Поточний № 49 (1236)

13.12.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Чи були у степах амазонки?


21.02.2018

Українські степи… Безкраї, неозорі. Це вже після козаків їх почали розорювати, а до того це було Дике поле, де випасалися табуни коней, тарпанів, водилося безліч всякого звіра та птаства. А в річках та озерах була така кількість риби, що як нереститься, прибережна рослинність ходором ходить. Все це було винищено, коли московські загарбники за мовчазної згоди тодішньої козацької старшини, яка боялася за свої багатства, зігнали звідси козаків. І ці величезні степові простори були заселені здебільшого вихідцями з Московії. Так легше було закріпачити вільнолюбний дух українців. Тоді і почалося винищення цих величезних багатств українських степів. Доходило до того, що із вбитих тварин вирізали тільки філейну частину, а все інше віддавали собакам або залишали в степу. А риби виловлювали таку кількість, що возами везли на базар, а яку не продали, викидали десь в яри. Цьому сприяла і місцева старшина, що маємо і тепер, окрім винищення тварин,  ще й ліси вирубують. Та хіба тільки деревину, а іншу сировину за безцінь продають за кордон. Нам нічого не шкода, що нам ті наступні покоління. Тож і ходять наші державні «поводирі» по світу з протягнутою рукою, а молодь виїздить за кордон. Хоча ті ж «поводирі» і довели наш народ до зубожіння, розікравши все.

А ще наші степи зберігають в собі багато таємниць. Дуже вже багато побувало в наших степах різних племен та народів. Одну з таких таємниць мені довелося почути ще в далекій моїй юності. Хоча в якій там далекій – я й досі живу в тій юності.
Жив я тоді в баби Писарки. Це по-вуличному, бо була вона замужем за сином писаря слободи Підгородня, а сама вона з Миколаївки Новомосковського повіту. Розповідала вона, як виходила заміж. А було це 1902 року, і було їй тоді 16 років. Два тижні гуло весілля, два тижні їздили свати та дружки із села в село. А весільна карета, в якій їхали молодята, вся була уквітчана кольоровими стрічками та пучками колосків жита, щоб довго жили молодята та більшав рід людський. А з обох боків весільної карети ще й «охорона» на баских конях з передзвонами. І всяк уступав дорогу. А скільки було подарунків та побажань. Отримали вони і земельний наділ неподалік Ясинової балки, що біля села Спаське.
Тож, відгулявши весілля, збудували вони з батьками невеличку хижку на тім земельнім наділі, щоб можна було сховатися від негоди та відпочити. «А тепер, дітки, – сказали батьки, – хазяйнуйте, а що треба, допоможемо».
Одного разу, попрацювавши майже до смерку, вони вирішили тут і заночувати. А було вже під осінь. Прив’язали вони коней до брички, а, повечерявши, полягали і спати. Але щось не спалося. Раптом чують, начебто хтось зайшов до їхньої хижки. Дивляться, аж нікого немає, а воно лізе до них під покривало та ще й дрижить, начебто від зимової холоднечі. Злякалися вони та надвір. Дивляться один на одного, що за чортівщина, начебто нікого не видно, а щось же є та ще й стогне та дрижить.
Оговтавшись якось, взяв  чоловік здоровенну ломаку та в хижку:
 – А ну, вставай, ти хто такий?
 А той:
 – Та кинь ти ту ломаку, ти мені нічого не зробиш, я безтілесний, одігріюся, тоді і розкажу. Я давно вже хочу розповісти людям, та все нікого не бачу на цім місці, де колись було наше капище, бо живу я тільки вночі біля того капища, де моє тіло, так мені було пороблено.
Вийшов чоловік з хижки та до жінки: «Знаєш, люба, це щось неймовірне. Мова його ще та, давньослов’янська. Добре, що батько навчив мене, та й я читаю письмо по-церковному». Відігрівшись, той привид позвав їх до хижки. Дівчина  не ходила туди, їй було боязно, це вже чоловік розповідав мені.
Виходить так, що на цьому місці, де тепер  хижка, колись ріс величезний священний ясень, якому поклонялося плем’я, яке жило тут. Та такий крислатий, що під його кроною міг сховатися від спеки цілий табун диких коней-тарпанів. Під тим ясенем стояло і їхнє племінне капище, присвячене богу Сонця Дажбогу. А жило те плем’я в межиріччі річок Оріль та Самара. І називалося те плем’я угличі, від назви річки Оріль, яку в давнину звали Угла. Це вже нагайці, які тут кочували, назвали її Ерель, а ми звемо її Оріль.
А ще розповідав той привид, як його ще хлопцем один із жерців того капища хотів зробити вічно молодим. А я в нього питаю: 
– А чого ж ви себе не зробите вічно молодим? 
А він мені і каже:
 – Я сам собі не можу. Хтось же повинен відділити мою душу від тіла, а потім ще й знати замовляння та заклясти. А потім ще й душу треба повернути до тіла та дати звикнути вже до оновленого тіла. 
Довго він мене умовляв, нарешті я дав згоду – кому не хочеться бути вічно молодим. 
Було вже  за північ. А робити те дійство треба було до вранішнього співу півнів, бо душа, що літає, вже не повернеться в тіло. Він відділив мою душу від тіла, і я полетів. Що він робив з моїм тілом, я дивився на землю, на ліси, степи, а людських жителів і видно не було, тільки річки виблискували в сяйві місяця та зірки купалися у воді. А нашого капища і видно не було за величезним ясеном. Я був вільний, я летів  просторами неба, і мені було добре. І раптом я побачив вершників, вони мчали до нашого капища. Це були дівчата, їх було багато, і в кожної з них на витягнутій руці був довжелезний спис, а за плечима сагайдак зі стрілами. Вони увірвалися до нашого капища, де був жрець та моє тіло. Що було в середині капища, я не бачив. 
Невдовзі дівчата поїхали, і я опустився на землю. Повернувшись до капища, я побачив, що голова і тіла жреця були пронизані стрілами, а в моєму тілі стримів спис. І я заплакав, бо вже ніколи я не стану людиною. Мабуть, Всевишньому було так угодно - послати дівчат, це жіноче начало, яке дає життя всьому живому на землю, покарати сміливців, які наважалися зупинити круговорот життя, бо ніщо не вічне, навіть Боги і ті смертні. Тільки один Всевишній, творець Всесвіту, безсмертний.
Тож, літаючи над степовими просторами, я бачив і їхню царицю Амагу. Це були войовничі сарматки. Досить сказати, що коли царські скіфи, які жили в Криму, захопили торгівельне місто Херсонес, то греки звернулися до сарматської цариці Амаги. На той час сармати вже заволоділи причорноморськими степами. Увірвавшись зі своїми дівчатами до Херсонеса, Амага вбила скіфського царя, а на його місце поставила його сина, вже як залежного від греків. З того часу греки стали називати войовничих дівчат амазонками від імені їхньої цариці Амаги. Було це в третьому столітті до нашої ери. 
У той час у сарматів був ще матріархат. Вони поклонялися жіночим божествам, степовим духам, водяникам, русалкам та лісовикам. А в їхніх святилищах жрецями були тільки жінки. Та й військові загони здебільшого формувалися із дівчат з привілейованих родин, наближених до царського роду, які ще змалку привчалися до верхової їзди, стріляли з лука та володіли списом та мечем. Приймаючи присягу, вони встромляли меч у землю і клялися боронити землю, на якій живуть, та бути непримиренними до своїх ворогів.
От би нашим «мажорам», що теж з привілейованих сімей таку клятву, щоб не тільки рядовий українець, а й вони боронили нашу Україну від зазіхань сусідніх держав, а не відсиджувалися в ресторанах та їздили по закордонах.
Цілих шість століть проживали тут сармати, переймаючи вірування та звичаї сусідніх хліборобських племен, які селилися здебільшого біля степових річок, які впадали в Дніпро, щоб можна було торгувати зерном та городиною з греками Криму. Про це написав і Геродот. А коли в IV ст. вже нашої ери під час  так званого «Великого переселення народів» в причорноморські степи вторглися дикі германські племена готів, а потім і гунів, сармати, як і скіфи, розпорошилися серед інших племен і разом з ними відійшли на північ, під захист лісів та болот. Тоді і приорільське плем’я угличів перебралося на захід, до берегів Чорного моря, – що й записано в літописах.
Але деякі роди залишилися і тут, бо росли тут великі ліси, а низинна місцевість, де тепер село Спаське і далі в степ, було заболочена. І загарбники обходили ці місця. Це від тих родів і залишилися назва балки Ясенова, неподалік якої і ріс той величезний священний ясень, а під ним і капища племені углив, присвячене Дажбогу – богу Cонця, яке дає життя всьому живому на Землі. 
Таке-то колись діялося в наших степах. А скільки їх, тих оповідей вже забутих, втрачених назавжди.
За колгоспного життя в Ясиновій був літній табір для худоби із загонами, довгий ряд бетонних поїлок, а біля них і «Журавель», щоб діставати воду із джерела, заглибленого метра на два, а то й більше. А яка вода була, аж зуби зціплює, а неподалік невеличка кухня та приміщення для доярок та пастухів.
Це було на початку п’ятдесятих років. Ми, тоді ще хлопчаки років 10-12, допомагали дорослим піднімати сільське господарське після війни: пасли корів, овець, допомагали орати в степу, поганяючи коней. Мені тоді і кобила наступила на ногу. Як хлопці сміялися! Зате, коли закінчували оранку, ми летіли тоді на конях в бригаду, переганяючи один одного, зі сміхом та жартами.
І хоча ми працювали цілий день, нам ставили тільки 0,75 трудодня, як неповнолітнім. І я не пригадую, щоб хтось із нас отримував щось за ті 0,75. Та й дорослі в кінці року – хіба що трішки зерна та кавунів. А кавуни в ті роки росли здоровенні. Виживали своїми городами, кожний колгоспник мав 60 соток і більше. А харчові продукти були натуральними і ніякої хімії.
Леонід СІДАК,
краєзнавець,
м. Підгородне,
Дніпропетровська область.