Мої подруги через дорогу, Віра і Надія, у минулому році померли. Одна за одною, ніби зговорилися. Їх і поховали поруч. А для мене то було непоправне горе. Довго після того не могла знайти собі місця. Адже для мене вони були не лише подругами – рідними людьми. Разом ходили до школи. Разом працювали у колгоспі на фермі, разом залишилися без роботи, коли наших корів вирізали, а ферму «розбомбили», розібравши аж до фундаменту. Може, я неправильно розумію, але хіба це називається реформами, коли люди втрачають роботу, коли у селі закриваються школи, клуби та лікарні, коли молодь тікає до міста? Це, вважаю, загибеллю сільського життя.

Так ось, ще десять років тому на мій 60-літній ювілей, крім моїх добрих подруг Віри і Наді, до мене завітав сільський голова з музиками. То були учасники художньої самодіяльності тоді ще діючого сільського будинку культури. Допізна їх частувала своїми фірмовими варениками з потрібкою та пиріжками з капустою, домашньою ковбасою, голубцями. А вони увесь вечір співали мені пісні «Рідна мати моя», «Два кольори», «Черемшина», «Чорнобривці». Було це ніби уві сні. Через якихось десяток років все змінилося – тепер і сільради вже немає, і я сиджу одна-однісінька у своїй хаті на околиці села. Навіть донька не спромоглася приїхати із Києва – боїться коронавірусу.

Ніби все, що хотіла, сказала. А до редакції прохання: не забувайте друкувати тексти пісень, які нам дуже дорогі. Розмістіть, будь ласка, слова пісні «Ой там на горі, ой там на крутій».

От і все. Будьте здорові. Аби про вас завжди пам’ятали! А мене вже всі забули...