Лише маленькими уривками пам’ятаю день, коли, ми, наївні п’ятикласники, після підсумкової контрольної з математики, вийшли із задушливих стін школи на вулицю. Травень, ми у футболках на порозі літніх канікул, граємо на майданчику, і тут хтось кричить: «Винищувач! Це винищувач!» Ми дивимося вгору і починаємо кричати йому вітання і тягнути руки до неба. Тоді ми ще не розуміли, на порозі яких подій  стоїмо, не розуміли до моторошного гуркоту за вікном і виттям сигналок машин. А потім подорослішали за одне літо.

Спочатку ти живеш під одними прапорами і чистим небом над головою, а потім відбувається переворот, і ти вже  п’ять років живеш (виживаєш) в «дрібній республіці», яку, жартуючи, звуть селищем-мільйонником: ти знаєш всіх, всі знають тебе, одні і ті ж особи миготять на телевізорі, в газетах, на вулиці. 

Не відбувається нічого нового, ніхто не приїжджає, а ті, хто їде звідси, вважаються щасливчиками. Моя знайома зізналася, що відчуває себе «під куполом».

– Ось дивись, ми з усіх боків оточені кордонами, рамками, я без паспорта нікуди! Отримаю атестат – а він потрібен тільки тут в п’яти жалюгідних вузах, отримаю паспорт цієї «республіки» – а він і потрібен тільки на цій території. Як щур у клітці ... Ніби тобі руки зв’язали.

Полиці порожні, будь-який бізнес згорає за місяць, нескінченні законсервовані будівництва і перейменовані супермаркети, при цьому, при занепаді,  в економічній ямі, на тлі сірості і бідності населення, яке здихає від безвиході і непотрібності, нам по телевізору пхають соціальні опитування пенсіонерів і яскраві салюти з парадів і святкувань «Дня республіки». Цією яскравою кольоровою і дорогою оболонкою намагаються приховати саму сутність Донецька – збирають тисячі людей з прапорами і знаменами заради кадрів в газети. Показують досягнення молоді, у якої немає майбутнього. Тут, під ковпаком, їм, шістнадцятирічним незміцнілим умам доводиться вручну проривати собі шлях до світла, знаходити лазівки і їхати, їхати, їхати. Бо нащо піднімати республіку з колін, коли тебе самого топлять і ставлять на коліна?

Не сама війна вбила наше дитинство, а вбивала «республіка», стан, нескінченні обіцянки – ми перестали вірити, сподіваємося тільки на себе. Жорстоко, несправедливо – а нам ніколи про це думати, ми прориваємося нагору.

І ще такий факт: всі ті люди, які виїхали, у яких будинки перетворювалися в бетонну крихту, які тікали від всіх цих бід до щасливого світлого майбутнього, вони повертаються. Не назавжди, на день-другий, прориваються крізь мільйонні черги блокпостів, щоб побачити рідних, рідні вулиці, бульвари. Саме місто, ці будівлі, парки та місця ніяк не впливали на те, що тут погано. Донецьк здувся, як кулька, але при цьому ти любиш його, хочеш бачити. 

«О, а тут я вперше поцілувався, а тут три роки тому знайшов тисячу рублів!» – і так скрізь. Це нескінченні точки на карті зі спогадами.

А рідна квартира? Рідний двір, парк поруч з будинком? Ті самі друзі, бабусі-дідусі і вчителі зі школи? Ось це золота сторона Донецька. Тільки шкода, що якщо ти тут не жив, тобі не зрозуміти.

Донецьк був величним містом, його вулиці гордо розправляли плечі на телеканалах, а часи ЄВРО досі згадують із теплотою на душі. Хочеться вірити, що це лише «тимчасові труднощі» і що місто виповзе з них і зможе відновитися.