Мій батько, Павло Гнатович, загинув під час війни, не доживши до Перемоги всього два дні. Він визволяв Польщу і Чехословаччину, недоїдав і недосипав, як і його бойові побратими, і, напевно, сподівався, що після війни разом з дружиною та сімома дітьми матиме достойне життя.
Мама ще довго виглядала батька – не вірила, що загинув. Адже в листах він завжди писав: «Якщо хтось скаже, що мене вбили – не вірте. Я заговорений. Чекайте».
Так мама, Олена Фролівна, і чекала батька, аж поки у 1948-му, зморена і вироблена, зістарена і хвора, померла. І тоді нашою мамою стала бабуся, Анастасія Іванівна.
Важко все те згадувати. Адже у моїх батьків не було молодості, у мене та моїх сестер – дитинства. Але всі ми зуміли піднятись на ноги. І нехай ніхто з нас не став відомими особистостями – ми стали людьми. І я, і мої шестеро сестер все життя працювали на фермі доярками. Пам‘ятаю, о четвертій ранку поспішали на вранішню дойку. А які в нас корови були – менше 5 тисяч літрів молока на рік не давали. А як я любила свою роботу, своїх корів, які все розуміли. Шкода, що зараз на місці ферми лишились одні руїни…
Я не випадково почала свою розповідь зі свого батька, який загинув у Німеччині, визволяв Польщу і Чехословаччину. Сьогодні ми просимось до Європи. З одного боку це правильно - життя ж там краще, аніж у нас. Хоча я вважаю, що і наша частка праці є в тому, що вони там живуть краще. Адже колишній СРСР завжди допомагав європейським країнам. Мене хвилює інше: а де була б та Європа, аби не мій батько, аби не мільйони інших героїв, які полягли і за їхню європейську незалежність? Гадаю, ми вже давно заслужили, аби бути в Європі.

Ганна ЯВТУШЕНКО. м. Павлоград,Дніпропетровська область.