Поточний № 15 (1202)

24.04.2018

Декомунізація по-дніпровськи


21.09.2016

З давніх-давен назви своїх поселень, а згодом вулиць, люди надавали за характерними ознаками місцевості, де вони оселилися, або за прізвищем першого мешканця, який тут жив. З упровадженням державної адміністрації, якій були підпорядковані певні земельні території, назви поселень та вулиць надавалися самими жителями на так званих громадських сходках в присутності якогось чиновника з місцевої влади, який і доповідав керівництву, що вирішила сходка.

Підгородня

Так було і з назвою козацьких зимівників, розташованих по обох берегах Кільчені та плавневої частини річки Самари, які 1778 року були об’єднані у військову слободу Підгородня. Названої так за близькість до новозбудованого губернського міста Катеринослава, який знаходився в гирлі річки Кільчень. Хоча козаки здавна називали цю місцевість Горинь. Та назва Підгородня, запропонована губернським чиновником, перемогла, - все ж таки біля губернського міста, а не десь, в забутті. Та й територія слободи була чималенькою, бо після того, як російські загарбники вигнали звідси запорожців, в ці безкрайні степові простори посунув різний бродячий люд, і не тільки з Росії, а з-за кордону. І вже, того ж 1778 року, коли зимівникам була надана назва Підгородня, тут вже було 688 жителів – 351 чоловік та 337 жінок.

Тепер сходок немає, – все вирішується в тиші місцевих владних кабінетів. Ось і тепер, як і за радянської влади, вирішили перейменувати деякі населені пункти та вулиці. Краще б ви навели лад в державі та покращили життя людей, а не так, як за статистикою – 80% людей в Україні живуть за межею бідності. Все «боряться» з корупцією, а за кордоном мають розкішні маєтки та перераховують мільйони в так звані офшори, збагачуючи інші держави.

1991 року, коли Україна стала незалежною, німецький «Дойче Банк» пророкував, що Україна буде однією з десяти найбільш розвинених та багатих країн світу. А що вийшло? По тій же статистиці, - у нас 24 мільярдери, це тільки відомих. Правий був «Дойче Банк» - ми найбагатша країна, - є що красти…

Дніпропетровськ – Дніпро…

Тепер Дніпропетровськ став Дніпром, - просто і бездумно. На кшталт Комсомольська на Амурі, або Прип’яті для енергетиків Чорнобильської атомної станції. Тобто нове місто, бо назва Дніпро ні про що не говорить, начебто ніяких історичних подій тут ніколи і не було.

Та один Монастирський острів чого вартий, який стояв на перехресті верхньої частини судноплавного Дніпра і порогів, а вже далі Дніпро був судноплавним аж до Чорного моря. Адже по Дніпру проходив стародавній торговельний шлях «з варяг у греки», який з’єднував країни Балтійського моря з країнами Причорномор’я. Хто тільки з київських князів тут не побував, а купецькі каравани з військовими дружинами ставали тут, щоб відпочити перед важкою дорогою через пороги та дати відсіч диким ордам степовиків, які грабували торговельні судна, а людей вбивали або забирали в полон.

1558 року козацький гетьман Байда (Дмитро) Вишневецький мав намір побудувати на Монастирському острові військову фортецю, щоб не допустити поляків та татар паплюжити правобережні землі України, але злука з Іваном Грозним завадила цьому.

Ще 1158 року до Переяславського князя Мстислава Ізяславовича дійшли чутки, що половці, зайнявши переправу через Дніпро, яка знаходилася в районі сучасного селища Стара Ігрень, грабують торговельні судна, а людей або вбивають, або забирають в неволю. Зібравши охочих князів, він з військовими дружинами вирушив на половців. Приставши до Монастирського острова та відпочивши, русичі несподівано напали на половецькі стійбища, які знаходилися між річками Оріллю та Самарою. Розбивши половців та загнавши їх далеко в степ, він заснував біля тої переправи військове поселення, назвавши його Огрінь. Тепер це Стара Ігрень. Ставши великим князем київським, Мстислав відігнав половців ще далі, заснувавши інше військове поселення вже на Самарі, назвавши його Самарою. Місцезнаходження під питанням, чи то територія сучасного Новомосковська, де згодом виник Самарський Пустинно-Миколаївський монастир, чи сучасне селище Шевченко (Дніпро), де 1688 року після невдалого походу на Крим московські війська збудували Новобогородицьку фортецю на місці Старої Самари, в її гирлі.

В кінці вулиці Набережної, там де дорога веде вгору до аеропорту, тисячоліттями стояли дві височенні степові могили, названі в народі «Близнюки». 1967 року їх вирішили дослідити. В центрі могильника була виявлено утрамбований майданчик, на якому стояв дерев’яний курінь, де було поховано зв’язаного чоловіка обличчям вниз. Біля нього лежали кремнієвий ніж, відполірована кам’яна сокира та наконечники до стріл, теж кам’яні. А на поясі, вже зотлілому, було нанизано кам’яне кільце, з допомогою якого натягували тятиву лука. На думку фахівців, це було захоронення шамана. Воно сягає епохи кам’яного віку. І що цікаво, під захороненням шамана було виявлено ще п’ятнадцять поховань. Так що територія нашого обласного центру сягає у тисячолітню далечінь, не кожне місто може позмагатися своїми історичними знахідками.

Після вторгнення Батия в наші степи, половців було зігнано, але деякі роди залишилися, особливо в Присамар’ї та в прилеглих до Дніпра пущах, бо росли тут великі ліси та чагарі, а степи кишіли диким звіром та птаством. Правий берег Дніпра, порізаний ярами та балками, був надійним захистком від осінньої холоднечі та зимових хурделиць. Сюди, в балки, зганяли отари овець та табуни коней. Довго жили вони тут, а коли 1686 року Польща з’єдналася з Литвою, багато українського люду подалися на вільні землі подалі від панщини, заснувавши нові поселення. Тож, проживаючи поряд з пришлим людом, багато половців полишило кочівне життя і стали жити, як звичайні селяни. Та й саме поселення навпроти Монастирського острова поселенці стали називати Половицею на згадку про половців, які жили тут.

Тож, чи не краще назвати Дніпропетровськ Половицею, - назва народна і ніякої політики. А то виходить якась нісенітниця – Дніпропетровськ назвали Дніпро, а область, як була, так і залишилися Дніпропетровською.

Червоноармійська – Червона, Жовтнева – Жовта…

Як і по всій Україні, Підгородне теж підпало під ту декомунізацію. Вулиця Червоноармійська тепер стала Червоною, Жовтнева – Жовтою, Калініна – Калиновою, а Радянська вулиця чомусь стала Державною, мабуть, за аналогією, - якщо Радянська, значить Державна. Україна теж держава, тільки пограбована. До війни цю мало заселену вулицю люди називали Проміжною, бо відділяла Пухівку від Центру. А Шосейну та прилеглі до неї вулиці називали Шляхівкою. Такі назви я чув ще в дитинстві. Були у нас і Катеринівка, Миське, Белюхове та багато інших. А назви «кутків» за прізвищами перших поселенців? – та це інша розповідь.

Вулиця Леніна тепер стала Щасливою, Комунарів – Лагідною, Колгоспна – Пісенною, Островського – Казковою, Кірова – Кобзарською, Калініна – Калиновою, а вулицю Дзержинського назвали Різдвяною. Це добре, що лагідні люди живуть на Казкових вулицях, співають пісень та грають на кобзах. А, може, це тільки на Різдво?

А Жовтим та Червоним не пощастило - це якісь тубільці.

А калина – це доля України, - хто йде, той і смикне, а інший і гілку відломить. Що й відбувалося в усі часи, що й маємо тепер з агресією Росії.

А от вулицю Ульянова з її провулками чомусь назвали Дніпровою. Що за нісенітниця? Де Дніпро, а де Кільчень. Тож, чи не краще назвати її Береговою. Адже вона, як і вулиці Набережна та Кільченська, простяглась по течії річки Кільчень. Вулицю Фадєєва назвали іменем Б. Хмельницького. Та його тут і близько не було. Невже немає іншої місцевої назви? Тим більше, що ми й досі пожинаємо плоди тієї злуки з московським царством. Замість військової допомоги, потрапили в пазурі двоглавого орла. Скажете, не було вибору? А Швеція Карла X – наймогутніша держава тієї пори в Європі. – Кинувся Мазепа, та завадила смерть. А наступні гетьмани тільки ділили булаву, що й призвело до руйнації України, якою і скористалась Москва.

Нашу вулицю Щорса теж перейменували на вулицю Стуса. Я не проти назвати нашу вулицю іменем Василя Стуса – дисидента, поета, журналіста, палкого патріота України, її мови, звичаїв, традицій. Він називав Донецьк мертвим містом, в якому не почуєш української мови. Але ж, наша вулиця, а точніше, балка, на якій вона розташована, має свою історію, тим більше, започаткування майбутньої слободи.

1963 року на нещодавно вирізаній вулиці я отримав ділянку. Оглядаючи цю балку, мій рідний дядько Антон Кузьменко сказав: «А ти знаєш, що з цієї балки і почався наш рід. І розповів родовий переказ, як два молодих козаки, Андрій Муха та Василь Дуб, утікаючи з татарського полону, на колоді перепливли Дніпро і, перейшовши кучугури пісків, які починалися від Дніпра і тяглися аж до сучасного селища Слобожанського. Дійшовши до Кільчені, вони перепливли її і заховалися в балці, зарослій терном та очеретом. На той час тут вже були бекети сторожових козаків з паланкового містечка Самар (тепер Новомосковськ). Тож, чи не варто перейменувати Новомосковськ на Самару?

Козаки охороняли кордони Самарської паланки від кримських татар, кочівників, які доходили до річки Оріль. Переховуючись в балці, та впевнившись, що то не татари, вони вийшли зі своєї схованки і розповіли козакам, хто вони.

Залишившись тут, вони разом із самарськими козаками несли сторожову службу на високих скіфських могилах, яких в ті роки багато височило в степах. Їм так сподобалася ця місцевість, що вони, побравши козачок з містечка Самар, назавжди залишилися тут. Було це років чотириста тому, а то й більше. А на закінчення дядько сказав: «Це вже потім, коли один із синів нащадка мого козака Мухи пристав у прийми до полковника Мусія Кузьменка, ми стали Кузьменками, а так ми Мухи по чоловічій лінії».

Тож чи не краще було назвати вулицю Щорса Козацькою Балкою, як згадка, що саме з цієї балки почалося заселення Підгородного. Не випадково ж це поселення люди назвали Пухівкою.

А вулицю Партизанську, названу так за одноіменним колгоспом «Червоний партизан» - Чумацьким Шляхом. Це теж наша історія, коли валки чумацьких возів зупинялися в нашій слободі, щоб поторгувати з козаками, від чого і утворилася нинішня Базарна площа. А де базар, там і церква, бо людне місце. А ще раніше і волосна управа, що маємо й тепер, вже не за однієї влади, бо назва народна – Базарна площа. І ніяка влада її не перейменує.

В селищі Таромське люди назвали вулицю Кірова Старим Шляхом. Як згадка про ту тряску дорогу, якою чумаки, а потім і селяни, проїздили, і біля якої утворилося селище.

А ми що, гірші, чи не знаємо своєї історії?

Леонід СІДАК, краєзнавець. м. Підгородне, Дніпропетровська область.