Того дня, 28 квітня, Олега Чепуля викликали до райвійськкомату, де повідомили, що він терміново відбуває у спецвідрядження. Буде воно тривалим і досить непростим. Доведеться працювати в екстремальній ситуації.
До труднощів, неординарності Олегу Олександровичу не звикати. На той час за його плечима була сувора школа солдатського гарту, навчання у Київському медучилищі, Дніпропетровському медінституті, робота в Криничанській центральній райлікарні заступником головлікаря, хірургом. Його золоті руки, світлий розум, висока професійна підготовка врятували сотні людських життів. Багато криничанців, яких він прооперував, з вдячністю згадують про нього і зараз. У яке б становище не потрапляв, навіть надзвичайне, завжди знаходив вихід.

ПО ДОРОЗІ в Чорнобиль пригадав наш герой драматичний випадок, жертвою якого він міг стати. Тоді він служив в армії, у Челябінську, два з половиною роки. Вирішив здавати документи до вузу. Командування частини пішло йому назустріч, відпустило раніше на кілька місяців, щоб він влітку склав екзамени. На аеродромі з другом зайшли до кав‘ярні. Наче й недовго затрималися там, як по гучномовцю оголосили, що їхній літак відлітає. Хутко кинулися до місця посадки, та було запізно. Лайнер вже почав злітати. І раптом задимів один двигун, потім другий. Пролунав сильний вибух, і від літака не залишилося нічого. Хлопці були шоковані. Адже і вони могли опинитися у тому пеклі й загинути. «У сорочці ви, синки, народилися», - сказала зі сльозами на очах касирка. Вона зв‘язалась із залізничною станцією, допомогла придбати квитки на поїзд. Через дві доби юнаки добрались до Дніпропетровська. «Надійний у мене ангел-охоронець, - подумав про себе Чепуль. – Є всі підстави вважати, що й тепер все закінчиться благополучно. Як би там складно і небезпечно не було».
…Десь опівночі посланець Криничанщини у гарячу точку прибув до Білої Церкви. На станції його та інших ліквідаторів зустріли, відвезли до гуртожитку. А на світанку усіх повезли до Чорнобиля. Поселили в селі Оране. Чепуля призначили начмедом хімбатальйону, до складу якого входило 200 чоловік. І почалися напружені будні з дезактивації заражених територій, організації медобслуговування.
- Відразу, - розповідає Олег Олександрович, - встановили армійський порядок і дисципліну. Розбили наметове містечко, довели до кожного, хто чим має конкретно займатися, проінструктували, як діяти у тій чи іншій ситуації. Особливо загострили увагу на тому, що не повинно бути ніякої самодіяльності, лише суворе дотримання правил безпеки. Адже ворог невидимий, підступний – радіація, що проникає всюди. Вона не має запаху, кольору, смаку і дає знати про себе тільки відчутними змінами в організмі та невиліковними хворобами. Нам видали посвідчення на право перебування в 30-кілометровій зоні та безпосередньо на атомній станції, де у приміщенні третього енергоблоку знаходився медпункт. Мені доручили очолити його і всю медслужбу батальйону. Робоча зміна ліквідатора починалася з профілактичного огляду – це дозволяло оперативно виявляти постраждалих та хворих. Разом з колегам ми тримали під простійним контролем рівень опромінення ліквідаторів. Відстежували зміни у крові, спільно з дозиметристами складали норми перебування працівників різних служб у зоні підвищеної радіації, що зберегло здоров‘я та життя багатьом людям. Турбот вистачало, працювали у дві зміни: з 6.00 до 14.00 і з 14.00 до 22.00. Неодноразово бував там, де велися досить відповідальні й небезпечні роботи по знезараженню дахів третього і четвертого енергоблоків. На перший погляд, наче все просто. Всередині будівлі третього боку встановили більше півтора десятка моніторів, а нагорі – камери. Виконавцям чітко визначалось, що конкретно треба прибрати. Вони швидко забиралися на дах, брали кліщами шматок графіту, смоли, руберойду, бетону, пошкоджених і розгерметизованих тепловиділяючих елементів (ТВЕЛІВ), що містили ядерне паливо, і кидали це в контейнер. На все відводилось до 5 хвилин. Адже рівень радіації був таким, що навіть електроніка японських роботів не витримувала і ті вели себе неадекватно, кидалися з дахів униз.
Чого лише не довелося пережити побачити, відчути, через які серйозні випробування на міцність і силу характеру пройти Олегу Чепулю за ті довгих і незабутніх три місяці перебування на Чорнобильській АЕС, де у результаті теплового вибуху реактора четвертого енергоблоку 26 квітня 1986 року в навколишнє середовище було викинуто 500 млн. кюрі радіоактивних речовин і еквівалент потужності вибуху становив 500 атомних бомб, скинутих на Хіросіму. Та Олег Олександрович, як і десятки тисяч інших ліквідаторів, чесно виконав свій громадянський обов‘язок. Так, як цьому його вчили батьки: мати Євдокія Пилипівна і батько, учасник бойових дій Олександр Сергійович (уже покійний) з Чернігівщини. Не міг він зрадити рідних і, зокрема, дружину Тетяну Олександрівну (нині зав. грязеводолікарні ЦРЛ, за фахом теж лікар), дітей, онуків своїх. Хоча, це не секрет, в Чорнобилі разом з героїзмом, мужністю мали місце випадки дезертирства, симуляції, суїциду.
Біль втрат колись загоїть найліпший лікар – час. Однак, аби не сталося нової біди, борони нас, Боже, її забути, допоможи пронести пам‘ять крізь роки. І низько схилимо голови перед тими, хто першим прийняв на себе удар велетенської сили і загинув на посту (оператор Валерій Ходемчук, Володимир Івашенок, які зробили можливе і навіть неможливе для попередження поширення аварії), пожежників караулів Володимира Правика і Віктора Кібенка, які першими прибули по тривозі, кинулися у вируюче полум‘я зі смертельною радіацією і не дали йому на всю силу розгулятися (шестеро з двадцяти невдовзі померли) і ще перед тисячами й тисячами ліквідаторів, яких уже немає серед нас. Віддамо належне і тим людям, хто займався уже, здавалося, буденною роботою по ліквідації аварії, серед яких і капітан медслужби Олег Чепуль, нагороджений держнагородами і грамотами. Вони, без перебільшення, відкрили знову усім нам віконце до сонця. І цілком заслуговують на значно більшу повагу від усіх нас, на турботу й увагу від держави.

Юрій СКРИПКЕВИЧ.
сел. Кринички,
Дніпропетровська область.
На знімку: Олег Чепуль, який повернувшись із Чорнобиля, певний час працював хірургом у Криничанській ЦРЛ, а потім за станом здоров‘я (радіація дала про себе знати, стало тривожити серце, з‘явилися інші недуги) зайняв посаду лікаря ультразвукової діагностики.