ШАНОВНА РЕДАКЦІЄ! Звертається до вас Рашевський Борис Миронович з Китайгорода Царичанського району зі своїми роздумами про справедливість. Якщо вони зацікавлять вас, можете опублікувати. Я тут нічого не вигадую, все це правда. Під час війни мені довелося бути учасником трудового фронту, я нагороджений медаллю «За звитяжну працю в роки ВВВ». Відомо, що учасники війни отримали нещодавно добавку в розмірі 5%. Зараз це 42 грн. 20 коп, по цих цінах це майже нічого. Пояснюють це тим , що в Україні немає коштів.
Але ж «пенсійні генерали» у Верховній Раді, уряді тощо мають пенсію в десятки тисяч! І на жодному з фронтів вони не були – ні на передовій, ні в тилу. За які ж «заслуги» їм стільки нараховано? Були у нас сподівання на пенсійну реформу. Та її автор Сергій Тігіпко «щедро» аж п’ять літ жінкам пенсійного віку накинув та всім разом - по десять років трудового стажу! А «пенсійні генерали» як мали десятки тисяч на місяць, так і мають. Частіше, будь ласка, друкуйте їхні прізвища, щоб усі бачили, як вони здирають шкіру зі звичайних українців. Оце у нас така «реформа»…
Бере образа за все наше покоління. До війни я встиг закінчити чотири класи, влітку 41-го мене і Володю Свинаренка поставили пасти гусей на фермі в Китайгороді. Довелося робити на ній і при німцях. Взимку 42-го року снігу було скрізь зо два метри! На ферму перед Різдвом Христовим приїхав студебекер трьохвісний, спереду в нього лебідка була - всі явори в селі викорчував. Німці стріляли гусей, намагаючись влучити в око… Так мені шкода стало тих птахів! Я заліз у студебекер, витя ключі і заховав. Комендантом був Замбезе. Його перекладач гукає маму: «Марино Олексіївно, ваш хлопець шкоду зробив!» Мама знайшла мене і плаче:
- Ой, синку, що ж ти наробив? Буде й нам те, що тим гусям! Віддай, що взяв отим харцизякам!
Шкода стало маму, повернув ключі. Так комендант мене нагайкою як усмажить…
У 43-му наш Китайгород палили власівці. Мій 80-літній дідусь - Журавель Олексій Тимофійович, коли один з них забіг з факелом, попрохав:
- Пане, пошкодуй! Мене більшовики розкуркулили, а ви хату палите!
Він зіпхнув дідуся з дороги автоматом… Я не стримався і стусонув його, хоч і мав усього 14 літ. Так він мене прикладом, а факел - у стріху…
Одразу після визволення забирали на передову хлопців до 1926 року народження включно, хапали і 1927 рік. Ми тоді ще нічого не знали. Не відали навіть, яка страшна доля майже всім їм підготовлена нашими визволителями на Дніпрі під Пушкарівкою… Тоді ж загинув і мій батько. Ми з Андрієм Квасом та Олексієм Тонкошкуром (вони 1928 р.н., я – 1929-го) втрьох побігли в Царичанку в райвійськкомат – візьміть і нас на фронт! А перший секретар Ліщинський і каже: «Хлопці, та ви й так на фронті – на трудовому! Добре працюйте в колгоспі, це буде найкраща допомога. Вітчизна вас не забуде!»
Жили в землянках, село було спалене, самі стіни від хат стояли. Сохи повигоряли, якщо знаходили інші, то глицювали їх із цими залишками, зарубували сокирою або долотом, як драбинка ніби робиться, гвіздків не було. Пізніше все обплітали плетінню і мазали. Сволоки клали знизу під слижі, далі ішла плетінь і накладалася стеля. Робили саман. У неділю, єдиний вихідний в колгоспі, люди сходилися на могорич і гуртом відбудовували хати. У жнива вихідного не було…
А трудилися – все для фронту, все для перемоги! Люди останні кожухи й валянки віддавали на фронт. Восени 43-го вродив гарний урожай, степ був забитий копами. Хліб вантажили «центнерками» на Кобеляки. Паровий двигун, щоб уранці міг крутити молотарку, треба було цілу ніч топити соломою. Ми з хлопцями по двоє по черзі це робили. І коні водив у полілці, і помічником ланкової був…Поки оббіжиш свою Мараканівку, що під Калитвою, і ніг не чуєш. На степу днювали і ночували в Довгій, це наш польовий стан в однойменній балці. Як викопали там землянку метрів тридцять завдовжки та вкрили очеретом, тоді краще життя стало. Скільки та землянка служила колгоспникам!
Восени 45-го мене разом з Андрієм Квасом, Іваном Грищенком, Василем Макатухою, Олексієм Тонкошкуром, Олексієм Орлом, Іваном Переяславцем, а всього п’ятнадцятьох молодих хлопців з Китайгорода, послали на курси трактористів у Царичанку. За зиму вивчили трактор і з весни почали працювати. Робили вдень і вночі, щоб все встигнути. А в 47-му із Іваном Михайленком направили на річні курси комбайнерів до Покровської школи механізації. Разом з нами з Царичанського району вчилися Павло Стець з Юр’ївки, Леонід Пісоцький з Преображенки, Іван Моня з Царичанки, Іван Коваленко з Прядивки, Микола Моня з Могилева. Усі вони пізніше стали знаменитими хліборобами.
У 1949-53-му роках служив у Радянській армії, там освоїв ще й автомобіль. Це згодилося, бо після демобілізації незайнятої техніки у колгоспі не було. На прохання голови колгоспу Олексія Шаповала мене взяли підмінним водієм на жнива в Китайгородський автопарк, директорував тоді Іван Жидков. Згодом дали полуторку. На ній довелося їхати у відрядження аж у Башкирію на жнива. На той час моя дружина була в декреті. Та де ж ти дінешся, мусив їхати… Звідтіля на Вінничину, на буряк. За 1954 рік півроку був у відрядженні. Зараз не віриться, що робили 5-6 ходок з буряком за день до Ліщинівки Кобеляцького району, це біля 500 км! Сонні їздили… А вони – план, давай, давай! Восьмигодинний робочий день тоді не встигав нам навіть наснитися… Пізніше мені довірили перевозити пасажирів, тридцять років відпрацював водієм автобуса. Був бригадиром маршруту, маю відзнаки за безаварійну роботу.
У всього нашого покоління схожа з моєю трудова біографія, стаж у всіх більше сорока років. Коли 1989 року я вийшов на пенсію, то за 47 з половиною відпрацьованих років мені нарахували 132 крб. пенсії. Більше мали лише металурги та шахтарі, а мінімальна дорівнювала 70 крб. Це було справедливо і ні в кого ніяких протестів не викликало. Чому ж тепер ветеранів отак принижують? Чому нас усіх тримають на жалюгідних зараз тисячу – півтори гривень? Звідкіля з’явилися «пенсійні генерали», які отримують у 30-40 разів більше за учасників війни? Невже їм мало, вони ж і так мільйонери? Увесь час обдирають оцих бідних кріпаків і не можуть зупинитися. Прикро, що не можемо дочекатися справедливості.

Борис РАШЕВСЬКИЙ, с. Китайгород,
Царичанський район, Дніпропетровська область.

ВІД РЕДАКЦІЇ: ім’я Бориса Рашевського вже відоме читачам «Сільських новин». Рік тому у публікації «Село без свого дня» саме він в числі пекучих сільських проблем першим звернув увагу громадськості на відсутність у Китайгороді почекальні для пасажирів у напрямку Царичанка - Полтава. Після публікації матеріалу «Сільські новини» звернулися до голови Царичанської райдержадміністрації Дмитра Ковальова з проханням про будівництво павільйону. І до щойно минулого свята Петра і Павла працівники філії «Царичанський райавтодор» під керівництвом Михайла Левченка подарували китайгородцям новеньку гарну почекальню. Саме активна громадська позиція Бориса Мироновича стала поштовхом для вирішення чималої для жителів села проблеми.
Надто злободенною є і згадана ним давня українська ганьба – мізерність пенсій учасників війни, ветеранів праці з великим трудовим стажем. І водночас якогось дикого жирування на фоні цієї бідності «слуг народу». На прохання Бориса Рашевського наводимо декларацію одного з «пенсійних генералів», як влучно він їх називає - першого заступника голови Верховної Ради Адама Мартинюка. За 2011 рік той, за даними прес-служби Верховної Ради, напруженою працею у своєму кріслі заробив 235 тисяч 348 гривень, тобто майже 20 тисяч грн. на місяць. А позаяк досяг пенсійного віку, то отримав і державну пенсію - 213 тисяч 216 грн., або 18 тисяч грн. щомісяця. Але і цих 38 тисяч на місяць Адаму Івановичу, який до того ж користується ще й державною дачею, виявилося замало, і він, як нужденний громадянин, не посоромився отримати від бідної держави Україна 38 тисяч гривень матеріальної допомоги. І це член Комуністичної партії, яка проголошує гасла соціальної справедливості, а її члени дружно голосують за реформи, що впроваджують кричущу соціальну нерівність і далі безсовісно набивають свої кишені із державного бюджету.
Вочевидь, згадана пенсійна реформа Тігіпка, точніше її імітація, цілком влаштовує Адама Мартинюка і всіх 114 «пенсійних генералів» у Верховній Раді. До речі, коли народний депутат Олег Ляшко пообіцяв одібрати в Адама Івановича пенсію, той, вся Україна бачила - схопив його за горло… Більша частина українців, мабуть, далека від думки, що Адам Іванович зможе відмовитися від такої пенсії. Можна згадати діючий колись закон – зарплата плюс пенсія не повинні перевищувати 300 карбованців, та й адаптувати його до українських реалій. Звісно ж, власною волею на це Адам Мартинюк, борець за права трудящих, як він себе іменує, разом з іншими колегами не погодиться…Потрібна допомога.
На велику українську пенсійну несправедливість не раз звертали увагу й інші наші читачі. Але змінити її можуть лише законотворці у Верховній Раді. І ми всі, особливо ветерани війни і праці, маємо вимагати від них цього тепер, напередодні виборів. Діючий склад парламенту, з усього видно, цієї проблеми не вирішить. Бо, мов мала дитина, вже лише показує народу «язика»… Тому необхідно вимагати від кандидатів до наступного парламенту, які вже почали з’являтися в наших селах і містах, її першочергового вирішення. Тобто справедливої пенсійної реформи, яка б позбавила привілеїв отримувати щомісяця пенсії десятками тисяч із спільного Пенсійного фонду.

Підготував Григорій ДАВИДЕНКО.