У кожного - своя дорога до Шевченка. У прямому й переносному сенсі. Щодо «прямого»: щоб краще відчути дух його творчості, важливо помандрувати життєвими стежками Кобзаря. Важливо побачити те, що ще можна побачити, торкнутися того, до чого ще можна торкнутися...

ВОСЕНИ, 21 листопада минулого року, ще не знаючи, які грандіозні й трагічні події очікують на нашу державу, я їхала в потязі на Городище. Це невелике, багате історією містечко на Черкащині. На мене чекала команда моїх друзів-поетів. Нас було четверо: Олексій Тичко – мешканець Городища, керівник місцевого літературно-мистецького об’єднання, адміністратор літературного сайту «Натхнення»; Анатолій Черняхівський – з Вишгорода, що на Київщині, педагог, викладач фізики Київського університету ім. Б.Грінченка; Тамара Васильєва приїхала з Кременчука Полтавської області, вона теж педагог, директор районного будинку дитячої творчості, і я – Лариса Омельченко, бібліотекар Дніпропетровської районної дитячої бібліотеки. Передісторія нашого зібрання була такою: якось я почула у теленовинах розповідь про вимираючі села Черкащини. Зокрема, йшла мова про Тальнівський район, про одне з його сіл, де живуть 72 людини. А в сусідньому селі залишилося...12 мешканців! Я дуже хотіла підтримати свою колегу-бібліотекарку, яка на півставки, в холодному приміщенні, зі старими фондами, за свій рахунок виписаними газетами, обслуговувала дорослих та дітей-школярів, і була чи не єдиним віконечком у світ культури... Я написала листа голові їхньої сільради, додавши колективну поетичну збірку. При цьому зазначила, що автори можуть приїхати за свій кошт і виступити перед селянами. На жаль, відповіді, просто подяки за надіслану до бібліотечного фонду книжку не було... Зате ініціативу творчих людей підтримав інший район Черкащини – Городищенський. Керівники району почули про це від свого земляка - Олексія Тичка, з яким я поділилася такою задумкою... Дали бензин для автівки тодішньому директорові музею Івана Ле Валерію Тараненку, він же й був нашим гідом.
Отож, «творчий десант» запланував відвідати аж три місця Черкащини, пов’язані з життям Тараса Григоровича Шевченка. Першим пунктом нашої дислокації стало село Зелена Діброва. Воно знамените тим, що тут, від 1823 року й аж до смерті у 1848 році, мешкала рідна сестра Тараса – Катерина Григорівна Красицька. В це село вона пішла заміж. Тут мешкала разом з чоловіком Антоном Красицьким і дітьми, яких за свого життя народила аж дванадцятеро. Та з них вижили, не померли в дитинстві, лише четверо – Яким, Степан, Максим і Федора.
Катерина була улюбленою сестрою малого сироти. Тарас утікав сюди від мачухи, няньчив племінників та міг тут попоїсти. Сестра дала майбутньому поетові те, чим було обділене сирітське дитинство. У кожен свій приїзд на Україну (1845, 1847, 1859 роки) Тарас Григорович бував у Зеленій Діброві. На перших гостинах подарував сестрі червоний вовняний пояс із зеленими смужками і грошей дав на хату. За ті гроші Красицькі збудували житло для старшого сина Якима. Востаннє поет приїздив сюди після повернення із заслання, та не застав уже сестри живої... Пішов до племінниці Федори, а її не було вдома: працювала з чоловіком на панщині. Тарас лишив записку на столі, а під скатертиною 25 карбованців.
Нині в Зеленій Діброві, на місці, де знаходилась садиба родини Красицьких, встановлено пам’ятний знак. Неподалік розташована могила Катерини. Вона та її чоловік Антон померли майже одночасно, від холери. Їй було всього 44... Селяни оберігали могилу сестри Шевченка, прибирали і не втратили за стільки років. Раніше тут був сільський цвинтар. У часи Голодомору 1932-33 рр. померло так багато людей, що місце для поховань вже не могло вміщувати всіх померлих. Тому почали ховати за селом, у спільній могилі... З часом кладовище з території села зникло, а оте, започатковане за часів Голодомору, розрослося. Та не зникла могила сестри Кобзаря. У 2006 році силами зеленодібровців було встановлено пам’ятник на її могилі. Автор – скульптор В. Дим’юн.
У Зеленій Діброві, біля школи, встановлено погруддя Тараса Шевченка. Є іще один пам’ятник, пов'язаний з долею Кобзаря: це пам’ятник Петру Лебединцеву. Він стоїть на місці, де була Свято-Покровська церква, збудована за кошти самого Петра Гавриловича. Київський протоієрей сам був родом із Зеленої Діброви. Добре знав дитяче оточення майбутнього Кобзаря, ось як писав про це: «В ранньому дитинстві розлучився він з сестрою, яка вийшла заміж за селянина Антона Красицького, високого й стрункого чоловіка, колишнього сусіда мого батька. Вона розповідала, що Тарас не раз прибігав до неї і в Зелену пішки, босий і напівголий, з усякою нечистю в голові, блукаючи з села в село. Через що вона його називала «приблудою». Петро Лебединцев був істориком, археологом, церковним діячем, редактором газети «Київська старовина», ініціював створення церковно-приходських шкіл, досліджував життя свого земляка Т. Г. Шевченка. Особисто відслужив панахиду над труною поета при перепохованні у травні 1861 року. Це було по приїзді траурної процесії в Київ.
Отож, у теплому колі мешканців Зеленої Діброви ми й провели свій літературний вечір. Зібралися далеко не всі: десь із півсотні селян на чолі з головою сільради Ігорем Щербаком. Уважно слухали вірші, раділи і співпереживали разом з поетами, милувалися відеокліпами, створеними Олексієм Тичком на пісні – свої власні та колег по перу. Музику до них написали присутній тут Анатолій Черняхівський (м. Вишгород), Оксана Первова-Рошка (м. Чернівці), Олександр Левицький (м. Кременчук).
Гостинність і доброзичливість жителів Зеленої Діброви затримала нас надовго. Голова сільради особисто проводив нам екскурсію селом... Тож у наступний населений пункт наш творчий десант потрапив затемна. Це було селище Вільшана. Саме звідси відкривалася дорога у Вільно, а потім і в Петербург для юного Шевченка...
Тарас народився у Моринцях, зростав у Кирилівці. Все це купив свого часу таємний радник, сенатор Російської імперії Василь Енгельгардт. До 1827р. поміщик жив у Петербурзі, потім переїхав до Вільшани. Через рік він помер, лишивши села Вільшанського куща у спадок своєму синові Павлові. Саме в цей час кріпак Шевченко шукає маляра, який би навчив його малювати. Хотів навчатись у дяка з Хлипнівки, та на це був потрібен дозвіл (посвідка) від пана. Пішовши до пана, натрапив на управителя Дмитренка, який замість документа видав призначення в кухарчуки на панську кухню. Зрештою, управитель зрозумів, що таке призначення – не для цього підлітка, бо той малював при першій же нагоді, кинувши недочищені сковороди й каструлі. Тому рекомендував здібного до малярства кріпака як майбутнього «покойового маляра» та й випровадив його до панського двору у Вільно. Але пан Енгельгардт взяв хлопця за «покойового козачка»... Пізніше разом з почтом пана Тарасові довелось побувати і в Петербурзі. При першій зустрічі земляків-українців Сошенка і Шевченка відбувся діалог (описаний П.Лебединцевим), в якому на запитання: «Звідки, земляче?» - юний художник-кріпак, що таємно змальовував скульптури у Літньому саду, відповів: «Я з Вільшани»...
Коли наша команда поетів приїхала до Вільшани, вже не було часу шукати пам’ятні місця, пов’язані з іменем Шевченка. Ми тільки чули, що вільшанці бережуть криницю, з якої брав воду Тарас, а також панський льох... За спогадами сучасників Кобзаря, Енгельгардт був таким лихим, що люди хотіли знищити навіть пам'ять про нього: під час революції вщент зруйнували панський будинок, і фундаменту не лишилося. Та, оскільки маєток важливий насамперед тим, що в ньому колись знаходився великий поет України, Шевченкові земляки на місці маєтку встановили пам’ятний знак. Його ми добре розгледіли, адже він розташований поруч зі школою-інтернатом, у яку були запрошені. Там на нас чекали вчителі і вихованці. У цьому закладі мала виступати тільки я, а мої колеги були серед глядачів, тому що в моєму доробку є дитячі п’єси. За потреби я розігрую їх одна – аж за трьох героїв: в обидві руки – по м’якій ляльці, ну і за третього героя, безпосередньо, я сама. Такий собі «ляльковий театр» – в одній особі...
Відпрацювала «Справжнісіньке теля», «Мавпу-хуліганку», «Сміливе кошеня»... Все було дуже добре. Побоювання педагогів щодо неуважності дітей не справдилися: вони просили ще! На «біс» прочитала в ролях свого віршованого «Солом’яного бичка» (за народною казкою). І якою ж несподіванкою для мене (як і для присутніх тут п’ятикласників та їхнього вихователя) стало те, що, виявляється, вони 2 роки тому ставили цю п’єску у себе в школі! А її текст знайшли у журналі «Розкажіть онуку» (1999р.). То був шкільний пальчиковий театр: маленькі, склеєні з паперу, ляльки. Мені показали й той сценарій, і фотографії... Воістину – нічого випадкового не буває! І ця зустріч залишила бажання побувати у Вільшані ще!
Пізнім вечором ми потрапили в Городище – один з районних центрів Черкащини, багатий своєю історією і теж пов'язаний з іменем Тараса Григоровича.
Коли Т.Г.Шевченко звільнився від кріпацтва і став навчатися в Петербурзькій академії мистецтв, потоваришував з оперним співаком Семеном Гулаком-Артемовським, який був родом із Городища Черкаського повіту Київської губернії. Історія їхнього знайомства і початку дружби не зовсім розкрита. Відомо, що для Гулака-Артемовського прізвище Шевченка було не чужим ще з дитинства: у родині його батька змалку виховувався Євдоким Шевченко, двоюрідний брат майбутнього поета. Тому існує припущення, що, дізнавшись від художника К.Брюллова про його учня - колишнього кріпака з України, зі знайомим з дитинства прізвищем, співак міг попросити познайомити його із земляком. Інші дослідники вважають, що молоді люди вперше зустрілися на вечорі в Нестора Кукольника, і сталося це наприкінці 1838 року…
Семен Степанович, як і його вірний друг Тарас Григорович, щиро любив Україну, беріг у собі українське, хоч і довелось їм обом жити далеко від рідної Батьківщини. Гулак-Артемовський листи матері писав виключно рідною мовою. Ось рядки одного з них: «О так, моя рідная ненько, сиджу я у садочку під синім небом, в далекій чужій стороні, дивлюсь я на синє море і згадую вас, а далі дивлюсь, як дикі гуси летять, та й заспіваю: - Гуси мої, гусенята, візьміть мене на крилята та понесіть мене до матінки...». Хіба такі поетичні душі та й не подружились би?.. Дослідниця життя і творчості знаменитого співака, автор книги «Дивосвіт Семена Гулака-Артемовського» провела для нашого творчого колективу змістовну екскурсію. З не меншою цікавістю слухали ми і директора цього музею Олександра Гордійовича Щепака.
Примітно, що коли Т.Шевченко відбував своє заслання у далекому Новопетрівському укріпленні, його друг С.Гулак-Артемовський не тільки писав йому листи, а й допомагав матеріально. Ось рядки із солдатського листа: «Благородніший із людей, брате-друже мій єдиний Семене! ... чи є така велика душа на світі, окрім твоєї благородної душі, щоб згадала мене в далекій неволі та ще й 15 карбованців дала?..».
У Городищі ми побували також і в музеї Івана Ле, побачили побут радянського письменника, навіть зібрали краплю врожаю з його грушево-яблуневого саду... А ще виступили перед студентами аграрного коледжу, директор якого, Іван Іванович Хоменко – теж творча особистість, має власні збірки поезій. Відвідали знаменитий домашній музей друга й колеги по перу – Андрія Тегерешвілі. У власному домі він зібрав багату колекцію старожитностей. Та, оскільки тема нашої розповіді – Шевченківські місця, то, щоб детально розповісти про все побачене в Городищі, треба писати нову статтю... Скажу лише, що враження залишились найкращі!
А тепер от про Шевченківські місця я, як бібліотекар, розповідаю читачам Дніпропетровської районної дитячої бібліотеки. Заочно мандрувати нам допомагають колоритні ілюстровані буклети, привезені з Черкащини: це депутати районної, міської рад, а ще голови сільських рад посприяли у випуску такої серії. Вона розповідає про перебування Кобзаря на рідній землі. Шестикласники Підгородненської ЗОШ №2 разом з класним керівником Іриною Новіковою із зацікавленням гортали ці буклети, а також книги з виставки, присвяченої Тарасу Шевченку.

Лариса ОМЕЛЬЧЕНКО,  бібліотекар і поетеса.
м. Підгородне, Дніпропетровська область.
На знімку: екскурсія музеєм С. Гулака-Артемовського.