Так, це не новина. Про подібність нашої сонячної системи та життя на таких планетах, як наша Земля, я чув ще в юнацькі роки. А було це на початку п’ятдесятих років, вже минулого століття. Жив я тоді в баби Писарки, а в неї жила її невістка Марія Макарівна. Так величали її, бо була вона богомільна, співала в церковному хорі та ще й мала якесь відношення до розподілу подаянь віруючих. А ще була, вона «мадісткою». Так називали підгородняни швей, які обшивали людей одягом. Та й плату за пошив вона брала хто скільки дасть, а то й так, за спасибі. Бо, в ті роки, після війни, багато жінок залишилися вдовами, та ще й з дітьми. На трудодні колгоспники майже нічого не отримували, а жити же треба було, то й обходилося своїми городами та живністю, яку тримали в господарстві.

Та й сама вона не зазнала сімейного життя, – вбили її нареченого ще 1924 року, в період так званого НЕПу (нова економічна політика) коли, після революції, розрухи та голоду 1921-23 років, молода радянська влада змушена була поступитися колишнім власникам заводів та фабрик, щоб якось вилізти з тої прірви голоду та безробіття. Це були роки вседозволеності, особливо поширився бандитизм. Зазнала того бандитизму і Підгородне, я сам знав одного з тих бандитів, які вночі увірвалися в хату до Писарів, щоб пограбувати їх. В тій сутичці було вбито і її нареченого. Бо, саме в той день батьки нареченої домовлялися з Писарем про подальше життя молодят. Відбувши 25 років ув’язнення, той бандит повернувся в Підгородне, а Марія Макарівна так і залишилася одинокою, хоча і сваталися до неї. А ще, вона говорила: «Я дала обітницю – любити тільки його». Так, в кожного своя доля. 

А ще, до баби Писарки, після довгих блукань по Далекому сходу, в пошуках лікарських трав та женьшеня, повертався знайомий їй дід, щоб переночувати в неї декілька днів, поки він продасть ті лікарські трави травознаям та лікарям. Приїздили до нього навіть з Києва та інших областей Радянського Союзу. 

А ще, я й забув сказати, що до Марії Макарівни сходилися ще й паломники, такі ж релігійні люди, як і вона, щоб відвідати якісь святі місця. 

Побували вони, як і Марія Макарівна, в Святих горах Святогорського монастиря, що на Донеччині, в Почаївській лаврі на Тернопільщині, але найбільше ходили до Києва, – там, окрім Печерської лаври, є ще й безліч святих місць. І все пішки, співаючи псалми Давидови, по дорозі залучаючи до себе віруючих. 

А як завечоріє, то й заходили до таких же віруючих, щоб переночувати. І, як розповідала Марія Макарівна, – до кого б вони не заходили, люди завжди були їм раді. Бо, в ті роки вже почалися релігійні утиски, хоча, в роки війни, дозволялося правити службу Божу.

Одного вечора, коли паломники, вже помолившись, сіли до столу, щоб повечеряти, повернувся з мандрів по Далекому Сходу і дід травознай. Побачивши таку велелюдну жіночу компанію, він вже хотів йти до себе, в другу половину хати. 

А хата в баби Писарки була ще дореволюційна, на дві половини – одна для людей, а друга половина хати для домашньої худоби. Але жінки його затримали. Дуже хотілося їм дізнатись, які трави привіз дід та розпитати його, які трави помічні, і від яких яких хвороб. Та й діду теж захотілося дізнатись, що це за жіночність і чого вони тут.

Дізнавшись, що це богомольці і йдуть вони до святих місць замолювати гріхи, дід розсміявся: «Які гріхи, яке покаяння? Ніякого раю, чи пекла немає, – то все видумка попів. Та й Бога немає, а є всесвітнє тяжіння, тобто круговорот у Всесвіті, який і дає життя всьому живому. І, люди, не знаючи цього, назвали його Богом».

Почувши такі слова, жінки почали хреститися:

– Та що ви таке говорите, це ж великий гріх.

На що дід, з поспіхом подивився на них: «Правду ви говорите, – все від Бога, а Бог, це і є всесвітнє тяжіння, тобто круговорот у Всесвіті, яке й дає життя.

А життя, – це поїдання одного виду життя іншим. Травоїдні поїдають рослинність, кровоїдні – травоїдних, а деякі, як і людина, – всеїдні. Так влаштовано життя у Всесвіті – щоб жити, треба їсти. А ще є так звані мікроби, віруси різні, їх не побачиш, так ті поїдають усіх навіть собі подібних. Навіть в нашому організмі їх мільйони». 

– А і правда, - вирвалося в однієї жінки, – не будемо їсти, не будемо жити. 

– А як же Бог? – запитала вже друга жінка, – що? Його немає?

На що дід тільки махнув рукою: 

– Та протягом життя людства, яких тільки богів не побувало. Спершу, коли людство жила в первісно-общинному ладі, люди поклонялися Сонцю, яке їх обігрівало, давало життя всьому живому, а як створилися племена, а потім і держави, то в кожного з них вже був свій Бог та ще й другорядні божества. У нас, на Русі Верховним Богом був Перун, в Греції – Зевс, в Римі – Юпітер, в Єгипті – бог Сонце Ра. Тобто, в кожній державі був свій Бог.

– А якже Ісус Христос – запитала жінка, – він же Бог?

– Такого Бога, який жив серед людей і був розіп’ятий на хресті, як раб римської імперії, жодний історик, чи державний діяч, які були сучасниками зародження християнської релігії, не згадують. Можливо, це імідж одного з проповідників нової релігії, якого римляни розіп’яли на хресті. В ті роки єврейська держава Палестина вже потрапила в залежність від рабовласницької Римської імперії і розп’яття рабів на хресті в Римі було звичайним явищем. Згодом християнська  релігія стала однієї з трьох релігій світу (буддизм, іслам, християнство).

І це тому, що проповідувала вона покірність, непротивлення злу, всяка влада від Бога, що й було вигідно правителям держав.

Тобто, терпіть люди за життя, а після смерті потрапите в рай.

 – А і в правду, – запитала жінка, – а чи є рай?

– Рай та пекло, то все видумки християнства, але в цьому є і якась правда. Блукаючи по Уссурійській тайзі, з такими ж скитальцями, як і я, – шукачами женьшеню та лікарських трав, я чув від них, що життя безконечне і що Земля наша є розплідником життя у Всесвіті. І таких розплідників є декілька. Залишаючи після смерті свою плоть на Землі, наша душа відлітає у космос, щоб дати життя новим планетам, які зароджуються у Всесвіті.

– А як я помру і моя душа відлетить у нові світи, чи зустріну я там своїх батьків, чи родичів, які давно померли?  – запитала одна з жінок-богомольців та з цікавістю подивилися на діда, – їм цікаво було дізнатися, що скаже на це дід?

– Коли людина помре, то душа її, ще рік а то й два, перебуває на Землі. Це, як би вона прощається зі своїми рідними та з життям, яке провела на Землі. А потім назавжди покидає Землю і відлітає до якоїсь нової планети. Але не всі душі долітають, багато їх губиться у Космосі. Це, як би і в житті на Землі, – зникла людина, а де вона? – ніхто не знає. Але душа не зникає безслідно. Через деякий час, вона всерівно знайде дорогу до подальшого життя у Всесвіті. 

А, якщо не знайде – то й повернеться на Землю і живе, як і всі люди, тобто, відбувається безперервний круговорот життя у Всесвіті.

Так мені розповідали китайці, з якими я шукав лікарські трави в Усурійській тайзі.

Було вже за північ. Якась невидима сила напосіла на жінок – богомолок. Сиділи вони мовчки, подумки дивлячись кудись, перед себе. А, може вони уявляли себе вже в Космосі, чи згадували рідних, – як вони там, на новій планеті? Душа людини незбагненна, хіба її розгадаєш?

м. Підгородне,

Дніпропетровська область.