Поточний № 42 (1379)

28.10.2021

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Чи повинен вибачатися?


13.10.2011

Нещодавно в одній із телепередач (ток-шоу з Шустером) прозвучало запитання для глядачів «Чи повинні українці вибачатися перед євреями...» Питання риторичне і поставлене, на мою думку, непродумано і навіть провокаційно. Бо у кожного народу є сини і доньки, якими він може по праву пишатися, а є й такі, які тільки ганьблять його. І не приведи Господи, якщо станеться так, що якийсь далеко не найкращий представник свого народу стане ним правити. Тоді лихо всім. Яскраві тому приклади в історії - Гітлер, Сталін, Пол Пот... Думаю, немає потреби всіх перераховувати.

АЛЕ НЕ ТРЕБА забувати, що в той же час, коли ці горе-правителі здійснювали свої неправедні, злочинні замисли, жили й інші люди, які заслуговують на всенародну пошану і велику повагу. Хочу переповісти невигадану історію періоду Другої Світової війни, яку мені розповіла очевидець і учасник тих подій Ірина Лукична Куляба з села Могилів Царичанського району:
- Батько наш, Лука Петрович, тільки почалася війна, був призваний до лав Радянської армії і відправлений на фронт. Як і більшість сімей у той час, ми з братом Борею (мені було 8 років, йому - 4) залишилися з мамою Марією Корніївною. Ввійшли німці, почався тяжкий період окупації. Комендантська година, обшуки, поліцаї, собаки, незвична німецька мова на вулицях, постійний страх - основні ознаки того жахливого часу.
Якось надвечір сусідка тьотя Саня привела до нас незнайому жінку. Про щось вони тихенько переговорили з мамою, потім вона пішла, а тьотя Клава (так наказала її нам називати мама) лишилася. Нам мама пояснила: «Якщо ми цю тьотю не сховаємо, то її уб'ють, бо вона єврейка. Житиме вона у нас на печі, а ми нікому-нікому про це не повинні говорити. Не дай Боже, проговоримось, німці дізнаються, уб'ють і її, і нас». Хоч ми були й маленькі, але всю серйозність ситуації зрозуміли. Недарма кажуть, що війна рано дітей робила дорослими.
Так почалося наше нове, сповнене ризику життя. Тільки обшук - ми на тьотю Клаву кидаємо рядно, закриваємо подушками, а самі скоріше на край печі, готові до непроханих гостей. Мама привітно, спокійно зустрічає поліцаїв. Вони обнишпорять кругом, заглянуть на піч, а там двоє дитячих усміхнених безтурботних облич. З тим і йдуть.
З розповіді тьоті Клави ми дізналися, що у Дніпродзержииську євреїв зібрали і тримали, наступного ранку повинні були розстріляти. Але їй допоміг втекти поліцай. Потім допомогла тьотя Саня, так вона потрапила до нас у село. Треба сказати, що тьотя Клава (справжнього її імені ми так і не дізналися) не хотіла жити за наш рахунок. Тому тьотя Саня привозила їй з міста пухову пряжу, з якої вона плела хустки. Потім тьотя Саня обмінювала їх на продукти.
Ось так ми прожили два роки з 1941 по 1943, до визволення села від німців. Два роки ризику, гри зі смертю. Мама наша, звичайна українська жінка, ризикувала своїм життям, нашими дитячими життями заради чужої нам жінки-єврейки. Добре слово треба сказати і про найближчих сусідів, які знали, що у нас хтось переховується, але ніхто з них нас не видав ні поліцаям, ні німцям. А знали про це ще в чотирьох хатах.
З приходом наших тьотя Клава ніби аж розум втратила, так зраділа. Потім поїхала до міста, обіцяла після закінчення війни повернутися. Та чомусь не судилося. Як склалася її подальша доля - ми так і не знаємо. Наш тато не повернувся з війни, загинув під Сталінградом. Можливо, і вона не дожила до кінця війни.
Ось така коротенька розповідь. Чи є вона типовою для того часу? Можливо, що ні. Але далеко і непоодинокою, це факт. Відомо, що в те страшне лихоліття справжні люди допомагали іншим, незважаючи ні на їхню національність, ні на статки, ні на загрозу втратити своє власне життя.
На жаль, іноді бездумна хвороблива ідея: чи то заволодіти світом, чи нав'язати свій суспільно-політичний устрій, або якась інша стає нав'язливою (євреям треба згадати Кагановича, Косіора, Леніна, Троцького, Дзержинського, інших) і тоді, як результат, мільйони загублених ними життів, понівечених доль. А в цьому випадку - втраченого дитинства. І питання про те, чи повинен один народ просити вибачення в іншого, просто безглузде. Не народи затівають війни, голодомори, голокости, а окремо взяті їхні маніакальні представники, бовдури-бузувіри, яким ніколи і ніде не буде прощення.

Наталя ШИРОКА, смт Царичанка, Дніпропетровська область.