У старій приземистій хаті прохолодно і темно. Лише лампадка зрідка поблимує на столі, кидаючи навколо чудернацькі тіні. На лаві, під стіною, зігнувшись, схлипує мати, а на печі, ніби їй в унісон, протяжко підвиває малеча. Найстарший Володя на все життя запам'ятав момент прощання з батьком. Статний і кремезний, тато стояв у сінях, однією рукою пригорнувши до грудей матір, а другою обійнявши їх, трьох своїх дітей. По черзі він міцно притискав кожного до грудей, а потім, змахнувши скупу чоловічу сльозу, прожогом вискочив із хати...
ТАК у буремному 1941 році родина Синіченків проводила на фронт главу сім'ї, навіть не уявляючи, що зовсім скоро у них почнеться зовсім інше життя - життя в окупації.
Якось непомітно осиротіла без батька оселя. Холодною пусткою здавалося тепер колись щасливе родинне гніздо. Вже не чутно було, як наспівує свої улюблені пісні мати, не лунали дзвінкі голоси малечі, що віднині більше тихо сиділа на печі, аніж галасливо бігала по дворі. Та найважче було чотирирічному Володі. Незважаючи на свій юний вік, він наче вмить подорослішав, відчувши непосильний тягар болю на своєму вразливому дитячому сердечку. Тоді хлопчик ще не знав, що відправлення батька на фронт було тільки початком непростих випробувань, які доведеться пережити його родині.
Справжнє ж лихоліття доведеться пізнати трохи згодом, коли Володя на все життя запам’ятав чорну хмару німецької орди, що сунула здалеку на село. Будучи, по суті, ще зовсім крихітною дитиною, він вже розумів, що нічого доброго від приходу чужинців чекати не треба. І дійсно, обшарпані й замучені від частих походів, фашисти тільки-но увійшли в село, як одразу ж відчули себе тут повноправними господарями, почавши всіляко демонструвати свою зверхність місцевим жителям.
В родинній оселі Синіченків зупинився лікар. Старий німець погано говорив російською, та про те, що любив добре попоїсти й з комфортом відпочити, пояснити матері зміг. Щодня він харчувався «яйками», «млєко», а щоб добре спати, зігнав усіх домашніх на піч, зайнявши материне ліжко.
- Не скажу, щоб він був дуже злий чи якось кривдив нас, - розповідає Володимир Захарович. - Та запровадивши власні порядки, вимагав, щоб їх дотримувалися всі домочадці. А ось я хотів хоч якось дошкулити старому лікарюзі, намагаючись таким чином помститись за батька. То якісь його інструменти сховаю, то пігулки викину... На диво, постоялець наш не сварився. Тільки осудливо хитав головою, приказуючи, що не гоже кіндерам так робити. У них, в Германії, за такі витівки дітей дуже карають...
Зате калмики і румуни, що прийшли разом з німцями, не вирізнялися таким лояльним ставленням. Звісно, з-поміж них теж зустрічалися нормальні люди, котрі проклинали Гітлера, плакали через власне безсилля перед режимом, та у більшості своїй вони запам’яталися Володі як бандити та ненаситні грабіжники. Він і донині зі сльозами на очах пригадує той епізод, як цілою ордою, мабуть, з півсотні, озброєні та на конях, калмики налетіли на їхнє село. Вони не дивилися, хто перед ними: жінки, старики чи діти... Били кожного, хто потрапляв під руку, грабували всіх, хто зустрічався на шляху. В когось повитягували з хати рядна, в інших забрали ще гарячі, з печі, горщики, у третіх виривали з рук навіть спідню білизну...
Дісталося тоді і його родині: з матері, прямо з ніг, стягли чоботи, а дідусеві повибивали зуби за те, що той затопив грубу і вона диміла на «гостей»...
Поруч з калмиками у цей час, ніби гриби після дощу, на селі з’являлися місцеві бандити. Це були односельчани чи жителі навколишніх населених пунктів. Втративши останню совість або й зовсім ніколи її не маючи, вони користувались моментом, грабували беззахисних людей, для яких великим щастям було залишитися в живих.
Темною ніччю завітали мародери до старенької хати Синіченків. Родина уже спала, коли раптом десь поруч почувся звук, що буває, коли б'ється скло... Серед ґвалту, лементу та якогось нелюдського реву ніхто не міг зрозуміти, що відбувається... Від переляку, що відчув чотирирічний Володя, так перехопило, що хлоп’я тільки й мало сили викрикнути: «Мамочко, мені страшно!».
Сьогодні дідусь переконаний, що тоді від смерті їх урятувало те, що тієї ночі в домі ночував материн брат. Він спав на кожусі якраз під тим вікном, куди почали ломитися бандити.
- Федорко, негайно шукай сокиру чи рогача, - кричав дядько.
Непрошені гості були вже майже в хаті, коли отримали рогачем прямо межи очі. А вже скоро по скалічених від удару обличчях мародерів упізнали своїх односельчан. Один із них на все життя так і залишився з вадами щелепи, а другий (прости його, Господи), у післявоєнні роки головував у місцевому колгоспі.
Не тільки страхіттями, але й голодом запам'яталось життя в окупації Володимиру Синіченку. Постійні недоїдання раз у раз розпалювали дитячу фантазію, малюючи в ній ласощі, які хлоп'я навіть ніколи не куштувало. Якось він побачив у лікаря маленьку коробочку з білими квадратиками. Ще зберігаючи у спогадах незабутній смак рафінаду, яким хлопчика годували батьки до війни, Володя не втримався і покуштував лікарського цукру. Тоді він не розумів, чого, помітивши пропажу у маленькій коробочці, так переполошився німець, що за таблетки, зі сльозами на очах, змушувала його випити мама... І вже згодом дізнався, що то був не цукор, а сухий спирт.
А з яким відчаєм спостерігав він за сусідським хлопчиною, котрий, сидячина ґанку, наминав з банки консерви. Ними його часто пригощав німецький постоялець. Дочекавшись, поки той викине порожню коробку, хлопчик підбирав її, облизував, пив з неї воду, дивуючись, які смачні речі бувають на світі...
Та є з-поміж дитячих спогадів найсвятіші, найпотаємніші... Це коли радянські солдати гнали німців із села. Не тільки звільненню від фашистсько-румунсько-калмицької навали радів хлопчина. Із завмиранням серця він вдивлявся в обличчя визволителів, сподіваючись побачити до болі рідне батьківське обличчя... Здоровим, неушкодженим і, найголовніше, живим чекав він батька з війни. Бо ж скільки всього хотів розповісти, скількома болями поділитися...
Тата Володя таки дочекався. Хоч і не тоді, а наприкінці 1945 року. Все такий же статний і кремезний, але вже з медалями на запиленому піджаку увійшов він до рідної оселі.
Скільки доріг пройшов, скільки шляхів витоптав, звільняючи Будапешт, Відень, Бухарест, Прагу... Контужений, двічі поранений, він часто бачив смерть в обличчя, але не здався їй, вистояв попри усі страждання...
Родина зустрілася там же, де й прощалася. Так само міцно притис батько всіх до своїх грудей, і, як і колись, по щоках кожного потекли гарячі сльози. Але цього, разу то були сльози радості, сльози Великої Перемоги!

Наталія П'ЄНТАК.