни, – а в нинішніх українських реаліях це означає: те, що можна зібрати й гарантовано продати одразу – не переймаючись проблемами переробки та зберігання». Наслідком цього екстенсивного використання земель, каже експерт, і стає їх виснаження, причому ця ситуація спостерігалася протягом багатьох років. На його переконання, «державна політика має стимулювати ефективне і раціональне використання земель, щоб попереджувати кризові явища, а не лише реагувати на них».
По-друге, каже експерт, в умовах мораторію переважна кількість, близько 70% усіх розпайованих земель передано в оренду (це дані 2010 року), причому більше половини цих земель, відповідно до договорів, бралися в оренду терміном до 5 років. А орендар – не секрет – ставиться до землі більш споживацьки, ніж власник, дбаючи насамперед про свій дохід.
До цього можна додати: споживацьке ставлення до землі призвело до нестачі обігових коштів у сільгоспвиробництві, через що господарства часто не можуть забезпечити внесення органічних і мінеральних добрив, і змушені нехтувати основними правилами протиерозійної організації території.
А що ж закони? Зайве говорити, що самі лише каральні важелі ситуацію не виправлять. Щоб її змінити, державі треба почати зі зміни умов, в які вона ставить тих, хто на цій землі веде бізнес.
Отже, на думку Сергія Кубаха, відповідь на запитання «хто винен у виснаженні грунтів?» слід шукати там же, де й на запитання «а де регіональні програми охорони земель?».

Чи є контролери
Законодавство мало б забезпечувати відповідальність землекористувачів, у тому числі й «короткотермінових» орендарів, за збереження якості ґрунтів. Є 14 стаття Конституції, яка зазначає, що земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави. Є Закон про охорону ґрунтів, Закон про державний контроль за використанням та охороною земель. Є, врешті, стаття 254 Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за «безгосподарське використання земель». Є нормативні акти, що деталізують оптимальне співвідношення земельних угідь, якісний стан ґрунтів, граничнодопустиме їх забруднення тощо… Є постанова Кабінету Міністрів від 11 лютого 2010 року №164, яка затвердила нормативи оптимального співвідношення культур у сівозмінах у різних природно-сільськогосподарських регіонах. Нею, зокрема, закріплено, що найменший проміжок у вирощуванні ріпака озимого і ярого – три роки, а соняшника – раз на сім років. Водночас державний контроль за сівозміною майже відсутній. Як держава проконтролює, хто з сільгоспвиробників що, де і коли засіяв?
Теоретично, такий контроль має бути як з боку власників, так і держави. На кожне поле має бути заведений агрохімічний паспорт, в якому лабораторії регіональних Центрів родючості при Мінагрополітики фіксують стан грунту та зміни, що відбуваються. «У кожній області є лабораторії. В Україні працює 1,5 тисячі людей у цій галузі. Тобто технічні можливості всі є. І всі землі мають проходити моніторинг щодо якості та стану грунтів, - запевняє заступник голови Державного агентства земельних ресурсів України Микола Калюжний. - Є така практика: орендарі, розробляючи бізнес-плани, звертаються до Центрів родючості грунтів, щоб вивчити корисність тої чи іншої діяльності, визначити, що краще на ній буде родити».
Втім, аграрії, які дійсно опікуються землею як основним засобом аграрного виробництва, не завжди довіряють державним лабораторіям Центрів родючості при Мінагрополітики. Пояснюють: як може фахівець (найчастіше, один на всю область!) на не сучасному обладнанні дати реальну картину стану ґрунтів? І воліють мати справу з комерційними лабораторіями, ліцензованими до провадження комплексного аналізу грунтів.
Раніше за дотриманням норм використання земель та збереження якості грунтів слідкувала Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель при Державному комітеті земельних ресурсів. У процесі відомчих реорганізацій Держкомзем стає Держземагентством, а земінспекцію як окрему структуру ліквідували. Функції її відтоді виконує управління. Назагал, в Україні немає спеціальної служби, що відповідала б за дотримання землеохоронного законодавства. Є кілька відомств, що контролюють стан ґрунтів, – щоправда, на жодне з них не можна покласти відповідальність за його погіршення, адже кожна установа відстежує лише частину показників. За такого розподілу обов’язків знайти винного майже неможливо.
Коли і буде технічно доведено, що показники якості ґрунтів значно погіршилися, і що дії землекористувача (наприклад, орендаря) підпадають під згадану вже ст. Кримінального кодексу, бо «спричинили тривале зниження або втрату родючості ґрунтів, виведення земель з сільськогоспобороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту», то санкція за скоєння даного злочину суто символічна – штраф до 4250 грн. або обмеження волі до трьох років.

«Розруха – в головах»
Земля – особливий ресурс. На відміну від іншої нерухомості чи засобів виробництва, він – невідновлюваний.
Сподіватися на успіх у справі збереження родючості грунтів лише за рахунок фіскальних методів, без зміни економічної поведінки сільгоспвиробників («після нас – хоч потоп»), практично нереально. Аби спонукати виробників в українських умовах відмовитися від застосування методів та засобів виробництва, які гіпертрофовано поглинають сировинні ресурси і забруднюють довкілля, фахівці вважають за найбільш перспективний той шлях, який проторують… самі аграрії. Держава ж має створити такі умови, щоб сільгоспвиробники (незалежно від форми власності на землю) самі піклувалися про якість земель. Отже, йдеться про заходи, які змінять психологію землекористувача – зі споживацької на господарську.
Це мають бути як освітні та інформаційні компанії – донести до аграріїв усю критичність ситуації, шляхи виходу з неї, відповідальність за порушення, та у самому суспільстві створити атмосферу несприйняття споживацького ставлення до землі. Щоб людина, яка, наприклад, здає землю і оренду, і сама піклувалася про те, як же цю землю використовують. І була, зокрема, підготовлена до радикальних стосунків з орендарем.

Які плани?
Інтеграція інтересів екології та економіки в усіх сферах сільськогосподарського виробництва – такий зміст закладено в законодавство країн з більшим стажем приватної власності на землю, ніж в Україні. Українське земельне законодавство поки формується, і важливо, які аспекти, пов’язані зі збереженням родючості грунтів, буде внесено до низки законів, що готуються до розгляду в парламенті.
Законопроект «Про ринок земель» передбачає, що умовою продажу сільськогосподарської ділянки має бути наявність її агрохімічного паспорта. За словами першого радника Міністра агрополітики Сергія Святка, одного з розробників законопроекту, передбачено, що такий паспорт буде формуватися на основі агрохімічного обстеження, що проводитиметься науковими установами й організаціями (як державними, так і комерційними), які мають відповідний рівень акредитації в галузі природознавства та охорони ґрунтів. Загалом, такий агрохімічний паспорт давно передбачений для кожної земельної ділянки. Але в разі прийняття згаданого законопроекту «Про ринок земель», він стане обов’язковим.
«Дані агрохімічних паспортів, на моє переконання,- говорить Сергій Кубах, - мають заноситися в автоматизовану базу даних, якою, власне, і є земельний кадастр. Це дасть можливість оцінювати вартість земель та вчасно виявити небезпечні тенденції, отже адекватно зреагувати на них та впровадити комплекс робіт з відновлювання якості грунтів. Основою для цього має стати державний кадастр, моніторинг земель та контроль за їх використанням».
Регулярний моніторинг якості земель дасть можливість отримати реальну картину землекористування. І, відповідно, притягати до відповідальності чи заохочувати землекористувача. Проект змін до закону «Про охорону земель» передбачає створення у рамках державного бюджету спеціального Державного фонду економічного стимулювання підвищення родючості грунтів, з якого землевласникам та землекористувачам компенсуватимуться витрати, понесені саме на ці цілі. А для тих, хто порушуватиме нормативи виносу поживних речовин урожаєм сільськогосподарських культур, передбачено адекватні штрафні санкції, кошти від яких використовуватимуться на компенсацію витрат.
Цього року держава виділила 5 млн. грн. для фінансування заходів із захисту та збереження ґрунтів. Це невеликі кошти, які, втім, можна розцінювати як «добрий знак» уваги до проблеми – адже протягом 2006-2009 років на ці цілі взагалі не виділялося жодної державної копійки.
Зрозуміло, що ніяких дотацій не вистачить на розв’язання проблеми в національному масштабі; вони – лише окремий акцент державної політики. А це – питання законодавства, його дієвого адміністрування та, врешті, формування ставлення до проблеми з боку учасників земельних відносин. Очевидним є також те, що відпустити на самоплив питання збереження якості грунтів – означає рухатися до втрати українських чорноземів.

Олена НАГОРНА.

Матеріал підготовлено в рамках інформаційної кампанії проекту Світового банку “Видача державних актів на право власності на землю в сільській місцевості та розвиток системи кадастру”.