Поточний № 49 (1236)

16.12.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Чим потаємніша війна, тим довше вона триває


25.03.2015

Цей вистражданий у теперішньому воєнному лихолітті вислів довелося почути від старшини танкової роти 93-ї Окремої механізованої бригади сержанта Федора Сідака. У квітні виповниться рік, як 45-річний ставний чоловік, батько трьох дітей, був мобілізований з рідного Китайгорода Царичанського району на передову. Тривалі бої з російськими агресорами, постійна напруга військових буднів дещо змінили його. Але давня залюбленість в життя справжнього майстра, який власними руками змурував чи не всю клініку східної медицини «Урусваті» і облаштував «Святе джерело» на Калитві, таки беруть гору – у погляді та ж усмішка і привітність до людей…

НЕЩОДАВНО командування частини надало йому кількаденну відпустку.
- Я їздив до батьків нашого полеглого побратима у Благовіщенку, це неподалік Дніпродзержинська, - розповів Федір Адамович. - Юліан Гунько служив у нашій бригаді механіком-водієм, віртуозно водив танк. Четвертого лютого він розміновував мінне поле тралом під вогнем ворога. Бойова машина наїхала на невиявлений фугас, який здетонував прямо під Юліком… Йому не було ще й 25-ти років. За бойові заслуги раніше він був представлений до ордена «За мужність» ІІІ ступеню, але отримати державну нагороду так не встиг. У підрозділі ми зібрали кошти Юліану на пам’ятник, він справжній герой України.
А по приїзді додому Федір Сідак знайшов час, щоб вже вдруге відвідати Могилівську ЗОШ І-ІІ ступеня, подивитися в очі дітям і ще раз переконатися у надзвичайній важливості своєї визвольної місії в Донбасі. Учні ставили йому запитання, які почасти брали за живе…
- А чи можна нашим бійцям приймати до себе людей з інших держав?
- Так, разом з нами, українцями, воюють росіяни, чеченці, грузини, представники інших національностей. Вік різний – наймолодшим 23 роки, а найстаршому, командиру танка - 60 років… Та старшим фізично важче з бронежилетом, зброєю тощо постійно стрибати на танк, негайно виконувати команду «Нора!», інколи на це і сил немає… Є й жінки, служать снайперами, медиками тощо. З іншого боку воює російська армія разом із приведеними нею козаками, чеченцями тощо, є й одурені пропагандою наші громадяни, найманці різні. Саме місцевих росіян з Донбасу російські загарбники під час атаки ставлять в перших рядах. Бо вони для них - чужі…
- А з чого почалася війна?
- Все сталося через те, що на Землі є і погані люди. Комусь не вистачило влади, комусь – грошей… У Донбасі є чимало обманутих людей, багато колишніх засуджених за кримінальні злочини. Доводилося бачити там газети за 2005-2006 роки, де вже говорилося про майбутню республіку «Новоросію». Зіграли на мовних відмінностях, які насправді нікому не заважають, на людських якостях. Це спеціально продумано робилося, і дехто необачно клюнув на цю криваву «приманку». Навіть полонені з Росії тепер каються: «Нам казали зовсім інше про Україну…» Надто пізно приходить до них прозріння. Путін – хвора людина. Він надзвичайно небезпечний навіть для людей своєї країни, які не підтримують війну.
- Чи вистачає на передовій військової техніки?
- Війна - така річ, втрати техніки є. У нашій роті 10 танків, практично щодня ремонтуємо їх, котки «летять», бувають різні неполадки навіть без бойових ушкоджень. Деталі танка громіздкі, все важке, треба помудрувати, щоб щось замінити чи полагодити, ще й обстріли чи не щодня. А щоб помити повітряний фільтр, наприклад, треба нагріти 150 літрів води – на себе стільки води не гріємо, як на танк…
- А в бою Ви бачите близько ворогів?
- Переважно стріляємо на відстань 3-5 км, снаряд летить на 10 км. Ми виїжджаємо на бойові позиції, стояти на місці не можна, треба рухатися. У нас є майор Євген Межевикін, він, як шахіст, продумує картину кожного бою. Намічаємо різні ходи, щоб була можливість маневрувати. Та під час бою в кожному танку можуть виникнути свої проблеми. Постійна напруга – що і звідкіля піде? Чи встигнемо належно зреагувати? А Росія застосовує проти нас ще й касетні боєприпаси, ця зброя заборонена міжнародними угодами. В одному з боїв у танк три рази влучили з ручного протитанкового гранатомета, він горів, хлопці виручили – погасили. Ще раз під час несподіваного обстрілу ми «пірнули» в підвал, а в танк попали, і він загорівся. Та «Бульбаш» вискочив і під обстрілом загасив. Хлопці щодня на фронті роблять те, що пізніше назвуть героїзмом.
- Чи зустрічаєтеся на передовій із земляками?
- Так, довелося побувати під Горлівкою, Маріуполем, в різних місцях Донбасу, чимало земляків з Дніпропетровщини зустрів. Останнім часом перебуваємо на позиціях неподалік Пісок, Тоненького, Донецького аеропорту. Там бачуся з китайгородцем Миколою Писанцем, він з побратимами-кіборгами був у Донецькому аеропорту, зустрічаюся з хлопцями з Царичанки, Хутірського Петриківського району. Провідував у Могилеві-2 Валерія Погорілого після контузії. А мій брат Данило воює під Попасною.
- Не буває так, щоб наші бійці сварилися між собою?
- Зрідка трапляється й таке… Але дуже швидко минає. Коли до бою залишається дві години, всі думають, прощаються один з одним і одразу вибачають якісь недоречності. На фронті відбувається переосмислення всіх подій, тут вчишся цінувати життя. Важко переживати тривалу розлуку з рідними, але наш священний обов’язок – захищати їхній спокій, свою Батьківщину. Неподалік позицій у нас є будиночок, стіни якого обклеєні дитячими малюнками і листами. В ньому вустами дітей мовить істина, і це місце для нас є справжнім храмом, з якого маємо велику підтримку. Ваші листи, діти, додають нам наснаги до впертої боротьби з окупантами. Нами всіма править Бог. Треба змінювати себе на краще, самовдосконалюватись, більше читати, вміти не лише чути, а і аналізувати всі непрості події сьогоднішнього дня. Обов’язково слід зберегти усі діючі в Дніпропетровщині школи – це наше майбутнє. Мене це турбує і як батька двох доньок-школярок.
- А що треба зробити, щоб війна пошвидше закінчилася?
- Як не важко, та я воюю з думкою, що колись помирюся з людьми, які взялися за зброю проти нас. Бо війну з Україною розпочали насправді не вони, а сусідня Російська Федерація. Її Верховна Рада України уже визнала агресором. Правду про це потрібно донести до всього світу і насамперед до всіх українців. Чим більш війна потаємна, тим довше вона триватиме. А ще нам в Україні потрібне розуміння, що від ворога, якою б овечою шкірою він не затулявся, треба відбиватися усіма засобами, і збройною рукою також. Сьогодні кожні картоплина і цибулина, привезені волонтерами на передові позиції, теж стріляють по окупантах, бо додають бійцям фізичних і духовних сил. Споконвіку на Русі завжди разом виходили назустріч ворогу, ніколи не показували наляканої спини. Щоб тут спокійно жили родини, сіяли хліб… Готуємося до війни – значить, буде мир.
Як почесний гість Могилівської ЗОШ І-ІІ ступеню Федір Сідак розписався на шкільному національному прапорі. І пообіцяв привезти для шкільного музею з передової гільзи, осколки з «граду», понівечені в бою каску і котелок – живі артефакти сьогоднішньої російсько-української війни. Діти побажали воїну-земляку здоров’я, перемоги і миру. Один із молодших учнів несподівано щиросердно вигукнув:
- Бажаю Вам безсмертя!
А старшокласник Андрій зізнався:
- Знаю, що нам не дадуть зброї, якщо росіяни полізуть далі в Україну. То ми робимо арбалети, щоб хоч чимось відбиватися від ворога…
Такі козацькі слова було приємно почути загартованому в боях воїну. Через два дні він відбув на фронт, до побратимів. Могилівська та Китайгородська школи разом із сусідами Федора Адамовича зібрали на передову продукти. Там інколи і приготувати гаряче ніяк, тож смачненьке з дому допомагає. А ще усіх цікавить українська політика, хоча останні викриття нецільового використання урядом державних коштів викликають занепокоєння.
– Подібне відбувається через те, що мало людей з фронту пішли у владу, – вважає Федір Сідак. – Згадайте, як було після попередньої війни? На відповідальні посади призначали фронтовиків, а їхніми заступниками – відомих спеціалістів. І справа йшла вперед. Ну не може такого бути, щоб тут, де нічого не падає щодня на голову, наші люди не змогли зробити потрібне для найважливішого – зупинення агресора і мирного життя! Просто не всі розуміють, що це потрібно перш за все для того, щоб український народ жив на своїй землі.
Дев’ятого березня на УТ-1 демонструвався талановито зроблений фільм «Я - війна». У ньому старшина роти 93-ої Окремої механізованої бригади Федір Сідак в одному з інтерв’ю розповідає про український Донбас, оповитий вогнем. Україна знову в огні, як писав колись Олександр Довженко. І розпочали тут страшну братовбивчу бійню ті ж самісінькі верховні ляльководи з Кремля, що і Другу світову. Вони мають лише різні ймення, а суть їхніх підступних дій – та ж самісінька: загарбати побільше земель, побільше світу Божого, як писав Шевченко, в пути закувати.... Та цього разу, будемо щиро в це вірити, їм не вдасться уникнути Нюрнберзького процесу. Рано чи пізно він таки буде над новітнім російським фашизмом.
Наближається 70-річчя Перемоги над фашизмом німецьким. Відтепер у Китайгороді у почесному строю з ветеранами Другої світової разом стоятимуть вже демобілізовані на той час Федір Сідак, Микола Писанець, Віктор Стратій (а Юрій Бражник, Валерій Кучугура, Іван Демченко та інші односельці ще нестимуть свою вахту. А ми по всіх селах і містах України молімося за їх повернення з фронтів якнайшвидше, бо захисник держави – то важелезна чоловіча робота… А ще нам усім, в Україні сущим, слід оточити увагою і підтримкою родини живих і полеглих воїнів визвольної війни. Увагою і владною, і людською.

Григорій УКРАЇНЕЦЬ. 
На знімку: сержант Федір Сідак з колективом Могилівської ЗОШ І-ІІ ст.
Фото автора.