ВИПАДОК В ЕЛЕКТРИЧЦІ

Одного серпневого дня їхав я електричкою з Києва до Шепетівки. Хто їздить цим маршрутом, знає, що шлях неблизький, та й багатолюдний, особливо, на старті маршруту. Та десь на половині шляху пасажирів у вагоні значно поменшало, стало тихіше, комфортніше. Ті, хто прямував далі, чи то читав щось, чи дивився на краєвиди, що пропливали за вікном, чи то просто дрімав. Словом, напівпорожній вагон притих. Та не надовго…

Десь під Бердичевим на зупинці до вагону вихором влетіли троє хлопчаків років п’яти-семи і про щось своє весело і безтурботно щебетали. За ними ледве встигав їхній дідусь, тягнучи за собою велику смугасту сумку. Оскільки біля мене було найбільше вільного місця, тож, звичайно, уся ця компанія приземлилася саме тут. Щебет не припинявся. Оце, думаю, відпочину. Та і їхати ще не менше двох годин. Але дідусь виявився неабияким дипломатом. Прилаштувавши торбу під сидінням, щоб не заважала іншим, та впевнившись у тому, що внуки розташувалися на вільних місцях, коротко і безапеляційно мовив:

– Значить так: хто буде голосно шуміти, той дині не отримає…

Щебет тут же увірвався, і хлопчаки, як по команді, спрямували погляди під сидіння, туди, де стояла смугаста торба. Дідусь поглянув на мене, хитрувато примруживши очі, і мовив:

– Вибачте. Зараз буде тиша.

Потім він витягнув сумку, дістав рушничок, акуратно розстелив його і поклав на нього красиву круглу диню величиною з футбольний м’яч. Не меншу! Діти притихли і уважно спостерігали за рухами дідуся. А він не поспішав. Витяг кухонного ножа, судочок, куди вигорнув насіння з розрізаної дині, і почав частувати ароматними та апетитними скибочками онуків, починаючи з найменшого. Відрізавши ще одну скибочку, він протягнув її і мені:

– Пригощайтеся, будь ласка.

– Та що ви, дякую, – не сподіваючись на таку дідусеву гостинність, спантеличено відповів я. – Нехай краще дітям буде. Он дивіться, з яким апетитом ласують.

– Нічого, і їм вистачить. За два тижні, що гостювали у мене в селі, кожен день смакували диню. А це ж відвожу онуків додому, в Шепетівку, тож бабця приготувала їм гостинець: цілу сумку цього делікатесу, ледве донесли. Тож пригощайтесь і ви, – ще раз запросив дідусь.

Відкусивши шматочок дині, я був вражений. Сказати, що смачна, це – нічого не сказати. Смак і аромат – просто незвичайні! Товста м’якуш так і танула в роті.

– Ну то як вам диня? – спостерігаючи за моєю реакцією, запитав дідусь.

– Нічого смачнішого в житті не куштував! – мовив у відповідь. – А що ж це за сорт такий? На базарі і близько такого не знайдеш… 

 

ЦЯ ДИНЯ «ПРОПИСАЛАСЯ» І НА МОЇЙ ДАЧІ

І дідусь повідав, що хоч ці дині його рідня вирощує чи не сотню років (насіння дісталося ще від його прабабці), та назви сорту ніхто не знає. Вирощують тільки ці дині і ніяких інших. Бо, як зазначив мій новий знайомий Віктор Михайлович, інші дині ніяк не зрівняти з цими. І він щедро ділиться їх насінням. А на підтвердження цього запропонував і мені зо два десятки насінин цього чудодійного смаколика. Звичайно ж, я з великим задоволенням і вдячністю прийняв цей дарунок. 

Наступного ж літа вирішив виростити новинку і на власній дачі. Не дуже сподівався на результат, хоча намагався дотримуватися всіх порад свого випадкового знайомого щодо вирощування І що ж, результат не забарився. Хоч і не «футбольний м’яч», але щось близьке до цього вийшло. Та, як на мене, не так важливо було досягти розміру дині, як її чудодійного смаку. І, знаєте, – вийшло! 

Смакуючи першу свою диньку, я відразу ж пригадав те знайомство в електричці з дідусем і його онуками, які, до речі, тоді упоралися з динею хвилин за п’ять. Пригадав також і те, з якою любов’ю і задоволенням спостерігав Віктор Михайлович, як його онуки апетитно розправлялися з динею.

Оскільки все повинне мати свою ім’я, то я придумав назву для цієї дині. Все аж занадто просто – Безіменна. З того часу вона постійно прописалася на моїй дачі. Дуже шкодую, що не зустрів цього дідуся раніше. Нехай здоровиться  йому!..  

До речі, ця диня дуже рання, тож щоб розтягнути період її плодоношення, я частину насіння вирощую через розсаду, і коли вже настає тепло – висаджую її в ґрунт. Звичайно ж, за необхідності надійно прикриваю від несподіваного похолодання. Іншу ж частину насіння, проростивши, висаджую прямо на грядку. Так і виходить: коли вже відплодоносила перша грядка, друга – тільки починає плодоносити. Дуже зручно: маємо дині майже ціле літо. І повірте, не набридають.

Чотирирічний досвід вирощування на своїй дачній ділянці дині Безіменна дозволив і мені переконатися в тому, що вона повинна зайняти гідне місце на наших присадибних ділянках.

 

ПОТРІБНЕ НАСІННЯ? ЗВЕРТАЙТЕСЯ!

Восени ми зібрали чимало насіння дині Безіменна, тому маємо можливість безкоштовно поділитися ним з городниками, читачами газети «Сільські новини». Надішлю по декілька насінин усім, хто вкладе у лист підписаний конверт із марками та відправить мені за адресою: 

Шановні читачі «Сільських новин»! Буду щиро радий, якщо й на вашому городі чи дачній ділянці з’явиться влітку ця жовто-помаранчева, така корисна, надзвичайно смачна та ароматна красуня. Спробуйте. Впевнений, що не пошкодуєте!

м. Чернігів.