Поточний № 8 (1435)

10.12.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Чи є у Підгородному скарб?


29.06.2017

Якось, ще в 1989 році, я зайшов до редакції районної газети «Дніпровська зоря». Побачивши мене, редактор Володимир Холод підійшов до мене, взяв під руку: 
- От Ви пишете оповідки з історії рідного краю, в районі схвально відгукуються. А цікаво, чи знаходили в Підгородному якийсь скарб? Адже це давнє поселення
Благодатна земля
Що давнє, то давнє. Про це нагадувало і старовинне курганне кладовище на Монашкиній горі, зруйноване ще 1972 року, воно налічувало близько 60 захоронень. Це тільки ті, які залишилися впродовж тисячоліть. Коли того року я запитав у керівника тих археологічних руйнувань, Ірини Ковальової, до якої епохи належать ті поховання, вона відповіла: «Бронза». Давненько, це десь близько трьох тисяч років до нашої ери, тобто десь п’ять тисяч років тому. Значить, в ту пору тут було осіле життя. У кочових племен кладовищ точно не було, їхні поховання розкидані по всьому степу. 
Та й чого не бути тут осілому життю? Адже наше поселення знаходиться якби в улоговині двох пагорбів, які своїми верхівками переходять у степ, захищаючи місцевість від зимових буревіїв та суховіїв літньої пори. А ще на схилах одного з тих пагорбів, знаходиться і наш байрачний ліс з його глибокими ярами та галявинами між ними.
А зі сходу відкривається простір до річки Самари, а з півдня до Дніпра, по яких ще в давнину проходили торгівельні шляхи. А в наш час ще й неподалік обласного центру та колишньої Самарської паланки. Так що наше поселення ще з давніх часів розташоване в дуже вигідній місцевості. 
Не знаю, як тепер, а в моєму дитинстві весняної пори ті галявини буяли різними степовими квітами та травами, кущами шипшини та глоду поміж ними. А в ярах та в пониззі річки Кільчень зарослями дерев та щебетанням птахів. А як любили ми осінньої пори, коли з дерев спадало листя, полазити по ярах, по коліна утопаючи в тому опалому листі. А скільки було груш-дичок, які нападають, то хоч валки греби, та такі солодкі. 
Траплялося й алича та ліщина, особливо біля річки. Багато було лисиць та зайців, зустрічалися і сови, так і сидить на дереві, вилупивши очі, начебто хоче тебе з’їсти. А в яру  ми бачили і вовка. В п’ятдесятих роках вони ще водилося, бо  за вбитого вовка колгосп платив 500 рублів, або корову давали, бо були випадки, коли вовки роздирали корів та овець.
А наприкінці п’ятдесятих на базі нашого лісу було утворено республіканський заказник – завезли диких кабанів, лосів, а косулі, було, так і ходять по степу стадами, а забачать людину, голови вгору і зникають в далині. Тепер вже цього немає.
 У перші роки нашої незалежності від Росії, коли в державі творився безлад, вся ця живність була вистріляна. Тоді багато було «мисливців» на дармівщину – за безцінь скуповувалися підприємства, а такі об’єкти, як клуби, стадіони, бібліотеки, які не приносили доходу, просто знищувалися. А тепер ще й землю хочуть продати, щоб повністю знищити наше хліборобське, національне.
 
Наші степи
Тож про скарби. Чи було колись щось знайдено в слободі – не знаю. Хіба що після революції був поголос, начебто в Чорній ямі пан Мізко затопив скриню золота. Тоді багато панства ховали свої скарби в надії колись повернутися. Можливо, що то був тільки поголос, а може? Адже ще 1962 року, в часи хрущовської відлиги, приїздив з Франції його син. Ходив понад Чорною ямою та все видивлявся, зайшов і до колишньої панської економії, пройшовся і по вцілілій алеї, засадженій з обох боків кущами бузку та горішини, спустився і до вигину річки Кільчень, де до революції в саду стояв панський маєток. Та так і поїхав, не сказавши ні слова. Про це мені розповідав охоронець радгоспного майна Василь Чигрин, який його супроводжував. 
Можливо, то був тільки поголос, а от  у степових курганах, може, щось і є. Адже ще в 1971 році у Товстій могилі на Дніпропетровщині було знайдено золоту пектораль скіфської цариці, а поховання дитини все було усіяне золотими бляшками, а окрім того, ще й 1195 золотих прикрас, не рахуючи виробів зі срібла та бронзи. І це в гробниці, яка була пограбована ще в давнину.  А інші могили?  Гайманова, Солоха, Чортомлицька, Куль-Оба та багато інших. Їхніми скарбами наповнені не тільки наші музеї, а й закордонні. Адже в наших степах яких тільки племен та народів не побувало, і кожен з них залишив по собі якийсь слід. Особливо багато поховань в Придніпров’ї та  Присамар’ї. Адже саме тут степи межують з такими великими ріками, як Дніпро, Самара та й наша степова красуня  – притока Самари Кільчень.
Колись в наших степах було багато курганів, так і височіли вони, приваблюючи до себе перехожих, тепер їх рідко побачиш – розорали, одні глиняні ями залишилися.
По вулиці Набережній, біля двору колишнього мешканця Антона Кузьменка, лежить плоска гранітна плита, яка своїми обрисами нагадує надмогильну стелу, які ще в докімерійський період ставили тодішні племена над могилами своїх померлих вождів, бо висікати обриси людини було заборонено за тодішніми релігійними уявленнями. А навпроти, на розі тієї ж вулиці, вкопана і друга плита, вже розбита на дві половини. За розповідями старожилів, ці стели колись стояли на високих могилах, над кручею річки Кільчень.
Скільки себе пам’ятаю, бо народився в тій хаті, там завжди, біля двору, під вишнею, стояла лавочка, а біля неї лежала і та гранітна плита. Там кожного погожого вечора, особливо у вихідні та в свята, збиралися сусіди на так звані «посиденьки» – поділитися новинами, згадати старовину, а то й так відпочити. Підходили і перехожі, особливо цікавилися гранітною плитою, – дуже вже вона була схожа на обриси людини, хоча ніякої обробки чи насічки там не було.
Тепер вже немає ні діда Антона, ні лавочки, та й хати тієї вже немає, збудованої ще 1905 року. На її місці стоїть вже нова, сучасна. Та й сусіди не спілкуються – настало нове життя. А стела та гранітна відсунута подалі від воріт та заросла бур’янами, – спасибі, хоч вціліла, жива ще. Я декілька разів намагався добитися, щоб забрали її до нашого краєзнавчого музею, та все марно. Чому наша влада не хоче прислухатися до подиху своєї ж української історії? А може життя стало інше, а тут ще й пришлого люду побільшало, особливо російськомовного.Пригадую, як одна молода особа, корінна мешканка Підгородного, побачивши свою подругу, вигукнула: «Ах какая ти…» Я проходячи біля них, запитав: «За що ти обізвала свою подругу «какою»? Дивиться вона на мене, – я такого не говорила, – вже українською мовою. «Як? Ти ж сказала на себе «какая», а на подругу – «ти», начебто вона також «кака», як і ти».  Дивляться вони на мене, а потім розсміялися, – дійшло, значить. Звісно, я запитав у дівчини, а скажи це якійсь тітці, вона б мене облаяла по-расейськи, що я ущемляю її права. У нас і державні службовці розмовляють російською. Тож і маємо запроданців з українськими прізвищами на Донбасі та  Криму. Та й в інших областях їх вистачає, особливо в Опозиційному блоці Верховної Ради, та на багатьох телеканалах. Це так звана «п’ята колона».
 
А може, щось і є?
Пам’ятаю, 1963 року, по тій же вулиці, неподалік тої гранітної плити провалилася земля. Зійшлися сусіди, подивилися, але ніхто з них не міг пригадати, щоб тут колись був колодязь або якась інша будівля, скільки себе пам’ятають, тут завжди була вулиця. А яма була глибоченька. Підійшов й Іван Якович Санжаровський, подивився він на ту яму, а потім сказав: «У нас теж біля сараю ще 1959 року провалилася земля, і була така ж яма». І тут Антон Кузьменко пригадав, як його мати, яка народилася 1865 року, розповідала йому, що ті дві гранітні плити, одна з яких лежить біля їхнього двору, колись стояли на двох високих курганах. Сама вона тих курганів не бачила, про це їй розповідала її мати, а як осіли тут козаки, то на тих курганах стояли їхні вітряки. А ще розповідала, що за якогось губернатора ті два кургани були зриті, а земля пішла на вирівнювання шляху від Катеринослава до Новомосковська. Тоді багато навколишніх курганів пішло на вирівнювання того шляху. 
Це було за губернатора Андрія Фабра.
1852 року було переведено наплавний міст з Нових Кайдаків до центральної частини Катеринослава, який і з’єднав правий берег Дніпра з лівим. Тоді і почалося боротьба з кучугурами пісків, які починалися від лівого берега Дніпра і тяглися майже до сучасного селища Слобожанське. І вже наступного року бруківку було прокладено до Султанівки (Старе Клочко), а потім був намір прокласти її аж до Новомосковська. Але почалася російсько-турецька війна, і губернатору Фабру було вже не до впорядкування своєї губернії, бо Катеринослав було обрано як головний госпіталь для поранених захисників Севастополя. 
1858 року губернатора Фабра змінив Сіверс, на цьому і закінчилося впорядкування губернії. Згодом ту бруківку, яку було прокладено до Султанівни, замели піски. А шлях, спланований Фабром, з півдня на північ, так і залишився недобудованим. Це вже після війни цей шлях було забруковано військополоненими, а 1972-73 років був і заасфальтований. Тоді і стадіон наш біля Кільчені з пляжем було знесено, а на його місці була утворена об’їзна дорога в Підгородне.
Та повернімось до тих двох курганів. 
На мою думку, це були захоронення племінних вождів. І  відносяться ті поховання до так званої степової ямної культури V-IV тисячоліть до нашої ери. Ховали вони своїх племінних вождів біля річок, неподалік високих круч, а глибина поховальної ями сягала до 12 метрів. Про це написано в першому томі десятитомника історії України, виданого  у 1981-85 роках Академією наук. А місця, де колись були два кургани, треба було б дослідити, – просто так земля не провалюється. А стели ті, хоча б одна вцілила, повинні стояти біля входу до нашого краєзнавчого музею з відповідним написом, а не біля двору якогось мешканця та ще в бур’янах...  
Не забуваймо свою історію!
Леонід СІДАК, краєзнавець.
Дніпропетровська область.