Цю оповідку я чув ще в дитинстві. Тоді в Підгородному мешкало ще багато корінних жителів, які пам’ятали перекази своїх батьків про старовину: як зачиналася слобода, хто з козаків де поселився. А ще можна було почути різні оповідки. В ті роки, після війни,  на які припало моє дитинство, люди жили бідно, тяжко працювали, відбудовуючи міста і села, заводи, колгоспи та свої попалені хати, але жили дружно, допомагали один одному, і хат своїх ніколи не замикали, хіба що віник поставлять біля вхідних дверей. Не те, що тепер, – кожен живе своїм окремим життям, – позакривалися в своїх хатинках, що й на вулицях нікого не побачиш. Тож про ту оповідку, яку  чув ще в дитинстві.  Було це невдовзі після знищення Запорізької Січі московськими загарбниками. Тоді багато козаків, які не пішли під турка чи в Чорноморію, тинялися по слободах, вибираючи собі місця для прожиття. 

 

Прибився до нашої слободи якийсь козак з Полтавщини. Роздивився він місцевість, а побачивши, що слобода розташована в пониззі двох пагорбів та ще з річкою і лісом, вирішив тут  оселитися. Дуже вже сподобалася йому ця місцина. А був той козак майстровитий, багато чого вмів він, але найбільше любив  вітряні млини. Пішов він до слобідської управи, щоб дали йому клапоть землі, що на горі, де колись була сторожова вежа козаків. Але там відповіли, що земля вже вся роздана, а якщо він хоче взяти той клапоть на горі, хай звертається до батюшки, бо земля та церковна.

Пішов він до батюшки, розказав, що хоче купити той клапоть землі, що на горі, і збудувати там млин. Вислухав його батюшка та й каже: «Продати той пагорб я не продам, бо то земля церковна, а краще, як ти збудуєш там млин і будеш ділитись зі мною заробленим». Так і домовились.

А козак той був багатий. Найняв він майстрових, збудували вони йому млин, ще й мірошника найняв, щоб молов зерно козакам та поселенцям.

Одного разу щось заморудилося йому. Дуже вже спокійним стало його життя. Захотілося побути на самоті, згадати Січ, своїх козаків-побратимів та помилуватись місцевими краєвидами. Відпустив він мірошника додому, а сам вирішив тут і заночувати. Дуже вже любив це  місце. Тихо навкруги, тихо, куди не глянь – одна далечінь безкрая. А тут ще й місяць почав сходити і розлився блідим світилом по всьому степу. А небо чисте, чисте, тільки зірки мерехтять. Замилувався козак, поринувши в думки. Раптом чує, начебто хтось зайшов до його млина. Дивиться, аж то козак з довжелезними вусами, з оселедцем на голові та ще й в жупані. Став той козак біля дверей та й гукає: 

– Ти що, Йосипе, не впізнав мене?  

Той  став придивлятися до  козака:

 – А … так це ти, Матвію? – і враз промайнуло в голові: – Так тебе ж ляхи замучили, ще й на палю посадили. 

 – А … що було, то було, забудь про це, – каже козак, а сам очі відводить, – ну, а ти як сюди забрався? – щоб відволікти від відповіді, питає козак в Йосипа. 

– Та як сподобалося місце, то й живу тут, млин збудував…

– Та я бачу. В гарному місці ти збудував млин. А чи знаєш ти, що неподалік твого млина сторожові козаки перепоховали давнє захоронення якогось скіфського царя? 

– Ні, я цього не знаю і не чув.

– Куди тобі чути, навіть місцеві козаки і ті не знають, бо це велика таємниця. Я сам був в тій сторожі і знаю, де те захоронення, це вже потім я пішов на Січ.

– А що  ж то за поховання, розкажи, Матвію. 

– Того я і прийшов, щоб розказати тобі, хорошим ділом ти зайнявся, що годуєш хлібом людей. Тож слухай, Йосипе, ти ж мій побратим, тільки тобі і розкажу. А було це ще тоді, коли я служив в Самарській паланці сторожовим козаком. Ось тут, де твій млин, тоді стояв височенний степовий курган. І сторожовим козакам захотілося дізнатись, що знаходиться в тому кургані. Тож і вирішили вони його розкопати. Дійшовши майже до дна, вони наткнулися на перекриття з товстих дубових колод. Розібравши перекриття, вони побачили саркофаг, який стояв на вирізьблених з левовими пащами, ніжках. Розкривши кришку саркофагу, вони аж ахнули: все поховання було усипане золотими бляшками та штучними квітами із самоцвітів, які аж переливалися в променях вечірнього сонця. А там, де в небіжчика була шия, лежав масивний золотий обруч, з подовженням на грудях з якимись замальовками. А кисть руки стискала меч, неподалік якого лежав пергаментний згорток.

Не наважуючись розкривати одяг небіжчика, сторожа дала знать про це паланкового отамана. Глянувши на пергаментний згорток, отаман сказав, що це закляття і наказав перезахоронити саркофаг в іншому місці і нічого не брати з того поховання, щоб не було якоїсь біди. А місце, де колись стояв курган,  залишити як місце спостереження, - не будуть же козаки насипати такий величезний курган.

– А де ж вони його перепоховали? – запитав Йосип.

– А тут, недалеко, – і вказав місце, де знаходиться те поховання, - тільки я не раджу розривати його, – сказавши це, козак де й подівся. Глянув Йосип - нікого немає, вийшов надвір – нікого, тільки місяць як світив, так і світить. Чи не примарилося це йому? Але запам’ятав слова козака, де знаходиться те поховання.

А Куцак, степовий чорт, який гуляв тої ночі біля млина, та й підслухав, що говорить той козак Йосипу, побіг та й розказав своєму другу, водяному чорту Синьку, про те степове поховання. І вирішили вони позбиткувати над козаком Йосипом. 

Але спершу, як продовжити розповідь, треба розказати, чому польового чорта назвали Куцаком, а водяного чорта – Синьком.

Тож про Куцака. Коли він був ще молоденьким, пустотливим чортенятком, або, як у нас кажуть, шибеником. Якось вже пізньої ночі прогулюючись в лісі біля нашої річки Кільчені, він побачив вовка, який після вдалого полювання, залізши в кущі терну, міцно спав. Тож побачивши сплячого вовка, він аж заверещав, що трапилася нагода побавитись. Виламав він довжелезну лозину з того куща та й став нею штрикати сплячого вовка. А вовк, думаючи, що то якась лісова дрібнота лазить по ньому, тільки здригався та відмахувався хвостом.

Дивлячись, що лозина не дошкуляє вовку, виламав він вже товстелезну ломаку, та й став нею штрикати того вовка. Прокинувся вовк, дивиться, аж то чортеня, та й став шкірити на нього зуби. А чортеня це тільки забавляло. Та й стало воно замірятись тою ломакою на вовка, то наступаючи, то відступаючи від нього. Не витерпів вовк та як схопиться, та за чортеням. Бачить чортеня, що непереливки, та на дерево. А вовк як стрибне та за хвоста його. Та й відкусив половину хвоста. З того часу люди і стали називати того степового чорта  Куцаком.

А чого водяного чорта стали називати Синьком? Так він сам винний. З давніх-давен водяні чорти опікувалися водяними млинами. А тут козаки почали будувати млин і в степах, на високих пагорбах. А водяний чорт, побачивши це, вирішив – якщо млин, то вже й його, та й став господарювати біля тих млинів. Побачив це Куцак, степовий чорт,  став відганяти водяного чорта від тих млинів. А той упирається та ще й кричить:  «Це мої млини». А Куцак йому у відповідь:  «Ти водяний чорт, то й господарюй на воді, а я степовий чорт, і все, що в степу, то моє.» А водяний чорт не відступає, то й дійшло до бійки. От йому Куцак і надавав синяків. Але згодом вони помирилися, ще й потоваришували. Таке-то колись діялося в наших степах.

Та повернімося до розповіді.

А Йосип та й запам’ятав, що говорив йому його побратим Матвій, то вирішив подивитись те місце, де козаки перепоховали  царський саркофаг. А була вже  глибока ніч. Взяв він ломаку, щоб відбиватися від вовків, та й вирушив до того місця. А Куцак та Синько за ним. Ступить козак ногою, то й вони у його слід та ще й гигочуть. А козак тільки ломакою відмахується, бо невидимі чорти. Дійшовши до того місця, де було те захоронення, як почали ті чорти верещати, як почали на Йосипа кидати землю, то козак, де почує крик, та й туди з ломакою, та за чортами ганяється. Нарешті вцілив одного чорта. Заскімлив той чорт та й став видимим. А то був Синько. Схопив його Йосип за хвоста та й став періщити тою ломакою. А Cинько кричить та проситься, щоб відпустив його Йосип. Підбіг і Куцак, та й стали вони благати козака, щоб той простив їх,  більше робити вони такого не будуть. Відпустив їх козак, навіть клятви не взяв, – хай живуть вони та охороняють давні клади і таємниці в степах.

А багатство те, що в царському саркофазі, козаку не потрібні, – з нього досить і того, що у нього є. Йому аби люди в Україні жили багато. Тоді і саркофаг царський можна буде відшукати. А раніше не можна, бо  наші ж корупціонери його і загребуть.