Поточний № 44 (1231)

14.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Донорам треба платити, як це робиться у всьому світі


13.06.2014

14 червня – Всесвітній день донора крові

«Потрібна кров! Людина у критичному стані!», «Допоможіть врятувати дитину! Терміново потрібне переливання!» – оголошеннями подібного змісту просто рясніє Інтернет. Це, на жаль, свідчить про те, що лікарняні заклади нашої країни сьогодні майже не мають запасів донорської крові та її компонентів. Тож родичі хворих самостійно займаються пошуком добровольців, готових здати біологічну речовину, а часто ще й оплачують цю безцінну «послугу» зі своєї кишені. Чому інститут донорства, міцний за Радянського Союзу, втратив свої позиції у незалежній Україні, та на скільки, зокрема, забезпечений донорською кров’ю Миргородський район, ми запитали у лікаря-трансфузіолога Миргородської центральної районної лікарні Владислава Обрізана.

– Владиславе Олександровичу, при хірургічному відділенні Миргородської ЦРЛ функціонує Служба крові, завдання якої – знайти донорів, прийняти та зберегти донорську кров і забезпечити нею, за необхідності, пацієнтів. Скажіть, якими ресурсами на сьогодні володієте і чи маєте достатні запаси крові та її компонентів?
– Існують так звані контрольні цифри, котрі нам доводять з міністерства. Це не лише та кількість донорської крові, яку ми маємо переливати, а й та, котру потрібно запасати на екстрені випадки. Так-от для поточних маніпуляцій у нас її вистачає, що ж стосується запасів – тут справді існує серйозна проблема.
Я на цій посаді працюю уже 25 років, застав ще радянські часи. І скажу, що навіть тоді ми не вкладалися в міністерські норми. Аби виконати їх сьогодні, нам потрібно мати базу донорів, до якої б входило щонайменше 2000 осіб, а ми маємо лише 300. Найчастіше кров здають родичі, близькі чи співробітники хворого. Якщо ж такої можливості немає, сім’я пацієнта сама шукає донора, сама ж домовляється про вартість «послуги» і сама її оплачує. Щоправда, є добровольці, котрі принципово відмовляються від грошової компенсації.
– То який же об’єм все-таки вдається зібрати на Миргородщині?

– Приблизно 14-15 відсотків від норми. Здавалося б, це критично мало. Проте тут не все так однозначно. Справа в тому, що якби ми виконували б хоча б 50 відсотків від норми, мали б завеликий надлишок, який просто списувався б. Адже кров теж має свій термін придатності.
– У такому випадку, чи немає можливості обміну донорською кров’ю між районами хоча б у межах області? Скажімо, кров не використали у нас, хіба не можна передати її туди, де вона екстрено потрібна?
– Тут найперше - транспортна проблема. Була колись така думка створити в Полтавській області два основних пункти переливання крові (в обласному центрі та в Кременчуці), де інші міста за необхідності брали б донорську кров. Та це насправді складно реалізувати. Якщо, наприклад, у пацієнта несподівано відкрилася кровотеча, рахунок іде на хвилини. Їхати до іншого населеного пункту, коли потрібна екстрена допомога, ми просто не маємо змоги.
Крім того, як свідчить досвід, полтавські лікарні навіть для нашого миргородського пацієнта нізащо не візьмуть кров, заготовлену в Миргороді. У той же час Київський інститут Шалімова бере наш матеріал. Тут кожен вирішує для себе.
– А як часто виникає необхідність у переливанні?
– У середньому 50-55 таких випадків на місяць. Та буває по-різному. Ось зараз, наприклад, на цю маніпуляцію чекає аж 6 осіб.
– Відомо, що донором може стати не кожен. Які є вимоги до людини, котра бажає здати кров?
– Донором може стати будь-який здоровий громадянин у віці від 18 до (приблизно) 55 років. Обов’язкова вимога – відсутність хронічних захворювань, не перебування на диспансерному обліку, хороше самопочуття та бажання зробити добру справу. От якщо усі ці компоненти поєднуються, людина може здавати кров на донорство…
– Але, мабуть, поєднуються вони не так часто. Адже лікарі констатують, що переважна більшість українців уже після 40 років наживає цілий «букет» хронічних захворювань. Та й молодь наша, на жаль, сьогодні має не найкращі показники стану здоров’я...
– Це справді так. Раніше питання вирішувалося, так би мовити, централізовано: кров здавали цілими організаціями, підприємствами, установами. Зараз же немає особливого сенсу проводити таку роботу, бо переважна більшість працівників не зможуть стати донорами за станом здоров’я. І ще один момент: якщо людина здає кров, підприємство відповідно до Постанови Кабінету Міністрів зобов’язане надати їй два вихідних дні, та далеко не кожен керівник на це піде.
– Владиславе Олександровичу, часто можна почути про те, що люди бояться здавати кров на донорство, мовляв, існує ризик зараження донора тим чи іншим вірусом. Наскільки виправдані такі побоювання?
– Абсолютно не виправдані. Усю кров ми заготовлюємо в одноразові контейнери, усе стовідсотково стерильно. Кров іде одразу з вени у стерильний контейнер. Тобто тут не може бути якоїсь недбалості медичного працівника чи інших факторів. Заразити людину під час забору крові на донорство неможливо.
– А як щодо людей, котрим кров переливають? На жаль, доводилося чути про те, що саме під час переливання крові часто трапляються випадки зараження пацієнта тим же таки гепатитом чи іншими небезпечними вірусами? Наскільки ретельно перевіряється донорський матеріал?
– Після кожного забору крові ми відбираємо 15-20 мл для проведення відповідних аналізів. Спеціалісти Лубенської станції переливання крові, зокрема, перевіряють кров на СНІД, сифіліс, гепатит В та гепатит С. Без результатів дослідження та офіційного їх підтвердження ми в жодному разі не дамо кров на переливання. Я вам більше скажу, навіть свою кров без перевірки б не дав. Адже сьогодні настільки просто заразитися тим самим гепатитом навіть через побутові контакти, що краще зайвий раз перевірити, ніж припуститися фатальної помилки.
– Як показує статистика, кількість донорів в Україні з кожним роком зменшується. Та все ж вони поки що є. Більше того, є люди, котрі здають кров регулярно і навіть отримують статус «Почесного донора». Скільки таких у Миргородському районі?
– За роки незалежності статус «Почесний донор» отримали 118 миргородців. Ще 11 подань на присвоєння статусу знаходяться на розгляді.
– Що потрібно для того, аби отримати такий статус?
– Для цього потрібно здати не менше 40 повних доз, тобто 18 літрів крові. Потім місцева адміністрація передає відповідне подання до області, а область до міністерства, де й приймається остаточне рішення.
До слова, українським законодавством передбачено цілий ряд пільг, котрими мають право користуватися Почесні донори. Проте з прописаного на сьогодні реально виконується лише один пункт – щомісячно люди з таким статусом отримують доплату до пенсії у розмірі 120 гривень.
– І питання філософське: на Вашу думку, чому зараз так мало людей виявляє бажання стати донором і що може змінити ситуацію?
– Донорам потрібно платити, як це робиться в усьому світі. Хоч би символічно. На цій думці сходяться всі професіонали, котрі займаються цим питанням. На жаль, розраховувати лише на свідомість людей ми не можемо. Безперечно, є такі, що бажають допомогти абсолютно безкоштовно. Але їх одиниці.
– Дякуємо Вам за розмову. Сподіваємося, що свідомих громадян, котрі бажають здати кров задля порятунку ближнього стане більше. Адже колись кожному з нас доведеться підсумовувати своє життя, і тоді саме кількість зроблених добрих справ стане свідченням того, що прожите воно не даремно.

Розмову вела Юлія ГУДЕНКО. Полтавська область.  
На знімку: донорська кров та її компоненти – без перебільшення, на вагу золота.