Поточний № 44 (1231)

18.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Доля кидала в прірву


08.05.2013

Іван Васильович Бондаренко

«Доля ніколи не підносила мене високо, а в прірву кидала чимало разів. Доводилося все життя боротися, не здаватися і перемагати, хоча зовсім нелегко давалися перемоги над викликами долі».
Це рядки зі щоденника «Спомини і роздуми» Івана Васильовича Бондаренка, який народився у Царичанці 1924 року. Доля відміряла йому 70 років, впродовж яких він «чотири рази мусив починати життя з нуля». Дві тоталітарні системи - радянська і німецька - страшним котком прокотилися над ним і усім українським народом, міняючи одна одну. Івану Васильовичу не довелося брати участь у бойових діях Другої світової війни, на яку припали його молоді роки. Та внаслідок неї він змушений був майже тринадцять років примусово працювати під дулом автомата. Спочатку два з половиною роки остарбайтером у Німеччині, а потім так само нізащо, за обмовою сусіда-білоруса зі свого бараку, десять літ за ґратами радянських виправно-трудових таборів…
Іван Васильович пройшов усі випробування і зберіг себе як людину. Опісля він одружився, закінчив інститут і трудився на інженерних посадах у рідній Царичанці. А ще дуже любив читати і залишив нам у спадок свій щоденник, який редакції «Сільських новин» передали його родичі з Царичанського району. Отже, шановні наші читачі, знайомтесь із цим цікавим, на нашу думку, документом епохи. Епохи, правда про яку почала звучати на повен голос вже після того, як Україна здобула волю.

Дитинство

Почав пам’ятати, коли мій батько, Бондаренко Василь Гаврилович, на початку літа 1929 року купив на ярмарку в Царичанці старий віз і білого коня. Наприкінці літа мої батьки почали будувати конюшню. Було тоді в нас три вівці, одна з них рогата, яка інколи ганялася за мною. Жили вівці в землянці, біля якої була кошара. Восени 1929 року завершили будівництво конюшні, кінь мав на зиму своє житло. Тоді зима вляглася рано і була сніжною.
На початку літа 1930 року я з дідом Гаврилом ходив до церкви, у якій він і наша сім’я були парафіянами. Церква називалася Успенією і стояла на краю гори від ярмаркової площі (де зараз стадіон). Церква була шестикупольною, гарно пофарбованою, золотаві її хрести сяяли на велику відстань. Я милувався тоді нею і питав діда Гаврила, як її будували? Дідусь мені охоче розповідав. Я завжди його уважно слухав, багато в чому він був моїм наставником. Наприкінці серпня 1930 року ми з татом і сусідом дідом Маркіяном їздили орати землю. Я любив бігати за плугом, йти поряд з батьком і триматися за чепігу.
Восени 1930 року тато купив новий віз і поїхав у Карлівку возити цукрові буряки на завод. Звідтіля він привіз цукровий маляс. Мама, Палажка Карпівна, пекла здобні з малясом пампушки. Ми з сестрою Настиною (1927 р. н.) їли та хвалили нашу маму за смачні пампушки. Через дорогу навпроти жив дід Гнат Клименко. У нього був син Ілько, він зі мною дружив і водив нас із сестрою до річки Оріль. Там ми з Ільком, старшим за мене на три роки, купалися. Він учив нас плавати і пізнавати норови нашої прекрасної Орелі.
А найголовнішим наставником була мама. Взимку вона читала нам книжки і вчила мене за нею читати, розповідала казки і легенди, співала пісні і багато чому навчала. Мама завжди піклувалася, щоб ми з сестрою були не голодні, чисті й одягнуті, і не робили капостей ніде й нікому. А коли мама нас із сестрою водила на ярмарок (він проходив на площі, де зараз стадіон), не було більшої радості, як покататися на каруселі. Коли приходили свята, ми з сестрою були раді, бо нам давали подарунки. І так проходило моє дитинство, хоча й бідно, але добре було для мене. Тато, мама, сестра, дідусь і бабуся, татові батьки, всі були поряд і я був радий і задоволений.
Шкільні роки
Влітку 1932 року мене записали до школи. Вона знаходилася в центрі Царичанки, де зараз кондитерський цех. 1 вересня я з полотняною торбою через плече пішов до школи. Учителювала в нашому першому «а» класі Ганна Іванівна, чудова моя перша вчителька. Я навчався добре, мав гарну пам’ять, учителька часто мене хвалила.
Наприкінці вересня 1932 року почали ходити по хатах і записувати селян до колгоспу. Хто не записувався, на того вдруге накладали хлібний податок. Мій тато теж не записався, як мама не просила його. Та він не послухав маму і був обкладений хлібним податком вдруге. Мама прохала - запишися, не вивозь хліба! Батько вивіз увесь хліб, але до колгоспу не пішов. Аж коли приїхали і забрали навіть залишок хліба, тоді записався. Мама дорікала батькові, що через його впертість залишилися без хліба. Після вступу до колгоспу тато отримав допомогу - 50 кг житньої муки, та мама міняла свій одяг на борошно. Коли пекла коржики, до додавали стовчені в ступі качани з кукурудзи, щоб було більше коржиків. Так і дотягли до нового урожаю…
Дідусь мій Гаврило записався до колгоспу, але його визнали куркулем. Викинули з колгоспу, вигнали з хати… Хату купила дідова сестра баба Оксана, інвалід дитинства. Дід пішов до Дніпродзержинська працювати на завод. Там він захворів, прийшов додому (було йому тоді 66 років) і помер 20 січня 1933 року. Це було для мене першим великим ударом у житті - немає діда… А весною того ж страшного року чимало померло з голоду наших сусідів і моїх ровесників.

Війна

У суботу 21 червня 1941 року я отримав перевідну картку про успішне закінчення 9-го класу Царичанської СШ і був переведений до 10-го класу. Увечері тато приїхав на вихідний додому з будівництва залізниці від Новомосковська до Кобеляк. Колгосп «Певний шлях» ще весною послав його з кіньми в село Очеретувате тодішнього Новомосковського району. Вранці 22 червня прийшли до нас рідні і сусід Микола Лукич. Тато послав мене до магазину в центр Царичанки. Там по гучномовцю я разом з багатьма односельцями почув повідомлення Молотова «…Дорогі співвітчизники, нам з вами випадає важкий час - війна…». Я читав чимало книг про війну, бачив кінофільмів і вже знав, що вона принесе простому люду. Це був ще один страшний удар по моєму юному життю, бо все намічене руйнувалося. Коли прийшов додому і розповів усім про війну, то дядько Павло Остапович запропонував: «Пообідаймо і випиймо, бо більше вже нам не доведеться разом ні обідати, ні святкувати». По обіді всі попрощалися і розійшлися по домівках.
Я працював у колгоспі до початку евакуації худоби. Перед цим ми з батьком отримали зароблений на трудодні хліб (зерно), всі польові роботи в колгоспі припинилися. 25 серпня тато погнав колгоспну худобу далі в тил. З 30 серпня по 5 вересня 1941 року у Царичанці перепочивала 19-та кавдивізія, яка поріділа після боїв із німцями. Потім військові пішли на фронт під Кременчук. Після припинення робіт у колгоспі я пас свою корову і теля на Діброві. 18 вересня ми, пастухи, вийшли на кручі старої річки між Царичанкою і Туровим і побачили розриви шрапнельних снарядів біля села Багничівка. Я скомандував хлопцям - швидко виганяйте худобу і додому! На село Турове відступала Червона Армія. Ми вже вганяли корів, телят, овець у село, як туди, де ми щойно пасли худобу, почали стріляти з гармат. Потім наші підірвали міст через Оріль між Царичанкою і Яризівкою. Мама налякалася і відправила нас із сестрою в окоп, викопаний у садку. Так увечері 18 вересня 1941 року ми опинилися в окупації…
Цілий тиждень ішов бій Червоної Армії з німцями через Оріль. Німці відновили міст через річку, по ньому пішли танки, і наші змушені були відступати. Фашисти почали гнати наших військовополонених. Ми тоді дивилися і нам було невтямки - чому наша армія несе такі величезні втрати? Чому відступає? Через 12 днів після початку окупації повернувся батько, ми полегшено зітхнули.
У Царичанці почала правити військова комендатура. Дехто забирав з колгоспів вози, сани, борони, плуги й інше майно. Ловили поранених коней і виходжували їх вдома. Наша мама шуміла, що ми, два козаки в хаті, нічого подібного не робили. Я переконував її, що нова влада поверне все це в колгосп, тому не варто шукати собі марної праці. Через місяць все так і трапилося - 25 жовтня оголосили про створення «Нової громади», тобто колишнього колгоспу. І наголосили - все, що забрали в колгоспі, має бути повернене у 5-ти денний термін! Хто не поверне, буде покараний за законами військового часу. У грудні 1941 року відкрили церкву Святого Михайла. Була дуже сувора і віхолиста зима. Німці ганяли всіх на розчистку дороги від снігу, якого намітало до дахів хат.
Восени 1942 року почали забирати нашу молодь на роботи в Німеччину. Влітку набору не було, позаяк всі працювали на жнивах. В жовтні і листопаді двічі призначали й мене, та в сільуправу на комісію я не пішов. Після цього комендант поліції М. Лоїк викликав батька і почав погрожувати усій нашій родині. На сімейній раді того ж дня я сказав мамі й татові, що піду на комісію. Вранці 15 листопада я попрощався з мамою, татом і сестричкою Настусею, зі своєю хатою і рідним усім краєм… Зі мною з нашого села їхали в Німеччину Г. Шаульський (помер у 1991 р.), Д. Боката, М. Грищенко, М. Білик (нині покійні). На підводах, які охороняла кінна поліція, ми рушили з Царичанки на Дніпропетровськ…

Німеччина

Тридцятого листопада привезли нас у табір міста Галле. Так я змушений був починати невідоме мені життя з нуля. У Німеччині будівлі були всі цегляні, покриті червоною черепицею. Тепер я побачив, що це багата і заможна країна. Зовсім не те, що в нас - глина, солома, очерет і халупи… Працювати довелося на ремонті залізничних шляхів, потім вантажником тощо позмінно. Зміна, денна і нічна, тривали по 10 годин, а в разі авралу - дванадцять. У 1943-му дозволили писати листівки додому, а з дому висилали трохи пакетних посилок.
На початку 1945 року в місті Котбус, куди нас перевезли на роботу, я зустрів таку ж підневільну, гарну дівчину Віру з Полтавщини, з карими очима і русою косою. Я думав, що це лише захоплення. Та з’ясувалося, що це моя перша справжня любов… Та недовго довелося любуватися мені Вірою-полтавкою. 15 лютого Котбус бомбардувала американська авіація, багато чого було зруйновано. Віру мою 20 лютого вивезли до Бремена, і ми з нею розпрощалися, як виявилося, назавжди…
Наступ Радянської Армії на Берлін розпочався 16 квітня 1945 року. Незабаром у Котбусі виникла паніка. Сімнадцятого квітня наш табір погнали рити окопи, а увечері видали сухий пайок на три дні і повели усіх на Берлін. Біля міста Ейхов мені з кількома хлопцями пощастило втекти з колони, хоч це й було смертельно ризиковано. Двадцятого квітня нас звільнила Радянська Армія. Тоді в КДБ я пройшов державну перевірку і був направлений у запасний полк 5-ї Гвардійської армії 1-го Українського фронту.
Та служити довелося недовго. В цьому полку я зустрів Сашка-білоруса, який колись пообіцяв мені після нашої чоловічої сутички відомстити. Після його заяви моя справа була направлена до трибуналу як пособництво власівцям, бо їхня частина стояла в Котбусі. Окрім заяви, інших свідчень проти мене не малося жодних. Мої докази непричетності до зради Батьківщини враховані не були. І 20 травня 1945 року військовий трибунал 1-го Українського фронту засудив мене до 10 років виправно-трудових таборів. З цього часу я розпочав нове, тюремне життя з нуля…

Табори

З Німеччини етапом першого червня я був відправлений до Львова. Там довелося працювати на залізниці. У серпні в Херсоні розвантажували на Дніпрі баржі з зерном. Працювали по 10 годин без вихідних. Аж 25 серпня 1945 року усім громадянам Союзу був наданий перший вихідний день після війни. З Херсонщини, де пізніше збирали помідори і виноград, я написав першого листа мамі. Вона повідомила, що батько загинув на Дніпрі восени 1943-го, коли визволителі кинули їх, беззбройних і ненавчених, в лобову атаку на німецькі укріплення… Дворище майже все згоріло, мама працює в колгоспі з коровою, велика бідність навкруги… Це був для мене ще один страшний удар життя - немає живого батька, а мама з сестрою живуть в таких руїнах.
Восени 1946-го був наказ по МВС СРСР – залишити в Херсоні лише тих, у кого строк покарання 5 років, у кого більше - відправити до Сибіру. На Уралі морози були по 20-25 градусів, півметра снігу. Проти України зима набагато суворіша. Довелося валити ліс і вивозити його. На початку серпня 1948-го року мене відправили на лісоповал табору «Чорна річка» Свердловської області. Ліс ріс на болоті, ноги за день в личаках так намокали, що в табір ішли вже босоніж. Доводилося ноги вимазувати солідолом, а вже потім набувати личаки. А в березні 1949-го я потрапив на етап до Іркутської області, на будівництво мосту через Ангару. Влітку 1950-го був направлений на Магадан, де почув пісню: Колима, Колима, чудовая планета, Дев’ять місяців - зима, а все інше - літо…
Морози там були до 45 градусів. У 1951-му році часто хворів - цинга, запалення легенів, жовтуха… Виплутався від хвороб лише влітку. Так мене акліматизувала Колима… В таборах познайомився з багатьма цікавими людьми, засудженими часто за надуманими звинуваченнями. Було чимало українських націоналістів, які воювали проти більшовицької влади на українській землі. Коли 5 березня 1953-го помер Сталін, був неробочий день, зеки кричали: «Ура, не стало нашого батька, вождя і вчителя радянського народу!» і співали пісню «Широка страна моя родная».

Воля

Довгоочікуваного дня, 20 червня 1954 року, мене викликав прокурор Сусуманського району Магаданської області і вручив рішення військового трибуналу МВС. На моє прохання справу мою було переглянуто, встановлена раніше винуватість визнана неправильною. Міра покарання замінювалася на поселення на 6 років, починаючи з 1949-го… Рішення запізнилося, бо я й так вже півроку перебував на поселенні після відбуття терміну покарання. Я ще два роки працював у Магаданській області, поки витребував необхідні документи і зібрав гроші на повернення додому.
Увечері 29 липня 1956 року на вантажному таксі прибув я з Дніпропетровська у мою рідну Царичанку… Я пішов додому через Діброву, зайшов з городу. На городі мене зустріла матуся з хлопчиком. Ми з нею привіталися, обнялися. Я взяв хлопчика на руки, це був син моєї сестри Настини Вітя. Привітався з сестрою і своїм двором. Він був розвалений і геть не схожий на той, який я залишав восени 1942 року. Маючи 200 карбованців у кишені, я змушений був починати нове життя з нуля, хоча і в рідній хаті. Попереду в мене було чимало нових незнаних труднощів. Зате я вже був зі своєю ріднею, у своїй хаті, в моїй Царичанці…
Скільки в таборах у мене було пригод різних! Та головне, що вдавалося зберегти - мене ніхто й ніколи не торкнувся й пальцем. Жодного разу я не їв і не пив ніякої погані, нічого з собою не робив, щоб уникнути праці. У вільний від роботи час читав художню літературу, відвідував кіно, виступи художньої самодіяльності. Жодного разу не грав у азартні ігри. Все це давало змогу зберегти людську гідність...

Щоденник Івана Бондаренка притягує до себе кожного, хто бере його до рук, мов справжня художня книга. Написаний з непоказною, щирою любов’ю до України і її людей, долі і прагнення яких розривали між собою два страшні, небачені раніше тоталітарні режими, кожен з яких прагнув завоювати увесь білий світ… «Спомини і роздуми» вчать насамперед шанувати свободу і право вибору кожної людини. Вони є особливо повчальними для української молоді, яка не завжди знає правду про минуле.
Час, мов крізь сито, просіює і зберігає не так і багато документальних свідчень кожної епохи. З цієї точки зору «Спомини і роздуми» Івана Бондаренка, які знаходяться у його рідних за відомою редакції адресою, заслуговують бути надрукованими повністю. Сподіваємося, українські меценати відгукнуться на неординарний життєпис людини, чия доля чимало разів летіла в прірву і якій чотири рази довелося починати життя з чистого аркуша.