Фахівці сільського господарства все частіше б’ють на сполох, адже цілком можливою є ситуація, коли вже за півтора роки в Україні не залишиться корів та свиней, дефіцитною стане й інша худобина та птиця. А здолає їх не люта закордонна хвороба – селяни самі пустять худобу під ніж і сто разів відхрестяться від того, щоб заводити її у майбутньому.
Пояснення банальне – 1 січня 2015 року набувають чинності положення закону «Про безпечність та якість харчових продуктів», які забороняють продаж сирого молока, сиру домашнього виробництва та м’яса тварин подвірного забою. На думку експертів, які взяли участь у засіданні Національного прес-клубу з аграрних та земельних питань, ці нововведення можуть поставити під загрозу саме існування тваринницької галузі в нашій країні.

Причина, яка 2009 року спонукала до ухвалення згаданого закону, є цілком благородною. Вона зумовлена, зокрема, тими міжнародними зобов’язаннями, які Україна перебрала на себе, та намірами оформити асоційоване членство в Євросоюзі. Зрозуміло, що вона тепер має грати за відповідними правилами. А вони мають на меті, насамперед, дотримання безпечності харчової продукції на всіх етапах її виробництва. До речі, в Європі заборонене молоко ручного доїння. Та й ми все частіше замислюємося над тим, що і якої якості споживаємо і чим харчуються наші діти. У цьому сенсі наміри законодавців цілком зрозумілі: здоров’я нації – понад усе.
Втім, є добрі наміри і такі собі реалії. Про деякі з них під час виступу на Прес-клубі розповів керівник напряму «Розвиток ринкової інфраструктури» Проекту USAID «АгроІнвест» Микола Гриценко. Він згадав сумну та повчальну історію. Протягом кількох років одна поважна родина, дбаючи про своє здоров’я, купувала розливне молоко на базарі, причому, в однієї продавчині літнього віку. Всі необхідні довідки, які засвідчували якість продукції, були в неї в порядку – бабусина корова була здоровою. Лихо чаїлося в іншому – нездоровою виявилася сама господиня.
Микола Гриценко лише розвів руками: здоров’я вітчизняних корів ще якось можна проконтролювати, проте селяни не проходять медичних оглядів, готуючи продукцію для продажу на базарі.
Якщо порівнювати з минулими радянськими часами, коли переважну більшість худоби утримували в колгоспах та радгоспах, відповідним чином був зорганізований і її забій. При цьому досягався дуже високий рівень переробки тваринницьких туш. Тепер все інакше: згідно з офіційною статистикою, нині в особистих селянських господарствах утримується 68,9% поголів’я великої рогатої худоби, яка здебільшого не лише відгодовується, а й забивається на селянських подвір’ях. Про дотримання санітарно-епідеміологічних умов тут годі й говорити. А ще варто згадати про те, що значна частина відходів потому вивозиться за межі населених пунктів і утилізується в полях та лісосмугах у доволі «вільній манері». Себто, скидається в ями і злегка притрушується землею – в кращому випадку.
Микола Гриценко розповів, що в одному з кримських сіл після того, як зійшов сніг, страшно було дивитися на лісосмугу, розташовану поруч, бо ж вона рясніла кістками та іншими відходами тваринницького походження.
Проект USAID «АгроІнвест» провів маркетингове дослідження щодо того, що найбільше непокоїть українських селян. 90% із них висловилися про відсутність або нестачу скотомогильників. Схоже, ця проблема таки дійшла до кожного.
Згадуючи про її негативний відтінок, селяни, тим не менше, затято продовжують забивати худобу на подвір’ях або в тінізованих місцях забою. Справа не в селянських лінощах, а в простих економічних розрахунках. Послуги сервісно-забійних пунктів є дорожчими, тож позначаються й на ціні м’яса, яке пропонується до продажу. А дороге м’ясо, зрозуміла річ, важче й реалізувати.
Варто згадати, що серйозні обмеження щодо забою худоби на подвір’ях уже запроваджувалися. Та селяни, як годиться, виявилися кмітливішими: брали поросят, поїли їх горілкою, щоб не верещали, а потому вивозили до лісу, де й забивали. Додому поверталися з готовим м’ясом.
Микола Гриценко наголосив, що з такими творчими підходами до Європи ми не потрапимо, що наше завдання – формувати цивілізований прозорий ринок, який забезпечить офіційні канали збуту, контроль над якістю та безпечністю продукції.
Отут нововведення «харчового» закону якраз і видаються доречними. Інша річ, що їх неможливо запроваджувати поспіхом, фактично – на голому місці. Попередньо треба сформувати та зорганізувати систему сервісно-забійних пунктів, мережу ринків живої худоби, пунктів по збору молока. Таку роботу передбачалося провести в рамках державної програми, розробленої Кабінетом Міністрів. Її концепцію навіть було запропоновано до обговорення у квітні 2010 року, але на цьому справа зупинилася. Кажуть, на заваді стала світова економічна криза.
Як наслідок – в Україні сьогодні лише 10 тис. пунктів по збору молока. Такі дані навів виконавчий директор Українського клубу аграрного бізнесу Олександр Вержиховський. А це, за його словами, вкрай мало. Бо торік господарствами населення загалом було вироблено майже 11 млн. т молока, з яких лише близько 2 млн. т було здано на молокопереробні підприємства. Решта продукції була реалізована на організованих та стихійних ринках.
«Якщо ми рухаємося шляхом побудови системи безпечності та якості на всіх ланках виробництва, то однозначно таку заборону (продажу м’ясо-молочної продукції домашнього виробництва – ред.) треба з певного моменту запроваджувати», - визнав Олександр Вержиховський. Інакше не реально проконтролювати всіх одноосібників, якість їхньої продукції та умови її виробництва. А відповідно – і загрози для здоров’я споживачів.
Болісно на ситуацію, що складається, реагує президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України Микола Миркевич. З одного боку, він покликаний відстоювати інтереси селян, які можуть потерпіти від запровадження жорстких заборон – серед них чимало пенсіонерів, які не мають інших засобів для існування, ніж утримування худоби. Водночас він наголошує, що, якщо держава не створить належних передумов для реалізації положень закону «Про безпечність та якість харчових продуктів», це дасть реальний поштовх для корупції. «Проста заборона продажу призведе до того, що хтось на цьому буде наживатися», - сказав він.
На його переконання, це також спровокує масове завезення ззовні тваринницької продукції, якість якої є доволі сумнівною.
При цьому Микола Миркевич також дорікнув і вітчизняним агрохолдингам, які пропонують свою «індустріалізовану» продукцію. «Та проблема, коли худобу забивають на подвір’ї, на мою думку, не така страшна, як інша – чим сьогодні годують худобу великі холдинги і що вони пропонують нам до споживання». За словами Миколи Миркевича, 85% сої, яка вирощується в Україні і йде на відгодівлю худоби, є генномодифікованою.
Натомість директор оптового ринку живої худоби «Чародій», розташованого в місті Жашків Черкаської області, Василь Поліщук нічого загрозливого у впровадженні положень закону «Про безпечність та якість харчових продуктів» не вбачає. «Якщо ми будемо постійно його відтерміновувати, то нічого путнього із цього не вийде. Якби ви побачили, як худобу забивають на подвір’ях, то ви б це м’ясо не їли. Ми маємо рухатися вперед, а не тупцювати на місці».
Інші учасники засідання Прес-клубу не підтримали його думку. Вони зійшлися на тому, що впровадження положень закону треба відтермінувати з тим, щоб підготувати сільське господарство до роботи в нових умовах. І бажано, щоб організацію сервісно-забійних пунктів та пунктів по збору молока взяли на себе сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи.
Такі підходи дадуть можливість і селянам утримувати худобу, і запровадити в Україні європейські норми щодо якості та безпечності продукції тваринницького походження за прийнятною ціною.

Тарас ТЕРНІВСЬКИЙ, Національний прес-клуб з аграрних та земельних питань.