Історик запорізького козацтва Дмитро Яворницький визначає місце загибелі князя Святослава біля Ненаситецького порогу. 1913 року на Монастирській скелі була встановлена чавуннана плита з написом: «В 972 году у Днепрових порогов пал в неравном бою з печенегами русский витязь, князь Святослав Игоревич».

Перед затопленням дніпрових порогів плиту зі скелі було знято і встановлено неподалік Дніпра, на площі села Микільське Солонянського району.

А письменник Семен Скляренко у своєму романі «Святослав» вказує вже інше місце загибелі князя – на Хортиці, на так званій Чорній скелі, де Святослав із залишками свого війська, 5 воїнами, мужньо оборонявся, але був убитий. За іншою версією, щоб не потрапити в полон, заподіяв собі смерть, встромивши меча в груди.

Але ж, ні, біля Ненаситецького порогу, ні на Хортиці, не було знайдено жодних останків 22 000 армії Святослава, а також, як пишеться в деяких публікаціях, ще й 40 000 кінноти печенігів. Та й народ не зберіг жодних переказів про ту битву. Що й не дивно, бо в ту пору причорноморські степи являли собою Дикий степ, де кочували орди кочових племен, водилося безліч дикого звіра та птаства, а річки та озера кишіли рибою, і ніякого осідлого людського життя.

Та повернімося до юнацьких років князя Святослава. На той час на межі з київськими землями, з обох сторін річки Рось, кочували дрібні азійські племена, відомі нам під загальною назвою – чорні клобуки, до яких входили ковці, берендичі, каєпичі, турпії та інші родові племена, залежні від київських князів. Серед цих племен і провів свої юнацькі роки Святослав, перейнявши від них і їхні степові звичаї. І, як зазначив літописець: «Не возив із собою котлів, і м’яса не варив, а тонко нарізавши конину чи звірину, запікав її на вогні. І наметів не возив, а підкладавши під себе пітник, а сідло в голову, спав. І всі воїни його були такими». Це кочівницький спосіб життя. І ще: «…голову брив, залишаючи тільки пасмо волосся на маківці. Вуса не збривав, а бороду брив. Ще й сергу носив в одному вусі, що означало знатність роду».

Чим не козак? Недаремно історик Михайло Грушевський називав Святослава «Запорожець на престолі». Це була клобуцька мода, а не печенізька, як вважають деякі історики. Печеніги кочували в той час за межами Хозарського каганату, десь в сакських  степах Передкавказзя. Та й саме виникнення козацтва пов’язане з клобуцькою степовою вольницею. Це підтверджує Воскресінський літопис і старовинна народна  лубочна картина «Козак Мамай», на якій бачимо типові риси кочівника азійського походження. Та й серед козаків побутував переказ, що після зруйнування монголами Києва 1240 року, перші козаки великою силою вийшли зі степових просторів київського Поросся. І оселилися зі своїм отаманом Амлином спершу в Самарських пущах, а потоім і за порогами. Від тих козаків і було започатковано Запорізьке козацтво.

Та повернімося до розповіді про Святослава.Провівши свою молодість серед просторів безкрайнього степу, Святослав не любив гамірливого Києва, і тільки настирливі домагання його матері, княгині Ольги, та ще й її хвороблива старість змусили його посісти княжий стіл, коли йому було вже 22 роки.

Тож, ставши князем, Святослав не всидів в Києві, і вже наступного 965 року, зібравши дружину, вирушив на завоювання Хазарського каганату, який перешкоджав торгівлі русів з країнами Сходу, грабуючи обози торгових людей та захоплюючи в неволю купців та дружинників.

Спершу Святослав вирушив на Оку та Волгу і повернув до Київського держави слов’янські племена вятичів, які стали залежні від хозарів. А потім, спустившись на низ Дону, зруйнував їхню столицю Ітіль, опісля підкорив ще й напівдикі племена ясів та касогів, заснувши на Тамані Тмутараканське князівство. Хозарський каганат як держава перестав існувати.

Повернувшись до Києва, Святослав застав посланців візантійського імператора Никофора Фоки, який просив князя допомогти йому в боротьбі проти дунайських болгар. Бо болгари ще за їхнього царя Симеона підбили під себе весь Балканський півострів, а за наступного царя Петра ще й змусили Візантію платити їм данину. Святославу бажана була така нагода розширити свої володіння ще й на Балканах. І він вже 968 року, взявши із собою 60 000 війська, вирушив на Дунай, і під Доростелом розбив тридцятитисячне військо болгар. Для болгарського царя Петра це було таке потрясіння, що він занедужав, а невдовзі і помер.

А тим часом, поки Святослав воював у Болгарії, печеніги обложили Київ. Бо, розгромивши Хозарський каганат, Святослав відкрив шлях кочівникам, які і заполонили степи Північного Причорномор’я. І тільки щасливий випадок, про який розповідає літописець про воєводу Претича, перешкодив печенігам захопити Київ і взяти в полон княгиню Ольгу та її онуків.

Після повернення до Києва Святослав відігнав печенігів в степ, і знову став збиратись на завоювання земель в Придунав’ї.

Але кияни та й сама княгиня Ольга стали нарікати князю, що занехаяв він землю руську, матір свою і онуків, шукаючи слави собі в чужих землях. А княгиня Ольга так і сказала: «Тільки після моєї смерті». Через три дні вона померла. Поділивши князівство зі  своїми синами, Святослав знову вирушив за Дунай.

Але поки Святослав перебував в Києві, новий імператор Візантії Іоанн Цимісхій замирився з болгарами, і вони вирішили не допустити русичів до завоювання їхніх земель. І вже біля Переяславця їх зустріло озброєне військо болгар. Святослав розбив болгар, захопив Переяславець, а потім і Доростол.

Довідавшись, що це греки намовили болгар, Святослав захопив болгарську столицю Великий Преслав і вирушив до кордонів Візантійської столиці і обложив Андріанополь. Але імператор Цимісхій, зібравши 45-тисячне військо, розбив військо Святослава і, як оповідає візантійський історик Лев Диякон, на полі бою греки втратили 20 000 воїнами, а русичі 15 000.

Зазнавши поразки, Святослав повертається в Доростол. Але Цемісхію треба було не допустити Святослава до завоювання своєї держави. І він облягає Доростол. Три місяці тривала облога міста, русичі хоробро захищалися, робили вилазки, але зазнали тільки втрат. А з настанням сутінок місто освітлювалося вогнями, то воїни Святослава справляли тризни, спалюючи на вогні своїх воїнів. Смуток огортав кожного, чулися голоси невдоволених, а там почався і голод. І вже не поодинокі воїни, а все військо почало ремствувати за безславний похід на Візантію. І Святославу нічого не залишалося, як піти на переговори. 

23 липня 971 року відбулася зустріч Святослава з візантійським імператором. Цимісхій дав згоду без перешкод пропустити військо русичів. А Святослав зобов’язувався не претендувати на візантійські володіння в Криму та на Балканах. Після підписання договору військо Святослава не тільки без перешкод була випущена з Доростола, а ще й отримала  харчі на дорогу. А при розподілі хліба – по дві міри на кожного воїна візантійці підрахували, що з 60 000 воїнів Святослава залишилось тільки 22 000. Тобто Святослав втратив 38 000 своїх воїнів. Уклавши мирний договір зі Святославом, Цимісхій посилає до печенігів свого посланця Феофіла Євхаіцького з подарунками, щоб той намовив їх не допустити повернення війська Святослава на батьківщину, бо з загибеллю войовничого князя печеніги без перешкод можуть заволодіти величезними просторами Придунав’я, заселених слов’янськими племенами тиверців та уличів. А військо Святослава вирушило до Києва суходолом через землі тіверського князівства. Але передові загони русичів донесли князю, що землі тиверців вже зайняли печеніги. І князю, обтяженому величезним обозом з пораненими, нічого не залишалося, як повернутись до гирла Дунаю. І вже звідти, через землі слов’янського племені уличів, дістатись до гирла Дніпра, до так званого Білобережжя.

Перепочивши, Святослав відсилає воєводу Свинельда з його варягами до Києва, щоб той зібрав військо і прийшов на допомогу. Цілу зиму перебувало військо в Білобережжі, але допомоги від Свинельда так і не було. І Святослав вирішує пробиватись на батьківщину через заслон печенізької кінноти суходолом і на човнах. Печеніги переслідували їх аж до порогів. Не маючи змоги долати пороги проти течії, Святослав вирішує отаборитись біля останнього з Дніпрових порогів, на величезному острові, який в ту давнину мав назву Дубовий,  а в козацькі часи отримав назву Пурисовий, за прізвищем запорожця Пуриса, який там рибалив зі своєю ватагою.

Дні і ночі палали вогнища в таборі Святослава, але закінчилися харчі і почався голод. І, як оповідає літопис, за кінську голову давали по пів гривні ( тоді гривня – це  був видовжений злиток срібла вагою 204 грами).

А печеніги, ці степові вовки, не наважуючись битися у відкритому бою, стрілами закидали острів. 

Літопис не повідомляє про останню битву русичів з печенігами. Можна тільки згодуватись, що при спаді весняної повені печеніги вдерлися на острів, і русичі, зморені голодом та значними втратами, загинули в нерівному бою, поліг і Святослав.

Печенізький князь Куря звелів окувати череп Святослава золотом і пив з нього. Те ж вдіяли й інші печеніги, з черепів Святославового війська. І як оповідає Уварівський літопис, на чаші тій був напис: «Чужих желая, своих погубил». А  в одному із списків Тверського літопису ще й читаємо: «И есть чаша сия и доныне хранима в казнах печенежских. И  п…ху же из нее князи со княгинею в чертозе, яко поимаются., глаголяще: - Каков был сей муж, таков будет и родившиеся от нас. Тако же и вои его, лбы исковавши среблом, пиюще из них.»

Остання згадка про чашу із черепа Святослава відноситься до 1425 року, де чаша та ще знаходилася в скарбниці литовських князів Радзивілів. А де тепер? Невідомо.

Внаслідок войовничих походів Святослава Київська держава позбулася тіверських та улицьких князівств, про які ще в  ХІІ столітті згадувалося як давно втрачених. А ще раніше, завоювавши Хозарський каганат, який стримував кочівників, печеніги заполонили безкраї степи Причорномор’я, винищивши слов’янські  поселення і стали загрозою для Київської держави.Це були славні походи, але безславно закінчилися.

Більше тисячі років минуло відтоді, але місце загибелі війська Святослава невідомо і досі.

Мандруючи тоді ще малозаселеними просторами колишніх вольностей запорізьких, Яків Новицький записав від жителя Олександрівської слобідки (тепер в межах міста Запоріжжя) І. Савоськи таку розповідь: «Як був я ще парубком, то було рибалимо на порогах. З нами рибалив і старий дід Орел, він був запорізького коліна. На Пурисовому острові, розповідав він, побито армію якогось чужоземця. Острів Пурисів в давнину був дуже великий, і ріс на ньому добовий ліс, а подекуди і груші. Були на тому острові і два городки, а як була велика вода 1845 року, то позмивало так, що й сліду не залишилося. Того ж року багато і лісу полягло. Тоді ж на острові вирито глибоку яму, повнісіньку людських кісток. Як глянеш, було, на ті голови, то аж мороз поза шкірою дере.»

А другий мешканець села Федорівка М. Кирик теж розповідав: «На цьому острові багато людських кісток. Сіді розказували, що там в давнину билися два царі, і в одного царя вилягло ціле військо. Було це дуже давно». 

А Федір Горинець ще й доповнив: «Як був я ще малий, і пасемо ми німецьку череду, то скрізь по піску було багато невеличких могилок, обкладених камінцями. І було часто знаходимо мідні наконечники стріл, особливо після великого вітру або після дощу. Так і лежать на поверхні».

1877 року після великої повені Яків Новицький сам був свідком, як на значній території острова Пуриса було підмито товщу людських кісток. І  тому робить висновок, що тут колись було велике побоїще.

Тепер вже цього не віднайти. Дніпрова вода, піднята Запорізькою ГЕС, все затопила. А після утворення Каховського водосховища ще й затопили Великий Луг Запорізький, який був годівницею всього війська Запрізького з його унікальною флорою та фауною. Це була легендарна країна Гілея, про яку писав ще Гомер.

м. Підгородне, Дніпропетровська область.