Дитинство Костянтина пройшло на прикордонній заставі у Середній Азії, юність – на Херсонщині, куди згодом переїхала його родина. Далі – строкова служба, школа прапорщиків, після закінчення якої й почалася служба у десантних військах, яка триває вже понад двадцять років.

– З «двадцятьп’яткою» я з перших днів її створення, – розповідає Костянтин, – можна сказати, що ми росли разом. Виконував обов’язки старшини різних підрозділів, а на початку війни мені запропонували посаду командира взводу забезпечення зенітного ракетно-артилерійського дивізіону.

Початок війни став справжнім жахом для тилових підрозділів. Одразу виникали тисячі проблем, які розв’язувати потрібно було негайно.

– Багато звичайних, на перший погляд, речей просто не було передбачено. Умовно кажучи, якщо ти готуєш борщ, на інші страви в тебе посуду вже немає. З кухарями теж було не все гаразд. Кожен із них зовсім не мріяв стояти біля плити тоді, коли товариші воюють. Практично всі хотіли з автоматом у руках іти вперед, а тут… Усіх їх необхідно було переконувати, що їхня робота не менш важлива, ніж в інших, – розповідає Костянтин.

Але війна – це смерть. Сьогодні ти сидиш із ним за одним столом, а вже через кілька годин його немає.

– Найбільшим потрясінням для мене стала трагедія з нашим «Ілом». Із перших днів я був на аеродромі, брав участь у підготовці з тилового та інших видів забезпечення. Вся підготовка йшла планово. Напередодні прийшла команда, що ми будемо десантуватися, тож почали вкладати парашути. Я теж отримав свій парашут, а на просте запитання «навіщо?», я, не задумуючись, відповів «а хто?», – продовжує розповідь Костянтин. – У мене понад 80 стрибків з парашутом з різних типів літальних апаратів, а у пацанів 3–5, і то з гелікоптера. Проте в останню хвилину прозвучала команда «відставити». Тож я стояв і споглядав, як у свій «безсмертний» політ злітають наші хлопці.

На війні все зрозуміло: є ворог, є завдання, що стоїть перед тобою чи твоїм підрозділом. Та війна для Костянтина підготувала інше, проте не менш смертельне випробування. Заощадивши кулі й осколки для інших, його обділила страшною хворобою – меланомою шкіри з метастазами в легенях.

– Із початку я не надавав значення. Була родимка на шиї, від постійного контакту з бронежилетом вона здерлася, ніби й усе. А за рік мені поставили цей діагноз, – констатує Костянтин.

Діагноз страшний не тільки сам собою, за цієї хвороби не ефективні ані променева, ані хіміотерапія. Необхідна імунотерапія, яку проведуть лікарі Дніпропетровської клінічної лікарні № 4.

Щоб не дати смерті покласти до своєї пекельної скарбниці ще одне життя, допоможімо Костянтинові Краснiкову, лікування якого потребує чималих коштів, яких його родина, на жаль, не має.

Не будьмо байдужими! Врятуймо життя Костянтина Краснікова разом, щоб він зміг ще раз подивитися в очі смерті на полі бою пліч-о-пліч зі своїми товаришами, поки наша Україна не стане вільною.