Що давнє, то давнє. Про це нагадувало і старовинне курганне кладовище на Монашкиній горі, зруйноване ще 1972 року, воно налічувало близько 60 захоронень. Це тільки ті, які залишилися впродовж тисячоліть. Коли того року я запитав у керівника тих археологічних руйнувань, Ірини Ковальової, до якої епохи належать ті поховання, вона відповіла: «Бронза». Давненько, це десь близько трьох тисяч років до нашої ери, тобто десь п’ять тисяч років тому. Значить, в ту пору тут було осіле життя. У кочових племен кладовищ точно не було, їхні поховання розкидані по всьому степу. 

Та й чого не бути тут осілому життю? Адже наше поселення знаходиться якби в улоговині двох пагорбів, які своїми верхівками переходять у степ, захищаючи місцевість від зимових буревіїв та суховіїв літньої пори. А ще на схилах одного з тих пагорбів, знаходиться і наш байрачний ліс з його глибокими ярами та галявинами між ними.

А зі сходу відкривається простір до річки Самари, а з півдня до Дніпра, по яких ще в давнину проходили торгівельні шляхи. А в наш час ще й неподалік обласного центру та колишньої Самарської паланки. Так що наше поселення ще з давніх часів розташоване в дуже вигідній місцевості. 

Не знаю, як тепер, а в моєму дитинстві весняної пори ті галявини буяли різними степовими квітами та травами, кущами шипшини та глоду поміж ними. А в ярах та в пониззі річки Кільчень зарослями дерев та щебетанням птахів. А як любили ми осінньої пори, коли з дерев спадало листя, полазити по ярах, по коліна утопаючи в тому опалому листі. А скільки було груш-дичок, які нападають, то хоч валки греби, та такі солодкі. 

Траплялося й алича та ліщина, особливо біля річки. Багато було лисиць та зайців, зустрічалися і сови, так і сидить на дереві, вилупивши очі, начебто хоче тебе з’їсти. А в яру  ми бачили і вовка. В п’ятдесятих роках вони ще водилося, бо  за вбитого вовка колгосп платив 500 рублів, або корову давали, бо були випадки, коли вовки роздирали корів та овець.

А наприкінці п’ятдесятих на базі нашого лісу було утворено республіканський заказник – завезли диких кабанів, лосів, а косулі, було, так і ходять по степу стадами, а забачать людину, голови вгору і зникають в далині. Тепер вже цього немає.

 У перші роки нашої незалежності від Росії, коли в державі творився безлад, вся ця живність була вистріляна. Тоді багато було «мисливців» на дармівщину – за безцінь скуповувалися підприємства, а такі об’єкти, як клуби, стадіони, бібліотеки, які не приносили доходу, просто знищувалися. А тепер ще й землю хочуть продати, щоб повністю знищити наше хліборобське, національне.

 

Тож про скарби. Чи було колись щось знайдено в слободі – не знаю. Хіба що після революції був поголос, начебто в Чорній ямі пан Мізко затопив скриню золота. Тоді багато панства ховали свої скарби в надії колись повернутися. Можливо, що то був тільки поголос, а може? Адже ще 1962 року, в часи хрущовської відлиги, приїздив з Франції його син. Ходив понад Чорною ямою та все видивлявся, зайшов і до колишньої панської економії, пройшовся і по вцілілій алеї, засадженій з обох боків кущами бузку та горішини, спустився і до вигину річки Кільчень, де до революції в саду стояв панський маєток. Та так і поїхав, не сказавши ні слова. Про це мені розповідав охоронець радгоспного майна Василь Чигрин, який його супроводжував. 

Можливо, то був тільки поголос, а от  у степових курганах, може, щось і є. Адже ще в 1971 році у Товстій могилі на Дніпропетровщині було знайдено золоту пектораль скіфської цариці, а поховання дитини все було усіяне золотими бляшками, а окрім того, ще й 1195 золотих прикрас, не рахуючи виробів зі срібла та бронзи. І це в гробниці, яка була пограбована ще в давнину.  А інші могили?  Гайманова, Солоха, Чортомлицька, Куль-Оба та багато інших. Їхніми скарбами наповнені не тільки наші музеї, а й закордонні. Адже в наших степах яких тільки племен та народів не побувало, і кожен з них залишив по собі якийсь слід. Особливо багато поховань в Придніпров’ї та  Присамар’ї. Адже саме тут степи межують з такими великими ріками, як Дніпро, Самара та й наша степова красуня  – притока Самари Кільчень.

Колись в наших степах було багато курганів, так і височіли вони, приваблюючи до себе перехожих, тепер їх рідко побачиш – розорали, одні глиняні ями залишилися.

По вулиці Набережній, біля двору колишнього мешканця Антона Кузьменка, лежить плоска гранітна плита, яка своїми обрисами нагадує надмогильну стелу, які ще в докімерійський період ставили тодішні племена над могилами своїх померлих вождів, бо висікати обриси людини було заборонено за тодішніми релігійними уявленнями. А навпроти, на розі тієї ж вулиці, вкопана і друга плита, вже розбита на дві половини. За розповідями старожилів, ці стели колись стояли на високих могилах, над кручею річки Кільчень.

Скільки себе пам’ятаю, бо народився в тій хаті, там завжди, біля двору, під вишнею, стояла лавочка, а біля неї лежала і та гранітна плита. Там кожного погожого вечора, особливо у вихідні та в свята, збиралися сусіди на так звані «посиденьки» – поділитися новинами, згадати старовину, а то й так відпочити. Підходили і перехожі, особливо цікавилися гранітною плитою, – дуже вже вона була схожа на обриси людини, хоча ніякої обробки чи насічки там не було.

Тепер вже немає ні діда Антона, ні лавочки, та й хати тієї вже немає, збудованої ще 1905 року. На її місці стоїть вже нова, сучасна. Та й сусіди не спілкуються – настало нове життя. А стела та гранітна відсунута подалі від воріт та заросла бур’янами, – спасибі, хоч вціліла, жива ще. Я декілька разів намагався добитися, щоб забрали її до нашого краєзнавчого музею, та все марно. Чому наша влада не хоче прислухатися до подиху своєї ж української історії? А може життя стало інше, а тут ще й пришлого люду побільшало, особливо російськомовного.Пригадую, як одна молода особа, корінна мешканка Підгородного, побачивши свою подругу, вигукнула: «Ах какая ти…» Я проходячи біля них, запитав: «За що ти обізвала свою подругу «какою»? Дивиться вона на мене, – я такого не говорила, – вже українською мовою. «Як? Ти ж сказала на себе «какая», а на подругу – «ти», начебто вона також «кака», як і ти».  Дивляться вони на мене, а потім розсміялися, – дійшло, значить. Звісно, я запитав у дівчини, а скажи це якійсь тітці, вона б мене облаяла по-расейськи, що я ущемляю її права. У нас і державні службовці розмовляють російською. Тож і маємо запроданців з українськими прізвищами на Донбасі та  Криму. Та й в інших областях їх вистачає, особливо в Опозиційному блоці Верховної Ради, та на багатьох телеканалах. Це так звана «п’ята колона».

 

Пам’ятаю, 1963 року, по тій же вулиці, неподалік тої гранітної плити провалилася земля. Зійшлися сусіди, подивилися, але ніхто з них не міг пригадати, щоб тут колись був колодязь або якась інша будівля, скільки себе пам’ятають, тут завжди була вулиця. А яма була глибоченька. Підійшов й Іван Якович Санжаровський, подивився він на ту яму, а потім сказав: «У нас теж біля сараю ще 1959 року провалилася земля, і була така ж яма». І тут Антон Кузьменко пригадав, як його мати, яка народилася 1865 року, розповідала йому, що ті дві гранітні плити, одна з яких лежить біля їхнього двору, колись стояли на двох високих курганах. Сама вона тих курганів не бачила, про це їй розповідала її мати, а як осіли тут козаки, то на тих курганах стояли їхні вітряки. А ще розповідала, що за якогось губернатора ті два кургани були зриті, а земля пішла на вирівнювання шляху від Катеринослава до Новомосковська. Тоді багато навколишніх курганів пішло на вирівнювання того шляху. 

Це було за губернатора Андрія Фабра.

1852 року було переведено наплавний міст з Нових Кайдаків до центральної частини Катеринослава, який і з’єднав правий берег Дніпра з лівим. Тоді і почалося боротьба з кучугурами пісків, які починалися від лівого берега Дніпра і тяглися майже до сучасного селища Слобожанське. І вже наступного року бруківку було прокладено до Султанівки (Старе Клочко), а потім був намір прокласти її аж до Новомосковська. Але почалася російсько-турецька війна, і губернатору Фабру було вже не до впорядкування своєї губернії, бо Катеринослав було обрано як головний госпіталь для поранених захисників Севастополя. 

1858 року губернатора Фабра змінив Сіверс, на цьому і закінчилося впорядкування губернії. Згодом ту бруківку, яку було прокладено до Султанівни, замели піски. А шлях, спланований Фабром, з півдня на північ, так і залишився недобудованим. Це вже після війни цей шлях було забруковано військополоненими, а 1972-73 років був і заасфальтований. Тоді і стадіон наш біля Кільчені з пляжем було знесено, а на його місці була утворена об’їзна дорога в Підгородне.

Та повернімось до тих двох курганів. 

На мою думку, це були захоронення племінних вождів. І  відносяться ті поховання до так званої степової ямної культури V-IV тисячоліть до нашої ери. Ховали вони своїх племінних вождів біля річок, неподалік високих круч, а глибина поховальної ями сягала до 12 метрів. Про це написано в першому томі десятитомника історії України, виданого  у 1981-85 роках Академією наук. А місця, де колись були два кургани, треба було б дослідити, – просто так земля не провалюється. А стели ті, хоча б одна вцілила, повинні стояти біля входу до нашого краєзнавчого музею з відповідним написом, а не біля двору якогось мешканця та ще в бур’янах...  

Не забуваймо свою історію!