Поточний № 40 (1227)

17.10.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Дніпропетровськ п’ятдесятих


22.08.2015

Коли я слухаю музичну радіопередачу, яку веде заслужений працівник культури України Анатолій Литвин, в пам’яті постає Дніпропетровськ п’ятдесятих, арк ім. Шевченка і літня естрада, яка розташувалася неподалік входу до парку. Там кожного погожого вечора збиралися шанувальники класичної та народної музики, і кожний з них міг замовити собі свою улюблену мелодію. Про таке ганебне явище, як «за все треба платити», тоді й гадки не мали.

НАВЧАВСЯ я тоді в школі ФЗН (фабрично-заводського навчання), яка знаходилася по проспекту К.Маркса, 66 в колишній канцелярії генерала Івана Інзова для переселенців та колоністів півдня України. Бо після того, як 1775 року російські загарбники зігнали звідси запорожців, то ці величезні степові простори стали безлюдними, і посунув сюди різний бродячий люд, і не тільки з Росії, а й з-за кордону. В цій канцелярії 1820 року побував і Олександр Пушкін. Тепер тут знаходиться Літературний музей письменників Придніпров’я.

Це була школа будівельних спеціальностей. Дніпропетровськ в ті роки відбудовувався після війни. Там, де тепер розкинулася впорядкована Набережна, вздовж Дніпра, аж до парку ім. Шевченка, були суцільні склади будівельних матеріалів. Скрізь виднілися гори деревини, цегли, металоконструкцій, піску, щебню… А через Дніпро простягнувся дерев’яний міст, збудований ще 1943 року інженерними військами при визволенні Дніпропетровська. І як проїздив по ньому тролейбус чи полуторка, то дошки ті скрипіли і вгиналися, хоча товщина їх була 60 мм. Та й взагалі, транспорту в ті роки майже не було, - добиралися пішки. Та й ми, у вихідні, теж ходили пішки, аж у Підгородне. Згорів міст 1960 року. А на його місці, у 1967 році, постав новий залізобетонний міст під назвою Центральний.

Дніпропетровськ в ті роки був малозаселений. Багато люду забрала війна, багато їх залишилося і після евакуації в інших республіках. Але місто треба було відбудовувати. Тож і приймали всіх, особливо військовослужбовців, яких було демобілізовано ще до закінчення строкової служби та дівчат, завербованих із Західної України. Але були і «пішоходи», особливо з глибинки та тайгових областей Росії. Приходили вони в довгих полотняних сорочках на випуск, підперезані очкуром, за яким спереду в чохлі стриміла сокира, за плечем лучкова пила та точильний брусок з напильником. Це в них вважався майстер по дереву. Їх поселяли в гуртожитки, зараховували на заводи та фабрики як звичайних робітників, а не майстрів по дереву. Через місяць, а то й два, вони ходили вже не в полотняних штанях та сорочках, а як звичайні місцеві жителі. Народ все гоноровитий та задиракуватий, нерідко вони влаштовували і бійки, особливо, як підіп’ють, від чого були частими «постояльцями» витверезників та райвідділів міліції.

Жителі Дніпропетровська в ті роки опалювали свої помешкання не газом, бо його не було, а вугіллям та дровами. Рідко в якому районі була котельня. Та й вугілля було дешеве, від 14 до 21 рубля за тонну, залежно від якості. А деякі підприємства ще й видавали своїм робітникам безкоштовно по 2,2 тонни, яких і вистачало на всю зиму. І нас, учнів, нерідко запрошували перенести те вугілля до якогось приміщення. Звісно, не безкоштовно. Тоді, в 1954 році, я вперше побачив телевізор, мабуть КВН-49, екраном трохи більше сірникової коробки, але спереду стояла лінза, яка і збільшувала зображення.

В ті роки, 1954-1958, Дніпропетровськ належав нам, допитливим юнакам сільських місцевостей. Де ми тільки не побували. Наш будівельно-навчальний заклад був єдиним в центрі міста. І скрізь нас запрошували: одній організації треба було щось відремонтувати, іншій побудувати. Тож і побували ми скрізь – в кінотеатрах, готелях, театрах, на «Озерці», стадіоні «Металург», в музичному училищі ім. Глінки. А як приїздив цирк чи звіринець, то й там треба було виготовити рамки для плакатів та порозвішувати їх. Тож і дивилися ми безкоштовно кінофільми, футбольні матчі, вистави, цирк. Навіть на іподромі за містом без нас не обходилося, не кажучи вже про парки ім. Шевченка і Чкалова.

Це нам, молодим, допитливим було все цікаво, дорослим було не до того. Країна відбудовувалася після війни, треба було піднімати з руїн міста і села, заводи і колгоспи. Не вистачало техніки, спеціалістів, а в колгоспах орали в основному кіньми, а то й коровами, як то було в роки війни, коли жінки впрягалися в упряжку, щоб вижити та вберегти дітей від голоду. Скрізь черги, а на хліб навіть була введена карткова система. 1953 рік видався врожайним, зібрали 31 млн. центнерів зерна, але за підрахунками його вистачило б тільки до травня місяця, наступного року. Перед керівництвом країни постало питання забезпечити населення продуктами харчування.

7 вересня 1953 року відбувся пленум ЦК КПРС, на якому було вирішено розорати цілинні та перелогові землі Казахстану, Далекого Сходу, Алтаю, Поволжя, всього 42 млн. га, з яких 25 млн. припадало на Казахстан.

Не вдаючись до організаційних подробиць та труднощів, які випали в перші роки освоєння посушливих степів Казахстану, 1956 рік був найбільш врожайним за всі роки освоєння цілини. Замість запланованих 600 млн. пудів, було зібрано більше одного мільярда пудів зерна. По всіх п’яти цілинних областях Казахстану були багатокілометрові черги автомашин із зерном на елеватори та зерносховища. Залізниці не встигали вивозити зерно в інші області та республіки Радянського Союзу. Це була перемога. Республіка Казахстан була нагороджена орденом Леніна, а до п’яти цілинних областей було додано ще й Павлодарську з її 2 млн. га перелогових земель.

Я жив тоді на Султанівці (Старе Клочко) в гуртожитку, а поряд перукарня, гастроном і їдальня з буфетом. А на столах тієї їдальні приправ, хоч відбавляй і всі безкоштовні, - гірчиця і хрін в баночках, перець червоний гіркий в порошку, сіль, а на тацях – хліб нарізаний і теж безкоштовний. Окрім обіду, на вибір, можна було замовити і комплексний, з трьох блюд – борщ, котлета з гарніром і кава, і коштувало це 2 руб. 90 коп. Це ціни 1957 року, а після девальвації радянського карбованця 1961 року комплексний обід коштував 29 копійок, тобто карбованець зміцнів у 10 разів. А заробляли будівельники в ті роки, від 800 до 1200 рублів, залежно від розряду та спеціальності. Так що, на 10 рублів на день можна було безбідно прожити, ще й залишиться на поточні витрати від 500 до 900. Ще й зазначу, що освіта та медицина були безкоштовними. Це вже в останні роки правління Хрущова, а особливо за Брежнєва, вони стали хитро безкоштовними, бо виявилося, що в лікарнях немає ні тих, ні тих ліків, їх треба купляти самому хворому.

Любили ми у вечірній час погуляти по місту, особливо в центральній його частині. Проспект К. Маркса був заповнений людьми. Скрізь черги, і не за хлібом, як кілька років перед тим, а за білетами в кінотеатри, театри, гастрономи, щоб купити щось із солодощів, а то й зустріти знайомого та посидіти в кафе, смакуючи прохолодні напої. Ідилія? – а таке ж було. Працювали ми тоді на новобудовах. І що примітно, на будівельні об’єкти нас привозили і відвозили автотранспортом. Запам’ятався Троїцький ринок, довгі ряди торгівельних полиць. А на полицях тих товару якого тільки немає. Особливо запам’яталося парне молоко, яке продавали в півлітрових глиняних горщиках, зверху запечатаних темно-рожевою скоринкою. Випарювали те молоко в довгих надвірних печах, а діставали рогачами, як і борщ, що млів. До чого смачне, такого тепер немає. Багато будівельників не ходили в їдальні, а харчувалися прямо на базарах, - дешево і поживно. А ще запам’яталися кусні хліба, які валялися і не тільки біля їдалень. Дійшло до того, що хлібом згодовували свиней.

Якраз в ті роки для робітників, яким виповнилося 18 років, скоротили робочий день на дві години, а потім і для всіх робочий тиждень став сорокагодинним, тобто субота, як і неділя стали вихідними. І партійне керівництво держави кинуло гасло: «Партия торжественно провозглашает, что нинешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме». Та не так воно сталося. Вже на початку шістдесятих почалися перебої з хлібом. І не тому, що врожаю не було, а просто об’їлися достатком. Багато зерна через безгосподарність було згноєно просто неба, на відкритих токах, де посушливі вітри та осіння непогода, зробили свою чорну справу, а зими доконали. А там ще й неврожайний 1963 рік. Радянський Союз змушений був закупити за кордоном 3,1 млн. центнерів пшениці, а після усунення М. Хрущова від влади, в 1964 році, вже 7,4 млн. центнерів пшениці. І не «цариця полів» кукурудза була винуватцем безхліб’я, а потурання безгосподарності у вищих колах керівництва держави. Адже наступні роки були стабільними, аж до 1987 року, коли почалися приватизація народного добра і суспільство почало ділитись на багатих і бідних…

Леонід СІДАК, краєзнавець.